Слухай онлайн
Cуспільство

Звільнена зі Львівської галереї мистецтв співробітниця перемогла Возняка у суді

27 лютого поточного року апеляційний суд підтримав рішення Галицького районного суду Львова про поновлення Марії Сойко на посаді старшого наукового співробітника Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького.

Таким чином він поставив крапку у справі, за якою щонайменше із осені 2017 року спостерігала громадськість та музейники не лише Львова, але й усієї України. Про деталі цієї справи, та проте, як попри шалений тиск вдалося відстояти свої права IA ZIK розповіла Марія Сойко та її адвокат Тетяна Могінська.

– Нагадайте, будь ласка, чого стосувалася справа

– Адвокат Тетяна Могінська: Марія Романівна Сойко оскаржила рішення про скорочення чисельності штату. Чому? Коли керівництво Львівської галереї мистецтв прийняло рішення про скорочення чисельності штату, воно у тому ж рішенні одночасно вирішило скоротити Марію Романівну. Але це не законно. Спочатку потрібно було ухвалити рішення про скорочення штату, а щойно тоді визначити, які працівники підлягають скороченню. Що ж зробило керівництво галереї? Воно прийняло рішення скоротити посади, що були вакантні, і єдиною особою, яку скоротили, була Марія Романівна. Тобто виявляється, що така грандіозна процедура скорочення штату була проведена тільки щодо однієї особи. У тому відділі, де працювала Марія Романівна старшим науковим співробітником, були три посади старших наукових співробітників. Одну посаду обіймала жінка, яка на той час була у декретній відпустці і її тимчасово займала п. Бірюльова. Другу посаду обіймала Марія Романівна, а третя була вакантною. Проте, скоротили Марію Романівну і на її посаду прийняли п. Жука. За поясненням керівництва галереї, він нібито мав бути старшим науковим співробітником. А це не відповідає дійсності, бо він лише у 2017 році здобув повну вищу освіту. І от, здобувши її, він, якимось чином, відразу став старшим науковим співпрацівником. Тобто, не були дотримані кваліфікаційні вимоги до надання йому такої посади. Суд першої інстанції прийняв рішення на користь Марії Романівни – поновив її на посаді із виплатою компенсації за час вимушеного прогулу. Тобто, від моменту звільнення до моменту прийняття рішення судом першої інстанції. Після цього, керівництво галереї подало апеляційну скаргу. Однією із її підстав було те, що нібито суд першої інстанції не прийняв до відома документи, які підтверджують правоту керівництва галереї. Але це теж не відповідає дійсності, бо таких документів галерея не подала і в апеляційному суді. Марія Романівна справжній воїн, бо перемогти цю систему було непросто. Коли її звільняли, вона сказала словами князя Святослава Хороброго: «Іду на ви!».

– Чому так сталося, що Вас звільнили після багаторічної праці у галереї?


Марія Сойко: Усе почалося після зміни влади, тобто після того, як крісло генерального директора Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького обійняв Тарас Степанович Возняк. Очевидно, він мав своє бачення, відповідно, і плани на цю посаду; було вже готове і рішення щодо колективу галереї. Звичайно, зміни не усім подобаються, тим паче, коли вони провадяться «сокирою» та ще й не професіоналами. Люди з довголітнім стажем праці, справжні музейники і багато інших, наприклад, технічний персонал – не сприйняли кроків цього нового директора. Це, в першу чергу, стосується гучних заяв про пропажі, крадіжки та інше. Як зараз з’ясувалося, –безпідставних. Хто мовчить, той свій. Хто висловив обурення – того геть. Були й такі, що зайняли нейтральну позицію – їх також вже немає в галереї. Ненадійні. Як на оборонному підприємстві – тільки перевірені. Були і такі, щоб залишитися на роботі писали одразу дві заяви – одну на переведення з посади, а другу на звільнення без зазначеної дати. Однією із осіб, що мали свою думку та позицію є і я. Тому і потрапила у немилість гендиректора та його оточення. На мене чинився шалений тиск. Від мене вимагали вчиняти дії, не передбачені моїми посадовими обов’язками. До прикладу. Викликає гендиректор з вимогою написати звіт про проведену роботу. Такі звіти ми готували щоквартально і недавно вже його здавали. А він тільки від мене вимагає зробити його знов, сказавши, що я на «особливому рахунку». І так впродовж першої половини робочого дня викликав мене до свого кабінету декілька разів. І кожен раз його не влаштовувало подане. А коли я зібрала весь доробок статей в оригіналах – це каталог, наукові збірники, періодичні видання, – він мене черговий раз вигнав, в прямому розумінні вигнав, зі словами: «Заберіть свою макулатуру!». А це роки праці. Вийшла з приймальні в коридор, і ноги підкосилися. Швидка. Лікарняний режим. Видатки на лікування. Так нормальні керівники не вчиняють. Я ж до його журналу «Ї» ставлюся хоч критично, але з повагою. Людина над цим працювала. Наступний крок адміністрації галереї був класичний – догана: одна, друга і звільнення за профнепридатність. Дії гендиректора щодо мене були безпідставні та незаконні. І ми їх оскаржили в судовому порядку. Суд був на моєму боці. Тепер через виконавчу службу чекаємо виконання двох рішень суду, що вступили у законну силу. А це компенсація моральних та матеріальних втрат у грошовому еквіваленті з каси галереї, а не з власної кишені гендиректора, на жаль. Були і інші незаконні дії щодо мене. Занадто багато уваги приділялося моїй скромній посаді. Тоді керівник вирішив скоротити мою штатну одиницю, тобто помножити на нуль. І знову в незаконний спосіб. Суди першої і другої інстанції підтвердили його неправоту. І знову дії гендиректора є незаконні. Цікаво, чи Міністерство культури встигає слідкувати за таким перебігом подій?

– Чого стосувалася догана?

– Догану я отримала за, начебто, неправильне ведення фондової документації. Насправді, це було абсурдним, тому що я як старший науковий співробітник фондової документації не веду. Фондову документацію веде відділ фондів. Там були також інші зауваження, наприклад, на стелажі з фондовими творами відсутня стрілка евакуації персоналу на випадок пожежі. А персонал весь це і є я. Або неправильно оформлений журнал відвідування фондосховищ. У фондосховище можна зайти тільки з письмового розпорядження генерального директора, а також головного охоронця. А журнал обліку повинна видавати адміністрація. Я лише мала заповнювати те, що мені надали. Це говорить про нефаховість як генерального директора, так і його команди.

– Скільки працівників "відчули" на собі прихід нового керівництва?

– Я не статист. Але тільки за моїми скромними підрахунками, на той час, коли я ще працювала і почалися утиски щодо мене, вже тоді було близько 40 осіб. Частина із них була залякана і пішла з галереї. Частина, із подачі керівництва, перевелася на нижчі посади, а потім все одно пішла, бо їм створили такі умови, що вони були змушені піти: тиск, моральне напруження, одним словом, «нездорова» атмосфера. Люди не витримували цього і просто йшли. І тому я зібралася силами і вирішила відстояти свої права. Багато хто не вірив, що мені вдасться, бо всі усвідомлювали, що це довготривалий процес. Люди телефонували до мене, раділи моїй перемозі.

– Тобто фактично йдеться про знищення колективу професіоналів, який впродовж багатьох років збирав Борис Возницький?

– Наскільки я це розумію, прізвище Бориса Возницького просто дратує сьогоднішнє керівництво галереї. І, відповідно, дратують люди, які були поруч з Борисом Григоровичем, були патріотами галереї та музейної справи. Я так розумію, що до влади прийшли колекціонери. Про відмінність музейника і колекціонера вже писали на сторінках Інтернету. А це новий тип колекціонерів – ті, які почали колекціонувати судові рішення, що були прийняті не на їхню користь. Їм би перераховувати монети, медалі та грошові знаки. Я з гордістю хочу назвати тих людей, котрі потрапили під тиск адміністрації галереї. Це заступник директора із наукової роботи Володимир Пшик. Це донька Бориса Возницького Лариса Разінкова – багаторічний реставратор, яка практично виросла у галереї і присвятила їй все своє життя і здоров’я. І, тим не менше, така наруга над нею. Це Надія Гупало – завідуюча відділом «Золочівський замок», яка віддала свою молодість галереї; Софія Каськун – завідуюча відділом «Жовківський замок» (цей відділ взагалі скоротили?!); Галина Корнєєва – завідуюча відділом «Русалка Дністрова»; Роксоляна Мокрій – завідуюча відділом реставрації... Найбільшою нашою біллю є те, що знищили тих людей, які з Борисом Григоровичем підняли із руїн Олеський замок – Тетяна Сабодаш, – яка понад сорок років віддала улюбленій роботі, а сьогодні потерпає від переслідування та багато інших. Ці люди є добрими фахівцями, патріотами не лише музейної справи, а й скарбів української культури. Мабуть, у галереї таких людей зараз не треба.

– Які Ваші наступні кроки? Чи плануєте повернутися у галерею?

– Це питання хвилювало мене із першого дня, коли почалися судові спори. Зрештою, хвилювало не лише мене, бо усі, хто мені співчували, теж за це переживали. Я хотіла показати, що проти тої машини можна іти. Це було перше моє завдання. Друге моє завдання – завершити розпочате. Мною була розпочата, а адміністрацією Національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького погоджена і затверджена виставка до 90-річчя Бориса Григоровича Возницького. Було відібрано 90 експонатів із фондосховищ. Я вже проводила подібну виставку декілька років тому. Це була перша і єдина за 110 років існування музею виставка із фондової збірки. Це мені і не пробачили. Вірю, що втілю цю виставку в життя, але вже до іншої дати. А що таке виставка із фондів? Справа у тому, що організовують багато виставок, багато із них вивозять за кордон. Для цього обирають окремі експонати. Я ж вирішила організувати виставку із фондової збірки. Це в основному були твори, які багато десятків років зберігалися у фондосховищах. Для того, щоб винести ці експонати на світ Божий, із ними потрібно провести відповідну роботу. Для цього є реставраційні майстерні. У Львівській галереї мистецтв вони є одними з найбільших, бо Борис Григорович перший зробив такі великі реставраційні майстерні. Він посилав своїх реставраторів до Києва, Санкт-Петербурга, Москви, Кракова, Варшави. Він давав велику можливість навчатися, щоб вони залишалися у галереї для порятунку національних скарбів. Оскільки Львівська галерея є одним з найбільших музеїв європейського рівня в Україні, та має прекрасні фонди, починаючи від XIV ст. і до початку ХХІ ст. Зрозуміло, що окремі твори потребують, щоби їх час від часу торкалася рука реставратора. Тому, коли я затіяла цю виставку, це була велика відповідальність та відвага. Для цього потрібно було скликати не одну реставраційну раду. Це була дуже відповідальна справа, бо потрібно було і шукати кошти, і спонсорів. Багато творів відреставрували, вони отримали друге життя. І, вже сьогодні, вони можуть поповнити експозиційні зали, які, до речі, перебувають у не дуже належному стані – у цьому може пересвідчитися будь-який мистецтвознавець. Отже, виставка із фондів – це величезна робота великого колективу. Тому така виставка є складна і за неї ніхто не береться, бо потрібно багато ресурсів, інтелектуальної праці.

– Я чогось не розумію: виставка грандіозна, успіх, каталог, наукові відкриття, а ви кажете про помсту?

– Кожен науковець для проведення своїх наукових досліджень вибирає наукового керівника. Я вибрала спеціаліста з великої літери – доктора історичних наук Володимира Александровича, обминувши наших галерейних спеціалістів. А потрібно було лише, щоб вище мого прізвища були вписані їхні. Наприклад – Козинкевич О.В. Сталося, як мало бути, бо тільки вона створювала перепони у підготовці виставки, а Хомин І.М. їй підігрував. Так я потрапила у немилість поплічників Тараса Степановича, котрий, прийшовши «через вікно» до галереї, уже мав список неугодних працівників. Вони це називають оновленням, омолодженням колективу.

– Але ж в галереї є багато працівників пенсійного віку?

– Потрібно було починати з себе. Вони теж пенсіонери. Набрали молодих. А в кого молоді мають навчитися – у механіка директора чи у Козинкевич, яка вміє лише інтриги плести?

Розмовляв Андрій Боднарчук, 
IA ZIK

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");