Слухай онлайн
Історія

Димитрій Ростовський - українець, син козацького сотника

1/2
«ДУМКА ЗА МОРЯМИ, А СМЕРТЬ ЗА ПЛЕЧА'МИ», - таким прислів‘ям закінчив один із останніх своїх листів до приятеля о. Феолога митрополит Ростовський Димитрій Туптало, українець, син козацького сотника і автор багатотомних «Четій-Міней», житій святих.

Сім років, вісім місяців і двадцять шість днів святитель керував Ростовською кафедрою в Росії (1701-1709). Іншу, значно більшу, частину свого життя він прожив в Україні. Був великим проповідником, ігуменом багатьох монастирів на Чернігівщині та у Києві. Майбутній святитель у сані ієромонаха і, як проповідник, відвідав білоруські та литовські землі. 

Найбільша його праця - 12-ти томник «Житія святих», нещадно редагувалась у Москві з наказу Патріарха Йоакима Савелова. Кожний виданий том після коректури московських «борзописців» втрачав ту особливість українського агіологічного мистецтва написання, яким вправно володів ігумен, а потім архімандрит Димитрій Туптало. 

З наказу Петра І у 1701 р. архимандрита Димитрія Туптала було викликано до Москви і спочатку посвячено на митрополита Тобольського і всього Сибіру, а потім, цар «змилосердившись», відправив його на Ростовську кафедру. За свідченням багатьох сучасників, святитель ревно проповідував ростовцям, служив, викорінював т. зв. «бринську єресь», навчав грамоти багатьох тамтешніх попів і завів школу на зразок тодішніх «малоросійських». У далекому від Батьківщини Ростові святитель ніколи не забував України, дуже за нею сумував. Вся невелика прислуга його архиєрейського ростовського дому складалася з українців, які йому були близькими й далекими родичами. 

У своїй келії святитель тримав портрети своїх батьків - козацького сотника Сави Туптала та Марії. Мати померла у 70-ти річному віці, а батько у 103 роки, народившись у XVI ст, проживши все XVII ст. і упокоївшись на початку XVIII ст. - 1703 р. Було у святителя ще чотири сестри, які прийняли, як і він, чернецтво і займали високе становище у монастирях - Олександра, Памфилія, Февронія і Параскева. Вся родина Тупталів була похована у Київському Кирилівському монастиреві, якому батько святителя багато допомогав. Натомість святитель прожив недовго, всього 58 років. Слабке здоров`я святителя супроводжувало все його земне життя і звела його з цього світу хвороба - т. зв. «грудна жаба», кашель, який робив святителя Димитрія, як він сам говорив, то напівздоровим, то напівхворим. Клімат ростовського краю і неякісна вода остаточно доконали святителя: «Не можу писати швидко, - свідчив він у листі про самого себе, - це не тільки від того, що робота тяжка, але й від того, що немає більше сили і Бог один знає, чи вдасться завершити мені розпочате, від багатьох недугів перо падає із рук і приходиться мені лягати на постіль. Для мене це гріб, який заставляє мене думати про смерть. До того ж і очі погано бачать, окуляри мало допомагають, рука тремтить, коли пишу і вся тілесна оселя близькою є до розрухи». 

Однак, попри життєві недомагання, святитель був людиною великих чеснот, дуже скромним, надзвичайно лагідним, доброзичливим і доступним для всіх. Дбав про бідних, сиріт і скривджених. При цьому він був привіт­ним, уважним до всіх, до своїх слуг і навіть до іноземців. Одного разу портрет святителя Димитрія, під час його перебування у Москві, словесно змалював папський нунцій-єзуїт: «Муж прекрасний, муж по-справжньому чесний». Зберігся й опис зовнішнього вигляду святителя: «Митрополит Димитрій був невеликого зросту, білявий з сивиною, худий, сутулився, з гостренькою борідкою, яка ледь видовжувала підборіддя, в окулярах, вдягнений в темно-зелену рясу (це був його улюбле­ний колір). Ззовні святий Димитрій не справляв враження сили. Але цим худим, тонким тілом володів винятково бадьорий дух, що дозволяв йому переносити немало труднощів і подвигів, особливо духовних. Ця праця його підтримувала і зміцнювала настільки, що навіть перед смертю святитель вражав тих, хто оточував його, своєю чіткістю і твердістю розуму».

Митрополит Димитрій Туптало був людиною глибокої віри. Відтак убого жив, бо архиєрейське жалування на той час у бідній і занепалій, (а колись дуже багатій), Ростовській єпархії було мізерним. Головним у його житті були книги: «А діло книгописне на кого залишу - чи знайдеться хто охочий взятися за це все і вершити? Не жаль мені нічого, не маю за чим жалкувати, багатства не зібрав, грошей не назбирав, єдине за чим жалкую, так це за розпочатою справою написання книг, яка далека до закінчення». Коли помер, то опис його майна складався з трьох ряс, кількох хрестів, однієї панагії, двох ковдр, двох подушок і великої кількості книг. Окрім «Житій святих» святитель написав ще багато творів на богословську та історичну тематику, прославився як поет і автор духовних кантів, які співаються по церквах до сьогоднішнього дня. Незакінченим залишився його «Келійний літописець». 

Деякі дослідники вважають, що святитель Димитрій Туптало був патріотом і ніколи не переставав любити Україну. Не заховував цієї любови навіть тоді, коли йому довелося служити у далекому Ростові. Він був палким прихильником незалежності Київської митрополї від Москви. Святитель, коли ще був простим монахом, належав до кола тих отців Київської митрополії, які не бажали її перепідпорядкування Московському Патріархатові. Саме із цієї причини новопострижений чернець Кирилівського монастиря отримав сан із рук Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, ревного оборонця Української Церкви від московських зазіхань. Святитель Димитрій Туптало тяжко пережив поразку гетьмана Івана Мазепи під Полтавою і ті страшні катастрофічні подї, які творилися в Україні, особливо спалення Батурина і винищення його мешканців російськими військами на чолі з Меншиковим. Адже гетьманська столиця Батурин була для митрополита рідним містом, у якому він чимало років був ігуменом. Однак, не забуваймо й того, що святитель був заручником того часу, в якому йому довелося жити. Друга половина XVII ст. це час «Руїни» і поступового сповзання України через внутрішні міжгетьманські та міжкозацькі чвари у московські тенета. Доба Петра І дуже вдало використала українців духовного сану. Вслід за святителем Димитрієм Тупталом упродовж XVIII ст. на великоросійських кафедрах було понад 120 архиєреїв-українців, які так само просвітлювали Сибір та далеку північ Російської імперії.

У своїй келії 10 листопада 1709 р., прихиливши в молитві коліна перед іконом Ватопедської Божої Матері «Відрада і утішення», святитель Димитрій спочив у Бозі. Ще за життя святитель Димитрій Туптало приятелював з не менш відомим українцем, Рязанським митрополитом Стефаном Яворським. Між собою вони домовились, що хто раніше відійде до Бога, то другий відспівує новопредставленого. Митрополит Стефан Яворський погребав святителя Димитрія і промовив вже пророчі на той час слова: «Свят Димитрій, свят». Через 38 років інший Ростовський митрополит-українець Арсеній Мацієвич відкрив мощі святителя і прославив їх. Це сталося 4 жовтня 1757 р.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...