"Боротьба за зростання зовнішньополітичної суб’єктності України залишається важливим завданням для українських політиків. У цьому питанні консолідація потрібна куди більше марнославства, а формування національних інтересів повинно стати стратегічним завданням", - Євген МАГДА, Інститут світової політики.
Діалектика канцлера
Свій візит до Києва Ангела Меркель здійснила практично одразу після оголошеної готовності піти з посади лідера ХДС та відмови від участі у боротьбі за наступне канцлерство, яка, щоправда, може розгорітися восени 2021 року. Втім, може і пізніше, оскільки німецький канцлер залишається найпотужнішим політиком Європи.
Попередній візит (якщо не рахувати бліцу у лютому 2015-го разом з Франсуа Олландом) Ангела Меркель здійснювала до України у серпні 2014 року. Їй, як видається, важливо було на власні очі подивитися, що відбувається в нашій країні в умовах російської агресії, яка не закінчилася. Німеччина залишається одним з стратегічних партнерів України, сфер для розвитку обопільно вигідної співпраці не бракує. Нарікання на відсутність підписаних за підсумками візиту документів мали місце, проте не завжди робочі візити лідера країни завершуються укладанням угод.
Ангела Меркель провела переговори з Петром Порошенко, Володимиром Гройсманом, Андрієм Парубієм та лідерами парламентських фракцій, виступила у Домі децентралізації, зустрілася з представниками неурядових організацій та студентами. Перебування у Києві виявилося максимально насиченим, проте важливим видається і той факт, що з столиці України канцлер Німеччини відбула до Варшави. Там вона разом з польським колегою Матеушем Моравецьким підтвердила спільність підходів Німеччини та Польщі до врегулювання конфлікту на Донбасі.
Скажу відверто: не всі заяви Меркель у Києві прийшлися до смаку українським політикам. Вона, зокрема, дала зрозуміти, що Німеччина підтримує NordStream2, занепокоєння будівництвом якого висловив Андрій Парубій. Разом з тим бундесканцлерін наголосила, що виступає за збереження статусу України як держави-транзитера газу. У нинішній ситуації – російського, тому переговори на цю тему мають йти з Кремлем. Цікаво, що Меркель наголосила на неминучості подорожчання газу для споживачів, позбавивши вітчизняних популістів низки аргументів.
Рішучість підтримувати санкції проти Росії у позиції Берліна поєднується з готовністю послабити санкційний тиск в разі позитивної динаміки на Донбасі. Проте розвиток ситуації не дозволяє сподіватися, що Путін піде ближчим часом на поступки. Ангела Меркель наголосила, що зберігає відданість Мінському переговорному формату.
Тяжіння турецького берега
Не встиг Петро Порошенко побувати у ролі гостинного господаря, як вирушив до Туреччини. Цей напрям взаємодії України традиційно був активним, проте набув підвищеної актуальності протягом останніх років. Реджеп Ердоган, авторитарний лідер Туреччини, має власні інтереси у басейні Чорного моря та відносини довіри з Путіним, завдяки чому йому вдалося сприяти звільненню Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова восени 2017 року. Для Анкари відносини з Києвом – лише елемент загальної дипломатичної лінії, проте відкидати його важливість не варто.
Цього разу перемовини двох президентів у форматі Стратегічної ради зосередилися на питанні зони вільної торгівлі, яка має бути створена до кінця поточного року, та військово-технічної співпраці, адже Туреччина є членом НАТО, має потужну армію і співпраця з нею відповідає інтересам українського ОПК. Петро Порошенко висловив сподівання на допомогу у вирішенні конфліктної ситуації на Азові та запросив Туреччину увійти до складу миротворчої місії на Донбасі. Реджеп Ердоган, зі свого боку, наголосив, що ніколи не визнає анексії Криму.
Втім, цього разу візит до Туреччини мав подвійне призначення: Петро Порошенко підписав з Вселенським патріархом Варфоломієм угоду про взаємодію та співпрацю. Вона фактично стала останнім кроком до проведення об’єднавчого собору, на якому має бути утворена Українська помісна православна церква. Її потенційні фундатори відзначають, що дата проведення собору залежить від Вселенського патріарха. З огляду на негативну реакцію РПЦ та появу у публічній риториці Путіна висловів про необхідність захисту православ’я собор варто провести якнайшвидше. Звісно, з дотриманням усіх необхідних правил та вимог, оскільки питання свободи совісті є традиційно чутливими для західних партнерів України.
Український парадокс
У світовій політиці все більше говорять про право сильного, а не силу права. Лідери потужних світових держав дозволяють собі заяви різного ступеня цивілізованості, які створюють загрозу для спокою у планетарному масштабі. Багатополярність світу навряд чи викликає у когось сумніви, проте спроможність її використати у власних інтересах присутня далеко не у всіх. Внутрішня консолідація держави є конкурентною перевагою.
Парадокс ситуації для України полягає у тому, що наша нинішня державність спирається на століття бездержавного розвитку, а зростання популізму як загальноєвропейський тренд в умовах тривалої кризи, яку переживає наша країна, набуває кумулятивного ефекту. Часом важко вибрати, що для України більш є більш важливим: протидіяти російській гібридній агресії чи здійснювати перетворення всередині країни у сфері політики, економіки, суспільного життя.
Насправді вибору перед Україною немає. Її поразка може спричинити ефект доміно в регіоні Центральної Європи та стати поштовхом до потужної дестабілізації всього континенту. Попри це не варто забувати, що вирішувати проблеми замість українців ніхто не стане – ми живемо у конкурентному світі. Поблажок та поступок чекати не варто, місце під сонцем та державність доведеться відстоювати.
