Іван Семків народився у 1904 році в сім’ї Петра Семківа та Марії з дому Сендега в селі Замістя, що тепер у складі міста Глиняни Золочівського району Львівської області. Після закінчення школи в Глинянах навчався у Львівській гімназії. У 1930 році одружився з Катериною Сеник із сусіднього села Розворяни.
Він був одним із найстарших членів ОУН на Глинянщині. Його родич – дядько дружини Михайло Сеник офіцер УГА, в двадцятих роках був бойовим референтом Бережанської окружної команди УВО, в’язень польських та радянських тюрем, загинув у 1941 році в Золочівській в’язниці.
Ще з періоду польської окупації І. Семків займався громадсько-політичною діяльністю – працював в «Просвіті», селянській спілці. У період німецької окупації він проживав легально й спочатку працював керівником районного фінансового управління – очевидно це були органи влади проголошеної Актом віз 30 червня 1941 року Української держави. А опісля займався комерцією – був співвласником галантереї в Глинянах.
У цей час, періоду німецької окупації, тривала активна розбудова підпільних клітин революційної ОУН. Іван Семків спочатку був станичним ОУН в Глинянах, згодом господарчим референтом Глинянського районного проводу ОУН під псевдо «Мирон».
Власне навколо Замістя у період німецької окупації, оскільки тут перебував один із членів районного проводу, крутилось активне підпільне життя.
«Щасливе дитинство, - згадує у книзі «Буремні роки» дочка І. Семківа Ірина Семків-Головин, - перепліталось з якоюсь легкою тривогою. В час німецької окупації до нашої хати часто приходили якісь незнайомі люди (частіше чоловіки), щось обговорювали разом з татом. Тоді до кімнати не можна було заходити, а ми повинні були стежити чи не їде в наш бік авто з німцями-гестапівцями».
Усе це підтверджується показами свідків по архівних кримінальних справах, як, наприклад:
«Семкив Иван являлся членом ОУН, он часто проводил собрания в помещении школы. В ноябре 1943 года примерно 2 часа ночи и потом я вышел на двор то увидел вышла из квартиры Семкив Ивана группа мне неизвестных людей, потом я стал прислушиваться к разговору, где услышал кто там был и сам Семкив Иван, потом они начали освещать себе дорогу фонарями…».
«Семкив был организатором ОУН, то есть к нему часто стали собираться на квартиру мужчины села и проводили свои совещания, но конкретно этих совещаний мне неизвестно, к нему на квартиру посещали: Шурко Василий Федорович, Проць Богдан Михайлович, Грицай Ярослав Павлович, Грицай Олег Павлович и Чарковский Николай Иванович и другие».
«Семкив Иван являлся руководителем бандеровской организации, так например он часто собирал у себя на квартире собрания, на которых присутствовали: Процив Богдан, который так же в данное время скрывается в лесу, Сотник Ярослав Степанович, в данное время так же скрывается, Грицай Ярослав Павлович, так же в настоящее время скрывается и второй брат Грицай Олег, все они были членами организации украинских националистов». [Архів УСБУ у Львівській області, Спр. П-20603, Арк. 35–38].
Така активна діяльність, зрозуміло, не залишилась без уваги німецьких спецслужб. Тому в останній період німецької окупації І. Семків перейшов на нелегальне положення й залишався на нім аж до моменту арешту органами НКВД у лютому 1945 року. Як пише у своїх спогадах «Повернення зі справжнього пекла» колишній сотенний УПА Роман Загоруйко «від смертного вироку врятував його якийсь німецький документ, де німецька влада за його голову назначила винагороду. Цей фашистський документ став йому в пригоді».
Влітку 1944 року перейшов фронт й Глинянщина опинилась під другою радянською окупацією. В цей час, крім широкої сітки революційної ОУН уже діяли бойові відділи УПА, одним із котрих командував сотенний «Лапайдух» - Р. Загоруйко.
«Тоді власне працюючи в підпіллю, - пише він у згаданих спогадах, - я познайомився з «Мироном» і довший час ми з ним співпрацювали, а безпосередній зв'язок підтримував з ним «Лобода» – командир сотенної інтендантської служби. «Лобода» доповів, що налагодив зв'язок з районовим проводом ОУН Глинянського району «Мироном», який вже був повідомлений про наш прихід у його терени і буде нас забезпечувати всім необхідним: і харчами, але також взуттям та одежею. В районі є багато законспірованих складів, приготовлених ще за німецької окупації, які зберігають як недоторканий запас, як резерв на екстрений випадок. З організацією продуктів харчування не має поки що жодних затруднень».
До жовтня 1945 року Глинянський районний провід ОУН очолював «Вихор» (Микола Костів із села Станимир). Сам район поділявся на три підрайонні, потім кущові проводи, котрим підпорядковувалось по декілька станиць ОУН.
Територіально Глиняни, як і Замістя, належали до третього Словітського підрайону/куща. У період діяльності «Мирона» його очолював, тобто був кущовим провідником «Максим» - Ярослав Грицай, односельчанин Івана Семківа. Власне, за словами дочки Я. Грицая, із котрою я теж, як і з дочкою І. Семківа, мав зустріч, її батько, котрий у 1947 році був арештований та засуджений, добре відгукувався про колишнього організаційного зверхника, називаючи його своїм наставником.
Зрозуміло, що після повернення радянської влади залишатись у Замісті було небезпечно, тому «Мирон» часто перебував на базі Словітського кущового проводу, котрий головно перебував у лісовому масиві неподалік села Словіта. Спочатку тут базувалась сотня Самооборони «Недолі», потім Словітський Кущ самооборони «Мухи». Крім цього тереном рейдували великі відділи УПА. Однак зв'язок із Глинянами та Замістям він тримав через зв’язкову Михайлину Шульгу-«Квітку», котра проживала легально. Власне через неї, за наказом «Мирона», був завербований до співпраці з ОУН дільничний міліціонер Глинянського районного відділу НКВД – місцевий мешканець Жовнір. Останній аж до моменту свого арешту в березні 1946 року співпрацював із Збройним Підпіллям. Після захоплення «Мирона» був на зв’язку у кущового провідника «Максима» та команданта районної боївки СБ «Чайки», котрим упродовж тривалого часу передавав, як різні інформаційні дані, так і зброю та боєприпаси.
У січні 1945 року відбувся спільний напад боївок СБ ОУН та відділу УПА «Лапайдуха» на районний центр Глиняни. В ході бою у місті було вчинено спробу захопити КПЗ з метою звільнення політв’язнів.
У цьому ж році розпочались широкомасштабні облави органів НКВД – т.зв. «Червона мітла», власне у ході котрої й був захоплений «Мирон».
Сталося це 17 лютого 1945 року в криївці неподалік Словіти. Разом із господарчим ОУН було захоплено кілька підпільників із Словіти на чолі із станичним провідником.
Зрозуміло, що отримавши до рук одного із чільних оунівців району енкаведисти почали пресувати його «вимогливіше». За словами дочки Ірини Семків-Головин – «його страшно катували, мучили. Потім ми дізналися, що вони клали дошку на голову і били по дошці, під нігті запихали голки. Тато оглух, ослаб зовсім, але нічого не сказав».
Власне за увесь період збройної боротьби із радянською владою її опричникам – енкаведистам вдалось захопити живим тільки одного члена Глинянського районного проводу, решта загинули у різних роках, ще один зголосився із повинною. А точніше на момент свого затримання «Мирон» уже був переведений на аналогічний пост до надрайонного проводу ОУН.
Після Революції Гідності однією із перших справ, з котрими я розпочав ознайомлюватися в архіві Управління СБ України у Львівській області була архівна кримінальна справа засудженого Семківа Івана Петровича.
Він відбув вісім допитів, котрі проводив старший опер уповноважений Глинянського районного відділу НКГБ лейтенант Сивоконь. Цей останній прибув на Глинянщину із Ворошиловградської області й наперед став начальником РО НКГБ, однак під час бою із Лагодівською Самообороною у серпні 1944 року був ранений й перебував на лікуванні, а його місце уже посів капітан Замлинний.
На допитах І. Семків до участі в ОУН признався, однак стверджував, що працював у т.зв. запасній сітці й членом Організації не був, а лише симпатиком.
Вопрос: Вам предьявляется обвинения в том, что вы в 1942 г. вступили в организацию украинских националистов, имели псевдоним «Мирон», с половины 1942 и до ноября 1944 года работали т.н. господарчим районного провода ОУН, с ноября 1944 г. до дня ареста работали господарчим сети надрайонного провода ОУН, руководили заготовками зерна и мяса для банды УПА, которая ведет борьбу против Советской власти. Кроме этого вы на протяжении сентября и октября мес. 1944 г. были в банде т.н. группе самообороны в с. Словита. Вы признаете себя виновным в этом?
Ответ: Виновным в предявленном мне обвинении я признаю себя в том, что я был симпатиком ОУН, имел псевдоним «Мирон» и все время с половины 1942 до ноября 1944 г. работал господарчим районного провода ОУН в запасной сетке, и с ноября 1944 г. до дня задержания – работал в господарчей надрайонного провода ОУН, будучи господарчим запасной сетки районного провода ОУН как в период оккупации немцами Глинянского р-на так и после освобождения района от немцев до ноября я принимал участие в руководстве заготовками для банды УПА одежи и продуктов питания.
Виновным себя признаю и в том, что в сентябре и до половины ноября 1944 года был в банде т.н. группе самообороны.
Виновным себя не признаю в том, что я был членом ОУН ибо я утверждаю, что членом ОУН не был. Так же не признаю себя виновным и в том, что я вместе с другими руководил заготовками зерна, мяса и других продуктов питания для банды УПА, в этом я не принимал никакого участия с ноября 1944».
Зрештою Іван Семків був засуджений за ст.ст. 54–1 а, 54–11 КК УРСР до десяти років ИТЛ (исправительно-трудовых лагерей).
Роман Загоруйко згадує: «Покарання «Мирон» відбув на добре відомій політв'язням Тайшетській трасі у спецтаборі № 7 «Вихоровка». 4 лютого 1952 року в цьому ж таборі, коли йому залишалось до звільнення (з заліками) декілька місяців, якийсь битовик-блатний по негласній вказівці начальства, як це часто практикувалось у концтаборах по відношенню до політв'язнів, вдаривши «Мирона» Івана Семківа ломиком по голові, проломав йому череп. Так 4 лютого перестало битися серце націоналіста-патріота України, учасника національно-визвольних змагань ОУН та УПА, кістки якого навічно залишилися у непривітному, страшному і всепоглинаючому Сибірі».
Непростою склалась й доля родини І. Семківа. «Однієї ночі, - згадує Ірина Семків-Головин, - прийшли енкаведисти і забрали діда Петра, - бабці Марії вдалося втекти, - і вивезли в Сибір, дозволили взяти лише малий клунок». Згодом він утік й повернувся додому й помер у 1947 році, а ще раніше померла бабця Марія. «Незадовго мама з трьома дітьми (дочки Оксана, Ірина та п’ятилітній син Остап, - авт.) тайно переїхала до Словіти. Нас поселили на приходстві в отця Баслядинського, він мешкав сам». Тут родина підтримувала стосунки зі своїм чоловіком та батьком, котрий у той час був підпіллі.
Після арешту родина ще мала змогу зустрітись із ним в тюрмі на Городоцькій – «мама побачила, що руки тата були вкриті білизнами від побоїв». Власне уже в ув’язненні він дізнався про народження другого свого сина, котрого назвали на честь батька.
Після етапування родина Семківа багато років поневірялась. Часто діти мешкали окремо у сім’ях різних дальших родичів.
Однак й Збройне Підпілля ОУН не забувало про родину колишнього чільного свого члена. За спогадами Ірини Семків-Головин – допомагала матеріально.
Під чужими прізвищами сестри Семківи навчались у середній школі в селі Куровичі, однак після того як відмовились підписувати учнівського листа до Сталіна були виключені й перейшли на нелегальне положення.
З кінця 1946 року до середини 1949 року Глинянський районний провід ОУН очолював «Грабовий», а його бойовиком був «Лесь» - Іван Філь з села Розворяни. Власне районний провідник озброїв нелегалок - сестер Семківих пістолетами й деякий час вони перебували разом в оунівському підпіллі й навіть брали участь у збройних акціях. У той час їм було усього лишень 15-17 років.
У 1951 році родина залегалізувалась й виїхала до Львова. А в наступному році в концтаборі загинув їхній батько Іван Семків. Його дружина Катерина померла вже у незалежній Україні у 1993 році.
Усі діти, як заповідав батько, вивчились. Дочки Оксана, Ірина та син Іван працювали медиками, Остап у дев’яностих роках був обраний заступником голови Львівського міськвиконкому. Після проголошення незалежності України сини загиблого їздили до Сибіру з метою відшукати могилу свого батька.
[09.04.2020]
Петро Гнида
