«І сім ангелів, які мали сім труб, приготувалися трубити... Третій ангел затрубив, і впала з неба велика зірка, ща палала подібно до світильника, і впала на третю частину рік і на джерела вод. Ім‘я цієї зірки «полин»; і третя частина вод стала, як полин*, і багато з людей померло від вод, тому що вони стали гіркі» (Одкр. 8, 6 і 10-11). (*Полин - трава, ще називається в Україні «чорнобилем»)
Дорогі друзі! 32 роки тому ми вперше дізналися про страшну катастрофу на Чорнобильській АЕС. Прекрасну українську поліську землю накрило страшним мороком смертоносних атомних частинок. Постраждали від вибуху на атомній електростанції сусідні поліські білоруські села.
Учора, йдучи Львовом, я завітав до книжкової крамниці, де мені запропонували придбати зовсім нову, щойно надруковану, книгу Галі Аккерман «Пройти крізь Чорнобиль». Читав цю книжку про відчужену Чорнобильську зону вчора, читаю її безперевно й сьогодні. Неперевершено! Я багато читав про Чорнобиль різних репортажів, випусків, бачив чимало документальних фільмів, але книга ця якась особлива і по-особливому заставляє співстраждати цій чудовій землі, що вже запустіла і ніколи не повернеться до нас такою, якою вона була до 1986 р. Правда, інколи буває так, що Бог, як праведний Суддя, вносить свої корективи і та забруднена відчужена зона, кажуть, наповнена якось особливою атмосферою відродження дикої природи і диких тварин.
Ми навіть у ФБ неодноразово бачили, як там, у покинутих людьми селах, полях, і особливо лісах, вирує життя. І все таки там живуть одинокі і поодиноко старенькі люди, що відходять одне за одним у вічність. У них своя філософія життя, навіть особливі свої політичні та суспільні погляди.
Авторка книги «Пройти крізь Чорнобиль» Галя Аккерман, яка неодноразово була у зоні відчуження, і порівняла це з «грою у лотарею», бо могла отримати велику дозу радіоактивної отрути, передала цей особливий побут і погляди жителів. Переказує вона розмову з Марією Пилипенко, донькою священика Федора Ленка, яку вона застала на занедбаному цвинтарі. Марія розповідала їй, як вона привчила лисицю до їжі і та її щороку там біля могил чекає. І ще її батько о. Федір Ленок був тим священиком, який на початку 90-х рр. відродив регулярні богослужіння у церкві м. Чорнобиля. Але я навіть не не про це хотів зазначити.
Марія Пилипенко стала розмірковувати над тією трагедією, що сталася у 1986 р. Пряма мова: «Звичайно, на АЕС гахнуло! Але чому нас, місцевих, прогнали і привезли сюди працювати інших людей? Навіщо таке марнотратство? Тутешні люди могли б і працювати тут, і жити в себе вдома. Кажу вам вони б збирали ту радіацію своїми руками! Адже ми найбільш зацікавлені, - і додала: - Наша земля завжди тут. Ми помремо, а наше місце займуть інші...».
Коли я прочитав ці слова, то подумав, що вустами цієї жінки говорив Бог, бо вона краще розважала аніж тодішні партійні вожді, що не були готові до виклику такої катастрофи. Наведу ще один епізод про трагедію відселення.
Галя Аккерман вступає у бесіду ще з однією старенькою бабцею Малахою і та повідає їй таку історію: «Після аварії люди з нашого села виїхали в Яготин. За рік старі повернулися, а молодші лишилися там. Тож я скажу тобі: геть усі, хто там лишився повмирали. Наші люди не можуть жити там. Одного нашого хлопця поклали в Яготині в лікарню, і лікар сказав йому: «Синку ти молодий, тікай звідси. Інакше не виживеш. Адже ви люди соснових лісів, ви дихаєте тим повітрям, у вас солончаки, і ваша вода солонувата. В Яготині інший клімат, і це згуба для вас». І як тут не згадаєш українського прислів‘я «Де народився - там і пригодився».
Книга Галі Аккерман має всього 168 сторінок, а читається з захопленням від розділу до розділу, яких аж три: «У зоні відчуження», «Пам‘ять знедолених: селяни і етнографи», чи не найцікавіша, і «Не забувати і розповідати про Чорнобиль». Третя частина цієї книжки є найбільш серйозною, бо вже не на рівні людських переживань та спогадів, а у межі з висновками людей від науки розповідає про наслідки чорнобильської катастрофи. І коли читаєш цю третю частину, то помалу перестаєш втішатися двома оптимістично і дещо навіть романтично написаними розділами. Скажу так, що цей третій розділ хочеться читати в одязі ліквідаторів з лічильником Ґейґера і спектрометром.
Галя Аккерман у цьому розділі згадує, як вона з відомим білоруським вченим В. Нестеренком подорожувала по забруденній білоруській зоні, для того щоб перевірити людей і особливо дітей у цих селах на наявність радіації. Для цього використовувалось спеціальне придумане Нестеренком крісло, в яке садовили школярів тих забруденених сіл: «Якщо старі люди, чий метаболізм уповільнений і далі споживають дичину, ягоди і гриби без тяжких наслідків для свого здоров‘я, зовсім інша ситуація в молоді. В усіх школах, які ми відвідали, повторювалась одна сцена. В кабінеті медсестри або директора ставили те відоме крісло. Учні приходили клас за класом для контролю рівня радіоактивності у тілі. Діти й справді - бліді і трохи апатичні... Я мала нульовий рівень цезію. «Галю, вам пощастило, - лагідно іронізував Нестеренко. - Практично жоден білорус не має нульового рівня. Адже забруднені харчі поширені в усій республіці, незважаючи на державний контроль».
До речі, а ви знаєте, як розпорядилися із колгоспним і присадибним тваринництвом партійні вожді у 1986 р. під час евакуації? Адже нікому не дали вивезти з собою, ані корови, ані свині, ані навіть курки. У цій книзі авторка дає відповідь: «Завдяки сміливості української журналістки Алли Ярошинської, що 1989 року викрала таємні документи Політбюро, які стосувалися Чорнобиля , ми знаємо долю тих зниклих корів і свиней. Згідно з таємною постановою Політбюро, схваленою Міністерством охорони здоров‘я, десятки тонн радіоактивного м‘яса заморозили, а потім розподілили по всіх закутках СРСР на величезні м‘ясокомбінати. Там по десять відсотків цього радіоактивного м‘яса додавали до чистого й виготовляли фарш та ковбаси з «прийнятним» рівнем радіоактивного».
У книзі є ще цікавіші факти...
З кожним роком ми будемо з вами старшими. Нас невпинно наближатиме час до вічності, і ми будемо або переживати по-новому Чорнобиль, або наші очі будуть свідками наслідків Чорнобиля, тієї катастрофи, яка трагічно з «шаленим ритмом прогресу» на нас накотилася. Галя Аккерман так само переживає це: «Масштаб часу знову змінюється, коли розглянути наслідки катастрофи для здоров’я: вони вимірюються роками, десятиріччями і поколіннями. Таблиця Менделєєва немов ожила: період напіврозпаду радіоактивного йоду становить тиждень, але рак щитовидної залози з’являється на багато років пізніше; період напіврозпаду цезію-137 з дуже високою хімічною і радіоактивною токсичністю, ізотопу, що забруднив чверть білоруських земель і п’ять відсотків української території, становить тридцять років... І, нарешті, що казати про радіоактивні ізотопи плутонію, напіврозпад яких вимірюється тисячами, ба навіть десятками тисяч років? Тут від історичного масштабу ми переходимо до геологічного виміру, близького до наукової фантастики».
Індустріалізація=Колективізація=Голодомор=Голокост=Чорнобиль! Люди, друзі, не забуваймо цього лиха! Пам‘ятаймо!
За книгою: Аккерман, Г. Пройти крізь Чорнобиль / Галя Аккерман, пер. з фр. П. Таращука. - К.: Либідь, 2018. -168 с. : іл.
