До 73-их роковин депортації кримськотатарського народу Український інституту національної памʼяті продовжує публікувати унікальні свідчення очевидців цієї трагедії, підготовлені Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
Я, Усніє Менакаєва (дівоче прізвище Мустафаєва), кримська татарка, народилась у Євпаторії Кримської АРСР 12 квітня 1930 року. На момент виселення до складу сім'ї входили: мама, Салє-Султан Мустафаєва (1909 р.н.), я, Усніє Мустафаєва (1930 р.н.), та брат, Риза Мустафаєв (1932 р.н.)
Сім'я проживала за адресою: Євпаторія, вул. Демишева, №73. У цьому ж дворі жили мій дідусь і дві внучки-сироти Шефіка і Шевхіє, а також тітка Зулейха з сім'єю з п'яти людей. Будинок був розділений на три сім'ї. Нашій сім'ї належали три кімнати з гарною обстановкою: диван, два крісла, шифоньєр, комод. Були в нас також господарські будівлі й домашня худоба: кінь із лінійкою (довгий відкритий багатомісний екіпаж, що служив міським громадським транспортом – ред), корова, двоє телят і кілька баранів.
До Червоної Армії був мобілізований мій батько Сейт-Абла Мустафаєв (1900 р.н.), до війни він працював заступником начальника пожежної команди. На фронті потрапив у полон, сидів у «Картопляному містечку» (пересильний табір для радянських військовополонених і мирних громадян у період німецької окупації Криму –ред) у Сімферополі, втік із полону, 1944 року був мобілізований до Трудової армії.
У Червоній Армії перебувала сестра батька Селіме Мустафаєва, медична сестра. Солдати на війні люблячи називали її «мілкокаліберка» – через маленький зріст. Депортована після служби на фронті до Сибіру.
Мій дядько Асан Усеїнов (1914 р.н..) до війни служив у Владивостоці, працював авіамотористом поруч із моєю школою №11, 1944 року загинув у Севастополі.
Інший дядько Мерак'ай Усеїнов (1924 р.н.) був мобілізований до Трудової армії 1944 року, зник безвісти.
18 травня 1944 року о 3 годині нас розбудив різкий стукіт у двері. До будинку увійшли два озброєних солдати, нічого не пояснивши, наказали одягтись і вийти на вулицю. Мама впала без тями на підлогу, брат почав плакати. Тоді один солдат сказав мені: «Дівчинко, ти вже велика. Збери необхідні речі, у вас буде далека дорога». Що можна було взяти за 15 хвилин?! Але ця дрібниця врятувала нас від голодної смерті дорогою.
Під дулом автомата нас вивели на вулицю. Тут вили собаки, мукали корови, стояв ґвалт від плачу жінок і дітей. Нас зібрали біля мечеті, а звідти машинами повезли на залізничний вокзал. Вантажили всіх як худобу, до смердючих телячих вагонів.
Їхали, притулившись один до одного. Вагон був заповнений дітьми, людьми похилого віку й жінками. За весь час дорогою нас жодного разу не годували, не дали й ковтка води. На зупинках усі, в кого був посуд, бігли по воду. Жінки намагалися приготувати їжу, але зупинки були по 10-15 хвилин. Не встигнувши набрати води, приготувати їжу, люди відставали від потягу, зникали безвісти. На шляху прямування багато хто хворів, помирав від голоду. Тіла викидали на ходу або на зупинках. У нашому вагоні була вагітна жінка, вона дуже мучилася. Згадалося мені, як один літній чоловік на ім'я Мустафа, не витримавши плачу дітей і онуків, кинувся під колеса вагона. 18-20 днів ми їхали в цих вагонах пекла.
Нас привезли до Ферганської області. Коли відкрили двері вагонів, ми побачили навпроти людей у незвичному для нас одязі і з камінням у руках. На обличчях у них була ненависть до нас, вони готувалися закидати нас камінням. Побачивши перед собою немічних старих, дітей і жінок, вони опустили руки, а в їхніх здивованих очах залишилося лише одне німе запитання: «А де ж зрадники?!». Розмістили нас у хлівах без вікон, без дверей. Спали на соломі. Щоранку знаходили трупи, тільки потім місцеві жителі сказали, що в соломі є скорпіони. У колгоспі К'арилг'ач я, мама і брат працювали на бавовняному полі за тарілку баланди. Потім вербуванням потрапили в Кувасай (селище в Ферганській області Узбекистану, місто – з 1954 року – КР). На цементному заводі вантажили цемент. Тут була карткова система.
Від голоду й непридатних для життя умов люди вмирали сім'ями. 1944 року помер мій дідусь Мустафа (1874 р.н.).
Двоюрідну сестру Шевхіє Бектемірову (1932 р.н., її батько в Євпаторії був начальником порту і входив до складу трійки НКВС), намагаючись врятувати від голодної смерті, віддали до дитячого будинку №27. Там вона і зникла, про подальшу її долю ми нічого не знали й досі намагаємося її знайти.
Від голоду й нелюдських умов я захворіла на малярію. Через два роки після демобілізації батько знайшов свою сім'ю.
Продовжувати отримувати освіту можливості не було. Я працювала ученицею бухгалтера, секретарем-друкаркою, швачкою. Тільки 1952 року в Ташкенті закінчила курси закрійників, і все подальше життя до пенсії працювала закрійницею в ательє.
Після указу 1967 роки (указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму» – КР), продавши будинок у Самарканді, приїхала до Криму, але указ виявився фальшивим. Кримських татар у Криму відловлювали, будинки нам продавати заборонялося.
Довелося зупинитися в Мелітополі. Тут із сім'єю жили 30 років, і тільки 1997 року повернулися на Батьківщину. Живу в Сімферополі, в мікрорайоні Ак'мечеть.
(Спогад датований 23 жовтня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків
