Порушене Інститутом національної пам’яті питання вихідних днів з нагоди свят, які Україна успадкувала ще з радянської доби, викликало хвилю обурення в неприхильників ревізіонізму
Мовляв, це порушує святе право народу на січневу та травневу «сієсту». Дехто навіть встиг зареєструвати петицію щодо ліквідації Інституту національної пам’яті, який ініціював святкову оптимізацію. Більше - у матеріалі Мар’яна Заблоцького для НВ Бізнес.
Слід зазначити, що проект команди В’ятровича мотивований комплексною декомунізацією України – як в частині топоніміки, так і суспільних уявлень про політичне минуле країни. І з цим важко не погодитися. Переважна більшість географічних назв і міської навігації в Україні до останнього часу була відлунням тріумфального руху кривавого наступу радянської влади 1918-1944 років. Про це годі сперечатися…
Я зі свого боку представлю ще один кут зору на проблему державних вихідних – суто економічний. Адже природа цих неробочих днів має витоки з радянської планової економіки і давно не несе суспільного конструктиву. Особливо зважаючи на санітарні та екологічні наслідки відомих «маївок». Сама традиція вихідних днів не є аж такою сивою, як видається. Зокрема, 9 травня вихідним днем почали робити лише з 60-х років.
У перші повоєнні роки його навіть не відзначали військовим парадом. Так само й 8 березня, яке з відзначення солідарності жінок за рівні з чоловіками соціальні права перетворилося на день «ексклюзивного» дарування жінкам подарунків. Вихідним днем воно стало десь із середини 70-х років, коли ідея гендерного паритету загубилася остаточно… Але підкреслю інше: у 80-ті роки для радянської влади неробочі дні, особливо в травні, були вже економічною необхідністю. Через стрімку економічну кризу, спричинену падінням світових цін на енергоносії, а надто дефіцит на товари першої необхідності, влада дозволяла людям компенсувати нестачу в продуктах за рахунок присадибного агровиробництва. Або просто додаткових вихідних.
Дешевий алкоголь лише сприяв перефокусуванню уваги з соціально-економічних негараздів… У 80-ті роки кризу вже важко було приховати. В СРСР в останнє десятиліття існування випускалося не більше 10% різновидів товарів масового споживання від того, що вироблялося у США, і лише 0,3% світових технологій. Я вже не кажу про якість радянського «ширпотребу», за винятком того, який продавався виключно у магазинах для номенклатури.
Як не дивно, але в країні, що лідирувала в освоєнні космосу й була на піку своєї військової потужності, діяли продовольчі картки на масло, м'ясо, цукор та інші товари першої необхідності. Роздача дачних ділянок передовикам виробництва доповнювала, а почасти заміняла відсутність фінансової мотивації, преміальних за ініціативу чи раціоналізаторство, ставала замінником можливостей кар’єрного зростання, суворо регламентованого номенклатурою.
Вираз із відомої комедії Гайдая кінця 60-х «Чтоб ты жил на одну зарплату!» у 80-ті лунав суворим вироком радянським лікарям, педагогам, інженерам – усім, хто не входив до партапарату або не працював в «органах». Зрештою радянська система остаточно збанкрутувала під тиском падіння світових цін на нафту та санкцій, запроваджених щодо радянського сировинного експорту адміністрацією Рейгана. За умов жорсткої кризи система конче потребувала «оплачуваних» вихідних для змікшування соціальної напруги та нестачі суто матеріальної мотивації праці. Тим більше, що перебування людей на роботі вже не призводило до інтенсифікації виробництва чи підвищення його якості. Так було за часів планової економіки та екстенсивного ставлення до праці як до соціалістичної «повинності».
Чи такі ж саме потреби в економіки сьогодні, коли драйвером є приватний сектор? – Звісно, ні. У 90-ті роки традиція державних свят стала узвичаєною як і багато інших радянських практик. По-перше, людям легше не стало, а, отже, забирати в них природного «антидепресанта» не було потреби. По-друге, про декомунізацію на системному рівні до В’ятровича не йшлося – за окремими винятками. Як наслідок, із набуттям незалежності Україна позбулася лише двох свят із неробочими днями – дня конституції СРСР і річниці жовтневої революції. Решта зберіглася. Ба, більше – державне свято, яке припадало на вихідний, вбирало в себе й наступний за ним календарний день. Саме таким чином в Україні виник феномен пресування вихідних в одну святкову «ковбасу», яка може тягнутися до двох тижнів.
Так, у поточному році травневі свята розпочнуться з вихідних напередодні 1 травня, день Перемоги припаде на наступний вівторок. Ясна річ, що за доброю традицією Кабмін оголосить 12-денну сієсту – з 29 квітня до 10 травня. Про жодну солідарність трудящих чи різдвяний зміст у такі дні зазвичай не йдеться.
Натомість – марнотратство й всілякі суспільні девіації. Як це позначиться на економіці країни, підрахувати не складно. «Собівартість» одного вихідного дня становить 0,18% недоотриманого чистого прибутку громадянами або потенційного приросту ВВП України. За показниками 2015 року, який навряд чи істотно змінився, це 3,516 млрд грн. У 2015 році ВВП становив 1998,5 млрд грн, отриманих впродовж 247 робочих днів і 118 вихідних. Відповідно, два вихідні дні, яких пропонує позбутися в своєму проекті В’ятрович (плюс два дні в «навіску»), це 0,7% ВВП або трохи більше 14 млрд грн недоотриманого громадянами прибутку. Таким чином, тривання пострадянської святкової традиції вираховується доволі чітко. Економіка, яка живе в ринкових умовах, а її бюджет формує передусім приватний сектор, недоотримує цілко прогнозовану частку прибутку. І ще один аспект цього питання.
Приватному бізнесу ніхто не може вказати, коли працювати, а коли ні. Проте бізнес зав’язаний на роботі регуляторних органів, банків та інших корпорацій, які звикли дослухатися порад Кабміну щодо графіка державних вихідних. Ринкова економіка від цього, на відміну від радянської, від тривалих вихідних лише програє.
Дані Держстату підтверджують зниження обороту у січневі свята навіть від роздрібної торгівлі та пасажирського транспорту на 19 та 12% відповідно.
Отже, українці в переважній більшості в ці дні переймаються не так мандрівками, як сидінням вдома перед телевізором. Саме в період цих «домашніх» свят країна спалює енергетичного вугілля, мазуту й природного газу на 31% більше, ніж у будь-який інший період опалювального сезону.
Вже не кажучи про занепад обсягів експорту, дефіцит валюти на міжбанку й традиційне січнево-лютневе ослаблення гривні. У зиску лише дистриб’ютори телевізійної реклами, яка традиційно в цей період є найдорожчою. Для приватного бізнесу, який розвиває виробництво й сферу послуг, однозначно треба забезпечити комфортні умови адміністративного обслуговування з мінімальними святковими перервами.
Приміром, зменшити кількість «небанківських» днів, щоб платежі якомога менше простоювали. Не дивно, що ті, для кого робота є джерелом добробуту та розвитку матеріальних статків, не бачать у проекті В’ятровича принаймні нічого поганого. Економіка країни від такої декомунізації лише виграє.
Отже, визначаємося, чи варто позбутися того марнотратного «совка», чи й надалі почуватися так, ніби країна не є на третьому році війни, а її економіка не потребує вільного ринку.
