4 квітня 1915 року у селі Солова Перемишлянського повіту за 30 кілометрів від Львова у бідній багатодітній селянській сім’ї народився Микола Лемик. Він стане членом ОУН, у 1933-му здійснить атентат представника радянського консульства чекіста Олексія Майлова, щоб привернути увагу світу до Голодомору в підрадянській Україні.
Попри складну матеріальну ситуацію батько Миколи зробив усе, щоб дати дітям добру освіту. Микола після сільської «чотирирічки» перейшов навчатися до гімназії, де здав на «відмінно» іспит зрілості і вступив на природничий факультет Львівського університету.
На цей час він уже був знайомий з ідеологією ОУН і поділяв її. В університеті Лемик вступив до юнацтва ОУН, а згодом перейшов до бойового відділу, навчився бездоганно володіти револьвером, попри те, що був шульгою. У бойовій референтурі перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН, та його заступника Богдана Підгайного.
У 1933-му році, коли почали ширитися чутки про Великий Голод в підрадянській Україні, у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України. У червні 1933 року привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні, вирішує і ОУН. Для цього було прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові, а після цього виконавець акту мав здатися в руки польської поліції і на суді розповісти про політичні мотиви вбивства.
Охочих було багато, але вибір упав на Миколу Лемика: крім уміння володіти зброєю, привабливої зовнішності та гострого розуму в нього була ще одна перевага – хлопцеві було лише 18 років, а за польськими законами засудити до розстрілу могли лише з 21-го року. Як себе вести в консульстві і на суді Миколу консультував Степан Бандера. Перед акцією Микола лише попросив купити йому нові туфлі, щоб, якщо загине, не було соромно за діряве взуття.
Атентат було здійснено 21 жовтня 1933 року. Микола Лемик записався на прийом до консула під прізвищем Дубенко, начебто для консультації щодо виїзду в Радянську Україну. Під час розмови Микола вихопив із внутрішньої кишені пістолет і зі словами: «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…» двома пострілами здійснив акт помсти. Після цього поранив одного з охоронців і, тримаючи під прицілом інших, дочекався польської поліції і спокійно здався в її руки. Це було обов’язковою умовою плану: не дати себе вбити охороні, щоб мати змогу свідчити в суді.
Щоправда, на місці консула Голубєва виявився керівник канцелярії, а насправді – професійний чекіст, спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські радянські представництва у Польщі Олексій Майлов. «Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…», - встигне шепнути Лемику на суді Роман Шухевич.
Процес і справді отримав широкий резонанс. Захищати Лемика зголосилися відомі львівські адвокати, але, вибір упав на Володимира Старосольського. Степана Білякадядька та дядька Романа Шухевича Степана Шухевича. Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася демонстрація української молоді на знак солідарності з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом. Про це писали газети в Галичині та за кордоном.
Миколу Лемика засудили на довічне ув’язнення і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю «Святий Хрест». Але в 1939 році, коли нацисти напали на Польщу і «політичних» переганяли на інше місце, він на етапі примудрився зняти кайданки і втекти. Був поранений, лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, там же лишився вчителювати.
У 1940 році організаційним наказом ОУН Лемика повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті («калакутами» в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців).
4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк – рідною сестрою дружини Василя Бандери, брата лідера ОУН, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Української держави, ОУН прийняла рішення відправити на схід три похідні оунівські групи — Північну, Центральну (або ж Середню) і Південну, щоб поширювати ідеї незалежності по всій Україні. Середню очолив Микола Лемик.
До Харкова він так і не добрався – у жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Лемика та розстріляли в Миргороді.
Його місце поховання досі лишається невідомим.
