26 травня 1953 року в Особливому таборі №2 («Горлаг») розпочалось повстання політичних в'язнів, наймасовіше і найтриваліше в історії ГУЛАГу. В ньому брали участь всі відділення «Горлагу» і два відділення «Норильлагу», а загальна кількість повсталих становила 16 378 чоловік
Система ГУЛАГу (російською – Главное управление лагерей) була створена за особистим наказом Сталіна в 1930 році постановою Ради Народних Комісарів СРСР. У жовтні 1934 року в систему ГУЛАГу перейшли всі виправно-трудові заклади Наркомату юстиції РРФСР, а до кінця року – всі тюрми СРСР. 21 лютого 1948 року Рада міністрів СРСР видала постанову «Про організацію тюрем і таборів для утримання особливо небезпечних злочинців», за якою в системі ГУЛАГу були створені «особливі» табори («особлаги») для політичних ув'язнених - «шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих, меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів і учасників інших антирадянських організацій та груп». Особлаги мали прийти на зміну каторзі, відміненій цього ж року, і утримання в них, крім інших обмежень, передбачало більш жорсткий режим утримання і носіння номерів на одязі.
Особлаг №2 («Горлаг») був створений в Норильську 28 лютого 1948 року для утримання політичних в'язнів і в різні роки у ньому перебувало понад 20 тисяч чоловік. За «Беріївською амністією» 1953 року, яка була оголошена по смерті Сталіна, на свободу вийшла майже половина ув'язнених таборів, чий термін був менше 5 років і які не були засуджені за політичними статтями. Більшість в'язнів «Горлагу» були українцями, засудженими на «бандерівський стандарт» - 25 років.
Марні сподівання на перегляд справ і зменшення терміну привели до невдоволення ув'язнених і локальних бунтів, які 26 травня 1953 року, після чергового обстрілу табірною охороною житлових блоків і вбивства шістьох та поранення сімох ув'язнених, переросло у протест – в 4-й зоні «Горлагу» в'язні припинили роботу на будмайданчику і відмовилися повертатися в житлову зону; наступного дня їх підтримали в'язні 5-ї зони та і 6-ї (жіночої) зони. До 5 червня всі шість відділень «Горлагу» припинили роботу і виявили масову непокору табірній адміністрації. В них були сформовані комітети самоуправління, які, серед іншого, висунули вимоги – скорочення робочого дня до 8-годинного і надання вихідних, виплата зароблених грошей, перегляд справ політв'язнів, відміна носіння номерів, звільнення інвалідів та іноземців, гарантування від переслідування за протест.
Кістяк повсталих склали 1200 політзеків, етапованих в «Горлаг» після повстання 1952 року в Екібастузі та Ухтижемлазі. У багатьох з них за плечима були фронти Другої Світової, участь в партизанському русі, національних повстанських рухах Прибалтики та Західної України. Однак їх протест був абсолютно мирною акцією громадянської непокори і непротивлення злу насиллям. Протягом кількох тижнів повсталі пікетували прохідні, щоб не допустити в зони наглядачів і конвоїрів, писали листівки, які поширювали за межі зон з допомогою повітряних зміїв, на висотних будівлях вивішували траспаранти з вимогами і гаслами. Агітація дала результати – два відділення «Норильлагу» також оголосили забастовку.
Органи самоуправління в зонах займалися питаннями самооборони і захисту, ремонтом бараків, прибиранням території, проведенням змаганнь, постановкою концертів - все це відбувалось в умовах відсутності електропостачання і вдвоє урізаному пайку. Проте з 4 липня під страхом розстрілу на роботу почали виходити в'язні ряду зон. Вони погодились на обіцянки урядової комісії з Москви, очолюваної начальником тюремного управління МВС СРСР полковником Кузнєцовим, частково виконати вимоги засуджених. В 1-у і 4-у таборах все обійшлось без кровопролиття, в 6-у проти жінок були застосовані пожежні машини з брандспойтами, в 5-у з повсталими розправляються автоматним і кулеметним вогнем. До 9 червня майже всі зони приступили до роботи.
Найдовше протримались повсталі 3-ї зони, яка переважно складалася з українських і прибалтійських націоналістів, засуджених на каторжні роботи, і які не погодились на переговори з комісією, - 4 серпня 1953 року на її територію в'їхало сім вантажівок з озброєними солдатами. На штурм каторжанського табору за солдатами слідом йшов партійно-комсомольський актив Норильська. Останній опір повсталих було подолано о 23-45.
За офіційними документами загальна кількість загиблих під час придушення повстання становила 226 пораненими і 150 убитими - їх безіменно поховали на цвинтарі під горою імені Шмідта біля Норильська. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила 2 920 активістів – 45 із них заарештували як організаторів, 365 – посадили в тюрму, 1 500 – перевели у Магадан. Решту ізолювали у нових табірних пунктах.
Повстання в «Горлагу» прискорило створення комісій з перегляду справ політичних в'язнів - до початку 1956 року їх кількість в ГУЛАГу зменшилась на 70%, з 467 000 до 114 000 чоловік, а загальна кількість зеків у тюрмах і таборах СРСР вперше за 20 років стала меншою одного мільйона. Голова комітету в'язнів 4-ї зони, яка першою почала повстання, Євген Грицяк був звільнений в 1956 році, в 1959-у повторно заарештований, в 1980-у видав у Канаді книгу спогадів про Норильське повстання, в 1993-у був запрошений адміністрацією Норильська на святкування 40-річчя міста. Керівник комітету в'язнів непокірної 3-ї зони Борис Шамаєв, колишній офіцер Червоної армії, який попав у сталінські табори зразу із гітлерівських, в 1954 році був засуджений на 25 років позбавлення волі і 5 років заслання. Він вийшов на волю в 1968 році, через 25 років був реабілітований і у віці 80-и років помер у себе на батьківщині в Алма-Аті.
