13 листопада 1918 року Українська Національна Рада у Львові затвердила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», яким проголосила створення на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР)
5 листопада 1916 року рішенням імператорів Німеччини і Австро-Угорщини в межах колишньої російської території Царства Польського було створено маріонеткову державу Регентське Королівство Польща, яке за рік власні сформувало державні інституції, включаючи парламент, місцеві органи влади і армію, і 7 жовтня 1918 року, коли капітуляція Австро-Угорщини і Німеччини у Першій Світовій війні стала справою часу, проголосило незалежність.
16 жовтня 1918 року, цісар Карл І в надії зберегти державність оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася федеративною державою, а її народи отримували право на державність. Для формування власних органів влади 18 жовтняу Львові відбулось зібрання за участю послів австрійського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств з етнічних українських земель, що входили до Австро-Угорщини, яке сформувало Українську Національну Раду (УНРаду).
19 жовтня УНРада проголосила створення Української держави на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття на чолі з депутатом австрійського парламенту Євгеном Петрушевичем і намір перебрати на себе органи влади. Проте наступного дня намісник Королівства Галичини та Володимирії генерал Карл Георг фон Гуйн відповів відмовою, яку 23 жовтня Євгену Петрушевичу підтвердив прем'єр-міністр Австро-Угорщини, повідомиши про плани передати Галичину Польському королівству, для чого 28 жовтня у Кракові була сформована відповідна комісія.
Щоб запобігти переходу під владу Польщі, у ніч на 1 листопада 1918 року за ініціативою члена УНРади Костянтина Левицького та сотника Дмитра Вітовського загони Українських січових стрільців загальною чисельністю 2400 осіб зайняли всі найважливіші урядові установи у Львові, Станіславі, Тарнополі, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській, Коломиї, Снятині і Бориславі. Найтяжчі бої Листопадового повстання відбувались у Львові і до 11 листопада, коли у Варшаві була проголошена Польська республіка на чолі з генералом Пілсудським, дише дві третини міста були під контролем стрільців.
Незважаючи на це 13 листопада 1918 року, у день зречення престолу цісаря Карла І, УНРада затвердила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким нова держава отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Листопадове повстання у Львові зазнало поразки 22 листопада 1918 року, і уряд ЗУНР переїхав спочатку в Тернопіль, а з 2 січня 1919 року – у Станіславів (тепер Івано-Франківськ), де було сформовано новий уряд на чолі з Сидором Голубовичем, який змінив Костянтина Левицького на посту голови Державного секретаріату ЗУНР.
22 січня 1919 року у Києві відбулося приєднання ЗУНР до Української Народної Республіки в якості Західної області, проте 4 грудня Акт Злуки був денонсований ЗУНР коли стало відомо, що Симон Петлюра під час підготовки до підписання Варшавського договору погодився на встановлення українсько-польського кордону по ріці Збруч, що означало відмову від етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини з українським населенням понад 11 мільйонів чоловік.
Після поразки у Польсько-українській війні уряд ЗУНР емігрував у Відень, де 1 серпня 1920 року був сформовано уряд в екзилі на чолі з Петрушевичем. Він проіснував до 1923 року, безуспішно намагаючись поставили перед Лігою Націй і країнами Антанти питання про відновлення незалежності ЗУНР, - 15 березня 1923 року Рада Послів держав Антанти затвердили кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини.
