Ми не раз розповідали історії про учасників українського підпілля, про їхню діяльність, героїчні вчинки та знущання радянської влади. Ворог завжди вмів бити по найдорожчому – по сім’ях партизанів. Часто за діяльність батьків доводилося страждати беззахисним дітям.
Наші респонденти згадують «лісових дітей» – народжених у підпіллі і відданих на виховання родичам або людям з села. Зокрема у Татаринові на Городоччині пам’ятають про партизанську сім’ю, яка переховувалася у криївці за селом.
В темному і задушному приміщенні ховався повстанець з вагітною дружиною. Через деякий час в них народилася донечка. Доглядати за дитиною в криївці було дуже важко. У передчутті небезпеки їм вдалося передати дівчинку в руки небайдужих людей. Саме подружжя згодом викрили та вивезли в Сибір. Батьки змогли зустрітися з дочкою лише через десятиліття. Допомагати партизанам чи їхнім дітям – означало ризикувати своїм життям. Тому люди, які брали на себе таку відповідальність, усвідомлювали наслідки своїх дій.
Діти нерідко і зовсім не знали своїх батьків. Легендарний командир УПА Василь Андрусяк кілька днів не дожив до народження свого сина. Дружину упівця, медсестру УПА Євгенію Гуцуляк, згодом арештували, а сина забрали до сиротинця. Так робили доволі часто, а ще змінювали імена малечі, щоб у майбутньому батьки або родичі не змогли їх знайти.
Катерина Капусняк, дочка командира кущової боївки в с. Прилбичі Василя Рубая пригадує: «Мій тато казав: «Жінку люблю, діти люблю, а Україна миліша». Потім він в криївці підірвався». Після його смерті дружина з дочкою змушені були переховуватися під іншим прізвищем.
Ярослав Мельник, провідник ОУН Карпатського краю, теж загинув в криївці разом з дружиною та маленьким сином. Донечці Вірі вдалося вижити. Виховувалася вона в с. Слобода-Болехівська. Коли матір залишала дівчинку в домі Ганни Бучко, то зоставила медальйон і на прощання сказала: «Я не знаю, чи буду жива. Чи хтось із нас виживе. Ми йдемо на вірну смерть. Як Віра виросте, скажіть їй, що ми з батьком дуже її любили, але загинули за Україну».
Крім сиротинців на дітей повстанців часто чекало заслання. «Мені тоді дев’ять років було. До Сибіру їхали дві неділи. І в поїзді я дістала запалення мозку. В Омску тато взяв мене на руки і заніс на стацію. Поцілував мене в голову і пост повів його далі в вагони, а я лишиласі й чекаю на скору. Як я лежала в лікарні, то з третього поверху смерть собі хотіла зробити, бо не знала де тато, де мама. Вони до мене по-руски, а я до них по-українськи, і я ніц не розумію… Потім мене в лікарні запитали, де я хочу їхати на родіну чи до батьків. Я кажу: «Де тато і мама, там мене везіть». То потім я ще в дітдомі була дві неділі… А тоді відправили мене до Красноярська», – пригадує Пелагія Свищ, сім’ю якої вивезли відразу після приходу «перших совітів».
Марта Берест, дочка о. Романа Береста, учасника процесу 59-ти, згадує про перебування на спецпоселенні: «Я в нічній сорочці стояла на ліжку з горячкою… Як збиралася, то тільки одну ляльку взяла… Привезли нас в Усть-Чижапку… Не було що їсти, сусідня родина жидів приносила нам по кістці цукру… Траву ми там їли, таку колбу. Колба то так, як в конвалії листя. То нам люди підказали місцеві… Часом їли здохлу рибу».
Найстрашніше, що діти патріотів гинули тоді, коли їх могли врятувати. Зокрема Ганна Симотюк пригадує, як у в’язниці в м. Коломиї з нею в переповненій камері сиділа вагітна жінка, в якої саме почалися пологи. Місця дуже мало, а пологи були важкими. Пані Ганна розповідає, що всі жінки просили охоронців допомогти, привести лікаря, але ніхто не зглянувся на ці благання і дитина померла.
Схожих історій справді багато. На жаль, радянська влада не жаліла нікого, жорстокість ворогів дивує. Але ті страшні події обов’язково повинні залишатися в нашій пам’яті, щоб більше не повторитися.
