Їхати в Добромиль треба в доброму гуморі, без метушні і з відкритим серцем. Неквапно і трохи розслаблено. Бо дорога далека, усе варте уваги й так оглянути не встигну. Але їхати треба. Добромиль цілком задовільнить забаганки навіть дуже вибагливих мандрівників, подарувавши надзвичайні враження. Місто має давню історію, заховалось поміж відногами Бескидів, примірявши горбогори наче лицарські обладунки.
Найпростіше добиратись до нього прямою маршруткою зі Львова. Майже 120 км цілком пристойної дороги. Автобус з моста через річку Вирву влітає на ринкову площу і тим, хто вперше тут опинився, відвисає щелепа, бо перед очима постає імпозантна ратуша австрійських часів, яку вінчає вежа з дзиґарями. Під ногами старовинна бруківка - мощений на ребро лупаний камінь.
Довкола площі дво- і триповерхові будиночки із крамничками на першому поверсі. На одному з балконів зображена зірка Давида. Таке відчуття, що час тут загус і майже зупинився. Можна сісти на лавицю і насолоджуватись спокоєм і неквапністю. Але я хотів навідатись до добромильського вокзалу, який колись бачив лиш краєм ока. А до нього дорога не близька. Тож наддав ходи, милуючись чудовими віллами австрійського часу.
Аж ось майже на межі міста за скрутом побачив смутну будівлю вокзалу. Із розбити вікнами, розчахнутими дверми, побитою старою плиткою на пероні. Збудований ще у ХІХ-му столітті двірець колись тішив око вишуканою галереєю. Тепер тут панує запустіння і тлін. Шкода.
Але життя триває - на сусідньому обійсті ґазда зарізав свиню і смалив її паяльною лампою, господиня метушилась біля столу із щойно всмаженою свіжиною, ставлячи довкруж полумиски із квашеною капустою, картоплею в лупині і чарки. Я не напрошувався, бо в мене на таку оказію завше є кілька канапок. Вирішив повернутись до міста і вже там мав вирішити, куди простувати.
Чомусь пригадалось, що у 1895 році під час виборів до австрійського парламенту від сільської курії Перемишль-Мостиська-Добромиль на депутата кандидатував Іван Франко. Але його не допустили до парламенту. І ще з ним в місті трапилась прикрість - підчас виборчої кампанії в славетного Каменяра поцупили чоботи.
Про всяк випадок міцніше зашнурував кросівкі і попрошкував до симпатичної будівлі місцевого костелу. Його почали зводити ще в ХYІІ-му столітті. Протягом віків костел не раз перебудовувався, але нинішня сильветка цілком гармонійна і впізнавана. Храм оточений муром із чарівною фіґурою святого з розп’яттям.
Осіннє сонце уже розкинуло чорні мацаки тіней майданом, а я не встиг побувати в ще одному чарівному місці - на Чернечій горі, що височіє над Добромилем. Там знаходиться старовинний василіянівський монастир святого Онуфрія Великого.
Дорога до монастиря пролягала через сумирну річку Вирву, яка весною пічнявіє і перетворюється у вируючий потік, й далі спинається вузенькими вуличками на гору. Іти нелегко, але втішає тиша і краєвиди довкола. Повітря густе і смаковинне, наче карпатський чай.
Аж ось і вершина. На хвильку присів під смерекою і задивився на місто в долині. Дзвіниці і куполи храмів, акуратні оселі добромильців, лани і коні на паші, чоловік орав нивку баским коником, десь на видноколі курився дим з комина... Спокій і тиша. Так би й сидів довіку. Але не час на спокій - ще кількасот метрів і перед очима постав дивовижний василіянівський монастир, славний тим, що тут розпочав служіння церкві граф Роман Марія Александр Шептицький, майбутній митрополит Андрей.
У час совєтчини монахів з монастиря вигнали і розмістили в ньому психоневрологічний інтернат для жінок. Церкву розділили на 2 поверхи - на склад і клуб. На щастя ті часи вже позаду, у монастирі знову лунає молитва. Тут є чотири насельники. На жаль, не вдалось застати настоятеля отця Симеона - мав задоволення колись познайомитись із цим світлим і добрим чоловіком.
За монастирем таємниче бовваніла Сліпа гора. У призахідному світлі крізь лисі дерева черлено світились цеглові мури замку Гербурта. Здається ще трохи і можна навідатись в гості до вельмишановного Яна Щесного Гербурта, видатного політика, письменника, видавця та оборонця українців, який володів цим краєм на початку ХYІІ століття. Але в горах окомір оманливий - до замку ще чотири кілометри і в дорозі мене поглинула б ніч. Тож напився цілющої води з монастирського джерела і попрошкував крутою стежкою у місто.
Сонце золотило маківки церков, обпалювало пологі хребти гір, ніжило тихі кам’яниці на ринковому майдані. Страшенно хотілось їсти і я застукав у першу-ліпшу кнайпу неподалік. Тут вперше спробував небуденну галицьку страву - борщ з... пельменями! Але господиня була перфектною - борщ смакував. Та й пельмені виявились не зайвими. А от музичний супровід... Мені до борщу з пельменями лише російського репу бракувало! На мою заувагу одразу музику вимкнули.
У тиші і ситості згадував книжки чудової Галини Пагутяк про Добромиль. Чарівні, містичні, таємничі. Добромиль заслуговує. Яке ж це місто районного підпорядкування Старосамбірського району? Між іншим - саме такий його офіційний статус.
День добігав кінця, сонце сховалось за горою і в місто заповзли холодні тіні вечора. Час повертатись додому. Наступного разу я таки доберусь до замку Гербурта і ще відвідаю Саліну - місце загибелі тисяч добромильців, закатованих енкаведистами. Добромиль так просто не відпускає.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
