Ховаючись від пильного ока тюремних наглядачів, ув’язненні українки вишивали голками із риб’ячих кісток та кольоровими нитками, витороченими із власного одягу, вишивали на невеликих клаптиках тканини, що їх вдавалося зберегти під час постійних обшуків. Учора, 17 травня, у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» відкрилася виставка вишитих ікон «Колір молитви».
Десятки унікальних експонатів розповідають про людську трагедію, яку довелося пережити українцям в роки радянської окупації. Тут вишиті на засланні та під час ув’язнення образи, серветки, рушники і навіть одяг. Також є експонати, які були створені руками політв’язнів у стінах тюрми на Лонцького.
На відкриття виставки прийшло близько сотні львів’ян. Дехто не стримував емоцій, адже на ці роботи важко дивитися без сліз. Віра у Бога і сподівання волі – це ті мотиви, які можна відчитати у цих роботах.
Як розповіла в коментарі Гал-інфо зберігач фондів Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Ірина Єзерська, на виставці представлено понад 50 експонатів.
За її словами, ці експонати в музей «Тюрма на Лонцького» приносять люди, чиї рідні пережили маховик репресій і крізь життя пронесли в собі страшну згадку про ті часи.
«Люди приносять вишивку, яка збереглася від їхніх рідних. Це вишиті сорочки, сукні, окремі елементи, серветки, рушники. Тут не усе з наших музейних фондів. Є речі, які приносять люди на тимчасове експонування та зберігання. Експозиція буде постійною, а експонати - змінними», - розповіла Ірина Єзерська.
Географія створення цих вишивок – це вся мережа радянських ГУЛАГів та пересильних тюрем. Також багато робіт з тюрми на Лонцького.
«Жінки вишивали підручними матеріалами витороченими нитками на елементах одягу, нижніх сорочках. У 1940-50 роках в тюрмі були особливо жорсткі правила. Мати голку заборонялося, тому вишивали рибною кісткою із соленого оселедця, який був у раціоні в’язнів», - зазначила Ірина Єзерська.
Часто співкамерниці могли обмінюватися матеріалами. Зрозуміло, що таке заняття було поза законом і за таке було передбачено покарання. У випадку виявлення - роботу вилучали і знищували.
«Люди і так були обмежені у всьому, позбавлені можливості бути із рідними людьми... У цю вишивку вони вкладали багато інтимного, свої переживання. Вилучення цього ставало великим психологічним ударом», - зазначила Ірина Єзерська.
Історикиня та антропологиня, докторка історичних наук, яка очолює Українську асоціацію дослідників жіночої історії. Оксана Кісь у своїх наукових дослідженням зосередилася на 1940-50 роках, коли режим утримання був найбільш суворим та дуже жорстоким.
«Це саме той період, коли серед невільників ГУЛАГу дуже стрімко зросла кількість українців, політв’язнів і зокрема жінок. У той час в неволі більше як 30% від усіх в’язнів були жінки. Щороку в таборах і в’язницях ГУЛАГу утримували 100 тис. українок-політв’язнів. Це величезна кількість жінок, які пройшли той жах і отримали такий травматичний досвід. Багато жінок загинули, але чимало зуміли дочекатися звільнення», - сказала Оксана Кісь.
Вона розповіла, що після смерті Сталіна, був стрімкий перегляд справ і багато жінок вийшли на волю. На їхні спогади і опирається її дослідження.
«Мене найбільше цікавило, що жінкам допомагало вижити у тих нелюдських умовах, протидіяти режимові, зберегти свою людську гідність? Жіноча творчість була одним із елементів спротиву. Це був спосіб підтримати свій світогляд, свою ідентичність і систему цінностей. Така творчість була заборонена, але жінки однаково вишивали, співали, творили поезію, малювали. В такий спосіб не лише реалізували свій творчий потенціал, але й зберігали зв’язок із своєю українською культурою, маніфестували її, розвантажували себе емоційно. Це допомагали жінкам виживати», - переконана Оксана Кісь.
Вона наголосила, що представлені у експозиції вишивки є насправді дуже різними: «З точки зору естетики, вони дуже прості і скромні. Матеріал для вишивання в таборах не був доступний. Це вишивки на клаптиках тканини, ниточками, вимкненими з одягу, вишиті риб’ячими кістками чи іншими підручними знаряддями. Вони дуже прості на вигляд, але їхнє символічне значення не можна недооцінювати.
Ці невеличкі серветки насправді були подарунками своїм посестрам і побратимам по нещастю. Такий подарунок був знаком довіри, спорідненості та спільної долі, причетності до кола українців-політв’язнів. Головне у цій вишивці – не орнаменти, не техніки чи кольори, а символ причетності до свого середовища. Значення в соціальній взаємодії в’язнів є першорядним».
Окреме місце у табірній вишивці посідають маленькі ікони, які виконували свою функцію, хоч і не були канонічними.
«Для жінок вони мали сенс образу Божого, до якого вони молилися. В таборах було заборонено мати християнську атрибутику, але жінки зберігали ці іконки, бо це був той чинник, який дозволяв їм підтримувати себе морально і не втрачати віру. Зневіра у таборах означала шлях до смерті. Людина, яка втрачала надію, вона переставала боротися і була приречена на загибель», - наголосила Оксана Кісь.
Куратор виставки Ірина Дуткевич наголосила, що люди продовжують нести до музею найдорожчі родинні реліквії.
«Головна виставка в камері буде постійною експозицією. Там представлено речі, які робили в стінах тюрми на Лонцького. На вишивках є підписи і датування. Ми б хотіли показати все, що ми маємо. Кожна річ – унікальна і має свою історію. Окрім того, це людські долі. Кожен експонат із сильною енергетикою, яка відчувається навіть через скло. Вони випромінюють жагу до життя. Вирізняти якийсь із них просто неможливо. Ці речі насправді безцінні», - зазначила вона.
Заступниця директора Національного музею «Тюрма на Лонцького» Вікторія Садова наголосила, що на виставці можна побачити роботи, які так і залишилися не завершеними.
Вона наголосила, що не усі жінки уміли малювати, тому часто усі зображення могла малювати одна жінка.
«Перед гаптуванням контур наносили шматком гуми, яку могли відколупати від підошви черевика. Одна жінка могла намалювати, а інша могла гаптувати. Усі роботи схожі на народний примітив, наївні зображення, часто схематичні. Але не важливо, як намальовано чи наскільки досконало виконано. Важливо, що вкладали, коли створювали ці роботи. Робили потайки, бо не можна було займатися будь-чим чого не передбачує тюремний режим. Нагляд був безперервним. Вночі в камері завжди світилося світло і наглядач завжди стежив за ув’язненими. Тому вишивати треба бути так, щоб тебе хтось заступив собою. Наглядач не повинен був бачити, чим ти зайнятий», - сказала Вікторія Садова.
Вона зазначила, що всі зображення мають у собі спогади і сподіваннями на волю. Деякі містять зображення ґрат. Також можна побачити зображення Ісуса з роз’ятреним і заґратованим серцем.
«Трагічні мотиви присутні на вишивці. Люди просили цим вишиттям волі для себе, для родини і для України. Люди вимолювали волю для України. Найперша цінність – це Бог і Україна. Це був шаленний ризик, бо при обшуках, коли знаходили вишивання, могли дуже серйозно покарати. У тюрмі заборонено було робити будь-які записи, а тут ми бачимо вишиті записи, свідчення про ті події з датами та ініціалами. Така робота ставала для них духовним розважанням не просто в аматорській творчості, а насамперед у зосередженій молитві. Про це свідчать християнські мотиви вишитих елементів, серед яких переважає поширена іконографія Богоматері, ангелів, хреста, а також написи зі словами молитви до Бога», - сказала Вікторія Садова.
На виставці також представлені унікальні родинні реліквії сім’ї Калинців.
Тут можна побачити речі, які в ув’язненні створила українська письменниця, поетеса, шістдесятниця, багаторічний політв'язень радянських таборів, діячка дисидентського руху Ірина Калинець.
Зокрема, в експозиції є сорочка, яку вона вишила для свого чоловіка Ігоря Калинця.
Також в експозиції представлені кілька томів справи, яку репресивні органи радянської влади порушили проти Ірини Калинець.
