Наталія Рабомізо – лучанка, яка в дитинстві мріяла бути космонавткою, каскадеркою і міліціонеркою з паличкою, проте нині працює адвокатесою. Стверджує, що мрії здатні збуватися.
Її чоловік має одеське коріння. Інженер за освітою, який пройшов Іловайськ та Вуглегірськ. Про погляди на життя та нестримне бажання змінити країну на краще ми розпитали у пані Наталії.
Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство: де народилися, зростали.
Я – лучанка. Народилася в сім'ї інтелігентів. Тато – інженер, мама – вихователь. Зростала в селі Сереховичі Старовижівського району, де жила мамина родина. Бабуся моя, Ярошук Софія Олександрівна, була начальником пошти, а дідусь Ярошук Володимир Хомович, працював у лікарні. Дитинство минало або на пошті, або в лікарні. Дуже любила пасти корів із дідусем та ходити по гриби. Бабуся казала: «Якщо Наташка не знайшла гриба, отже, в лісі їх нема».
Які спогади у вас зі шкільних років?
Я навчалася у школі №20, розташованій у районі ЛПЗ. Відкрилася вона в 1984 році, і тоді ж я стала першокласницею. Школу очолив Стельмащук Анатолій Панасович, який запросив на роботу крутих вчителів. Перша моя вчителька – Фарина (нині Кузьміна ) Мирослава Ярославівна. Як на мене, то саме вона посіяла зерно справедливості, принциповості та доброти в наші душі, при тому, що нас було 41 учень в першому класі. Проте вона всім нам приділяла увагу і тепло.
Ким хотіли стати?
По-різному. Мріяла стати каскадеркою, мріяла і про космонавтику. А в третьому класі я хотіла бути працівницею ДАІ. Але я отримала юридичну освіту і стала адвокатом.
А чому Ви вступили на юридичний факультет?
Батьки не бачили в мені юриста, вони розуміли, як це складно, і тому підмовили вступати на факультет соціології та психології за спеціальністю «соціолог». Але через півроку я зрозуміла, що соціологія – не моє, і стала дізнаватися, як перевестися на юридичний факультет. На другому курсі, здавши екстерном екзамени, я вже була студенткою юрфаку.
Куди Ви влаштувалися на роботу після закінчення вишу?
Найперше, я вирішила шукати роботу через центр зайнятості. Роздивлялася вакансії юриста. Бо ж вважала, що я дипломована юристка, усе вмію, усе можу, усе знаю в цій професії. Трапилася мені вакансія на заводі «Луцьккомунмаш». Я не звернула увагу, що у вакансії було зазначено стать –чоловік. Тоді я вважала, що юристи ходять в костюмах і з краваткою, тому на співбесіду і прийшла саме так одягнута. Кадровичка усміхнулася і сказала, що вакантна посада – для чоловіка-юриста, а не жінки. Проте, переговоривши з директором, я отримала цю посаду.
Чи виправдала робота Ваші сподівання щодо професії юриста? Бо ж теорія і практика – не завжди збігаються.
Першу заробітну плату я отримала домкратами. Оскільки у той час стоянка маршруток-«рафіків» була у нас на ЛПЗ, поблизу парку Дубовий гай, то я їх там і реалізувала. Я була щаслива, грошей не платять, зате працюю юристкою.
Якось я дізналася, що у Луцьку хочуть надавати послуги приватних детективів. У мене ж мрія - слідчий, тому звернулася до Сергія Тиможинського, який відкрив у Луцьку перше приватне детективне агентство, з клопотанням взяти і мене у команду. Взяв. Я і на заводі все і тут, амбіції величезні. Проте закон про легалізацію приватних детективів не підписали і ми опинилися біля розбитого корита – замовлення є, а виконати їх не можна, тому що наша діяльність не врегульована на державному рівні.
Потім я працювала юристкою на низці фірм і організацій. Часто їздила у відрядження у різні міста України. Коли підростала донька, я вирішила припинити роботу юристкою, яка вимагала тривалої відсутності мене удома. І пішла «на свої хліба» працювати адвокатесою. Моя дочка, будучи у першому класі, на запитання «Ким ти хочеш стати?» відповідала: будь-ким, лише не юристкою. Навіть до цього часу, а вона вже студентка-другокурсниця, не любить мою професію, бо мама була часто у від'їздах і не завжди була поруч.
Ваш чоловік ветеран російсько-української війни. Розкажіть, як це жахіття вплинуло на вашу сім'ю.
2014 рік був особливо переломний для нашої сім'ї. Андрій, мій чоловік, пішов на війну. Ми ще не уявляли і не знали, що таке та АТО і до чого призведе ситуація, яка тоді зароджувалася. Чоловік вирішив піти воювати після подій, які трапилися в Одесі 2 травня 2014р. Одеса – це його мала батьківщина: він там хрещений, провів дитинство і здобув вищу освіту. Тому для нього Одеса – рідне місто. Навіть позивний на війні у нього – «Одеса». За освітою він – інженер підйомно-транспортних механізмів. Свого часу він був комісований від армії. Тому військового досвіду у нього не було. Було лише бажання захищати свою землю. У військкоматі йому у 2014-му відмовили. На той час почали формуватися добровольчі батальйони «Азов» і «Айдар», проте я не була впевнена в тому, чи зможе держава належно захистити хлопців з цих батальйонів. Коли ж розпочався набір до роти міліції особливого призначення «Світязь», я побачила оголошення і дала Андрію, я вважала, що це легально і при МВС. Разом із ним у «Світязь» пішли директор школи, директор шахти, селянин, вчитель…Тобто люди, які до військової справи не мали абсолютно ніякого відношення.
Які думки та переживання були у Вас, коли Ваш чоловік їхав на війну?
Оскільки нам повідомили, що хлопці будуть патрулювати відвойовані міста і виловлювати сепарів, я вирішила що потрібно одягнути чоловіка так, щоб він не виділявся серед місцевих. Яка я була наївна… Тому ми купили спортивний костюм, щоб був схожий на місцевих…Ми ж хотіли миру з ними
«Світязь» не був повністю забезпечений формою та взуттям. І ми пішли купувати решту все на ринок. Тут вперше я побачила, як наживаються на війні. Був чоловік, який продавав гуманітарку військового формату. До нього приходили чимало військових, а він замість того, щоб, до прикладу, знижувати хоч на трошки ціни людям, які йдуть ціною власного життя захищати його, навпаки завищував їх. Міг змінити ціни буквально за ніч. Це було вже тоді. Люди почали заробляти на війні. Хоча фактично ще ніхто не знав, що і як відбувається довкола. 2014 рік наскільки розділив все – одні люди знають, що починається війна, іншим – байдуже. Мій чоловік пройшов Іловайськ та Вуглегірськ, був у полоні. Щоразу, повертаючись сюди, він надіється, що люди змінилися і готові для цього щось робити. Але, на жаль, це не так… Люди хочуть, щоб за них хтось щось робив, а вони будуть лише незадоволено обговорювати...А хлопці гинули і гинуть не за це…
Що Вам найбільше болить у Луцьку? Що б хотіли змінити?
Проблема наших людей, що вони обирають «класних» і «стабільних», він вже був, то хай і далі буде.
Батьки закладали, що кожен повинен жити за певними правилами, поважати один одного, рахуватися з думкою інших, вчиняти так, як хотів би ,щоб вчинили з тобою.
В Луцьку з цим проблема. Влада не звертає увагу на думку мешканців міста.
Мене вразили події із Центральним ринком… Так, можливо, і були з ним проблеми, але так само є закон. Чому влада міста дозволяє собі оминути закон і робити так, як вона хоче?
Також не зрозуміла дії депутатів, при присвоєнні звання «Почесний громадянин Луцька». Громада вперше виявила бажання подати свою кандидатуру на це звання, а тут – «ви не в тому статусі».
Як на мене, нас вважають батраками, які не мають ні права голосу, ні права на свою думку. Владу обирає громада, і влада повинна насамперед дослухатися до думки громади.
Розмовляла Наталка Іванюк
