Львівському журналісту Владу Якушеву дозволили посидіти в залі Верховної ради і послухати як виступає "захисник журналістів" Нестор Шуфрич.
Як мене у Верховній раді обдурили…
Не далі як вчора пройшли у Верховній раді парламентські слухання на тему «Безпека діяльності журналістів в Україні», на яких я, як безумовно поважна людина, був присутній. Сталося то так. Подзвонили мені з Комітету свободи слова ВРУ! Подзвонили та кажуть, що шукають журналіста, який працював цивільним журналістом на війні та військовим журналістом у зоні ООС. І виявилося, що таких є небагато і я ото один із них. Що мій телефон їм дав Цаплієнко та казав, що як треба фахову думку, то це до мене.
Я аж ся роздувся від гордощів! Думаю – от воно! Оцінила мене нова влада!
Пані з Верховної ради далі веде. Каже, що дуже б вони хотіли, аби я приїхав до столиці на тії слухання та зробив доповідь на п’ять хвилин – розповів про все, що буду вважати важливим.
«Поїздка до столиці то троха видатки, але можливість сказати правду дорого коштує», - подумав я та погодився. Скинув, як просили, тези свого виступу, вбрався у маринарку та нові чоботи і сів у поїзд до Києва.
Як їхав, що їв, де ночував, розповідати не буду. То мало кого цікавить, та довго чи коротко, але добрався до Верховної ради. Приходжу до дверей, а там поліція. Питають, хто я такий. Називаюся, вони списки дивляться і кажуть: «Заходьте, пане Влад, давно вас чекаємо. Ви є у списках».
Я до дівчат, які реєстрацією займаються. Дівчата дивляться у списки, ставлять відмітку навпроти мого прізвища та дають мені полотняну торбинку, в якій безліч усіляких проспектів та корисних матеріалів. Проміж іншого є і програма виступів. Подивився я ту програму – початок то виступ пана Шуфрича, а потім доповідачі, всі по хвилинах розписані. Я раз передивився програмку, два – немає мене. Я до дівчат. Вони не знають нічого, але вказали пані, яка є організаторкою.
Я до тої пані. Питаю: «Коли ж то настане моя черга правду казати?»
А пані подивилась програмку та й каже: «Нічого не знаю. Вам, напевно, вирішили слова не давати. Сідайте в залі, бо там зараз буде Шуфрич виступати. Може, вам дозволять Нестору Івановичу питання задати».
А во на маєш свободу слова! Для Шуфрича вона є, а для Владика зі Львова немає. Може, дозволять Нестору Івановичу питання задати… Та мав я у певному місці ваш дозвіл! Мені в зрадника України питати немає чого.
Але ж навіщо запрошували? Чи то не розібрались спочатку, що я можу їм якихось неприємних речей з трибуни наговорити? А може, вони телевізор дивляться. Мене напередодні на 5 канал запросили, мою думку про розведення військ у ООС запитати, і я там наговорив такого, що «слуги» навряд чи втішилися.
А які папери були у тій сумці, що мені у ВР видали! Одні назви чого коштують: «Ні безкарності за злочини проти журналістів!», «Свобода слова має бути в пріоритеті у політиків», «Порушення свободи слова в Україні».
Виходить, свобода слова у Верховній раді тільки для тих, хто говорить владі приємні речі!
Але немає зле, щоб на добре не було! (Це моя улюблена приказка). Вирішив я не сидіти у якості масовки на цьому виступі 95-го кварталу, розвернувся та пішов. До поїзда мав купу часу, то із задоволенням відвідав виставку славетного українського художника Марчука, картини якого переглядав під музичний супровід не менш славетного композитора Скорика. А вийшовши із виставки зробив висновок, що оці картини та оця музика – то є вічне, а оті всі шахраї у Верховній раді – тимчасове. То все минеться.
