Слухай онлайн
Історія

У червні 1941 року НКВД на Львівщині розстріляло більше 4 тис осіб: спогади очевидців

77 років тому, у червні 1941 року, радянська влада у Львові провела масові розстріли. На той час у Львові було три в’язниці: № 1 – на Лонцького, № 2 – Замарстинівська та № 4 – Бриґідки. Тюрма № 3 перебувала у замку м. Золочева. Варто додати, що у тюрмі на Лонцького при ліміті 1 500 осібна той час перебувало 3 638 в’язнів.

Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВД Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2 072 особи, а 26 червня затвердили розстрільні списки – ще 2 068 осіб, що підлягали знищенню. Їх розстріляли протягом 24-28 червня. Таким чином у Львівській області було розстріляно 4 140 в’язнів.

Криваві жнива НКВД: 77 роковини масових розстрілів у Львові (18+)

Спогади львів'янина Євгена Наконечного про те, що відбувалося у місті після розстрілів в'язнів у тюрмах енкаведистами у червні 1941 року:

“Широка залізна брама малих Бриґідок на Яховича була на чверть відхилена. Отже, можна було вільно пройти на зазвичай зачинене тюремне подвір'я. Під брамою тулилося декілька підвод з порожніми домовинами. Це приїхали родичі забрати понівечені тіла своїх близьких.
Переступивши поріг тюремного подвір'я, ми відразу зупинилися. Чувся огидний трупний сморід.

Під стіною тюрми — рядами почорнілі, розпухлі тіла розстріляних. Якісь бородаті чоловіки, хитаючись під тягарем, виносили на ношах з підвалу щораз нові трупи і клали їх поряд. Нечисленні групки заплаканих жінок. Притискаючи до носа хустинки, уважно розглядали загиблих; намагаючись впізнати своїх. Тут же на подвір'ї стояло декілька військових німців, а біля них крутилися цивільні молодики з синьо-жовтими пов'язками. Німці щось покрикували і наказували. Один німець у протигазі, з великим червоним хрестом на білій пов'язці то заходив, то виходив з приміщення. Ми трохи постояли, а коли винесли чергові ноші, з яких повіяло винятково сильним трупним сопухом, забралися геть. Видовище було, як кажуть, не для людей зі слабкими нервами.

...
Вражала та обставина, що перед смертю в'язнів часто піддавали садистським тортурам. У Бригідках знайшли камеру з живцем замурованими в'язнями, які задихнулися в кам'яному мішку. Спостерігалися розмаїті вигадливі випадки нелюдських тортур.
...
Для геббельсівської пропаганди большевицькі звірства «під керівництвом євреїв» стали основною темою. До місць екзекуцій з тодішніх нейтральних країн до Львова, Стрия, Самбора було направлено спеціальних кореспондентів. Прибули журналісти зі Швеції, Португалії, Швейцарії, США, а також представники Міжнародного Червоного Хреста. Преса публікувала повідомлення і фотографії, в кінотеатрах демонстрували хроніку з жахливими кадрами, було випущено відповідні плакати, листівки. Наголошувалося, що винними у злочинах є саме євреї.

У галичан масове знищення в'язнів викликало емоційний шок, яким і вирішили скористатися гітлерівці. Вони заборонили родичам загиблих самим викопувати і розбирати гори розстріляних трупів. Мали це робити ті євреї, яких підозрювали, слушно чи неслушно, у співпраці з органами НКВД. Німці розставляли євреїв на тлі трупів і робили фотографії з підписами: «Ось вони, євреї-злочинці, поруч зі своїми невинними жертвами».

Так було організовано злісну гестапівську провокацію, що тривала три дні. Історики називають її «в'язничною акцією» Прямо на вулицях хапали людей із яскраво вираженою єврейською зовнішністю (особливо пейсатих хасидів), приводили до тюрем і наказували виносити трупи. Липень — гарячий літній місяць. Трупи хутко розкладалися, сопух був неймовірний. Євреї голими руками, без санітарних пов'язок на обличчях, без рукавиць зносили на подвір'я з камер і підвалів людські останки. До тюрем прибули родичі та близькі помордованих, щоб забрати своїх і належно, за звичаєм, поховати. Гестапівці підбурювали родичів загиблих фізично розправитися з Богу духа винними євреями, що були на території тюрем. Євреїв називали винуватцями розстрілів і закликали родичів помститися. Для цього заздалегідь приготували металеві палиці. Дехто з родичів помордованих, божеволіючи від горя, брався за них. Батьки помордованих мстилися за смерть своїх дітей. Можна уявити собі стан навіть найбільш стриманої особи, коли їй показують труп рідної людини і демонструють «вбивцю». Але треба сказати, на підставі свідчень під час Нюрнберзького процесу, випадки самосуду зі смертельними наслідками траплялися рідко. 
...
Другого або третього липня я йшов до знайомих, що мешкали нижче теперішнього кінотеатру ім. Б. Хмельницького. На вулиці стояла валка сільських возів з трунами. Селяни приїхали забирати своїх загиблих. Сморід від розкладених трупів із Замарстинівської тюрми був таким сильним, що трамвай, який їздив цим маршрутом, припинив свої рейси. Знайомі розповідали, що в тюрмі побували представники Комісії Міжнародного Червоного Хреста з Швейцарії і американські кореспонденти (на той час між США та Німеччиною ще не було стану війни). Комісія ходила в протигазах.

Найстрашніше вражало те, що немало жертв було по-садистському помордовано: виколоті очі, відрізані язики, руки, ноги, у жінок — груди. Коли, затуливши хустинкою носа, я підійшов ближче, то почув страшенний лемент. То кричали не родичі помордованих, як я спершу подумав, а євреї, яких били нещадно, до смерті. Били куди попало, хто впав, того копали ногами. Казали, що це євреї -большевицькі міліціонери, які не встигли втекти. Треба зазначити, що тодішні репресії проти співробітників НКВД, явних і таємних, стосувалися всіх запідозрених, незалежно від їхнього національного походження. Антибольшевизм не тотожний з антисемітизмом. Інакше кажучи, справа була не в тому, хто то був, єврей чи неєврей, а в тому, що то був енкаведист”.

Із книги Євгена Наконечного “Шоа у Львові”.

1/1

Ярослава Бенько, 1929 р. н. розповідає про масові вбивства у Буській тюрмі в червні 1941 року:

«То вже москалі втікали, а німці наступали. Там в Буську дуже велика тюрма була і як німці прийшли, то зайшли до тої тюрми, там і моя сестра ходила. 

Там в півницях помордовані люди були і Коп’яка Михайла брата там замордували. То йшли і впізнавали, і ніхто не міг свого пізнати, бо вуха відрізані, очі вибрані. То так мордували ті кати, кати большевицькі. То було одинайціть трупів. Включили трактор шоб гуділо і не було чути стогну. 

То вони як не встигали мордувати – стріляли. Священикова дочка була між ними і впала між ті трупи. Як їх розбирали, то найшли її, вона була жива. Всі почали її розпитувати, а вона почала блудити... священик сказав нічого її більше не питати...»

Проект Локальна Історія.

Українська поетеса, діяч дисидентського руху Ірина Калинець у своєму зібранні творів «Без заборола» описує спогади матері свого чоловіка Ігоря Калинця - Єфросини Гулей-Калинець. Жінка влітку 1941 року разом із іншими львів’янами прийшла на подвір’я «Тюрми на Лонцького», щоб відшукати тіло свого брата. Описаний нею результат злочину НКВД просто шокує.

Андрій Гулей, Фото надане Гал-інфо з сімейного альбому родини Калинців.
Андрій Гулей, Фото надане Гал-інфо з сімейного альбому родини Калинців.
Ефросина Калинець, сестра Андрія Гулея, мама Ігоря Калинця. Фото надане Гал-інфо з сімейного альбому родини Калинців.
Ефросина Калинець, сестра Андрія Гулея, мама Ігоря Калинця. Фото надане Гал-інфо з сімейного альбому родини Калинців.
1/2

«Розповідає Єфросина Гулей, 75 років: «Мій наймолодший брат, Андрій Гулей, був студентом філософії Львівського університету. Родина була чимала, шестеро дітей, а вчився в університеті лише Андрійко. Він студіював філософію. Був дуже здібним, і всі професори пророкували йому велике майбутнє.

У перших днях червня мав приїхати додому, та чомусь довго його не було. Ми всі непокоїлись, особливо мама. За кілька днів людина зі Львова дала знати, що Андрійка заарештувало НКВД. Сповістив про це студент - товариш Андрійка, який бачив з вікна, як його запихали на вулиці в криту машину. Я відразу ж поїхала до Львова і пішла до тюрми на Лонцького запитати, чи є там Андрійко. Мені сказали, що там його нема і щоб я шукала його на Бригідках. Але то була неправда. На Бригідках сказали, що й там Андрійка нема. І я пішла до тюрми на Замарстинівській. Там мені сказали чекати. Чекала я кілька днів і нарешті в мене взяли гроші для Андрійка, бо ніби він там був. Із Замарстинова вивозили людей на Сибір. Суду не робили, тоді нікого не судили, а вивозили так, без суду. Та й за що було судити Андрійка? Студентів тоді брали просто з гуртожитку або з вулиці - по фальшивому доносу, або вистачало, щоб був одягнений як студент і молодий.

Потім, в перших днях липня, прийшла звістка від родини: Зеню, приїжджай, може, знайдеш Андрійка, бо багато помордованих... Я не знаю, як я знайшла тоді силу ходити поміж трупами і шукати брата. Навіть нині страшно згадати - повно трупів, а облич не годен було пізнати - опухлі, чорні, змасакровані. І страшний запах. Я приглядалась до одягу, до ґудзиків, бо сама їх пришивала братчикові до маринарки. Ходила я разом з жінкою Гошовського - директора Ходорівської школи. Ми обійшли Бригідки і Замарстинів. Нема слів, щоб описати цей жах. Нарешті пішли ми на Лонцького, вже без надії, що знайдемо десь наших рідних. Там нас завели у велику кімнату, що згори до половини була завалена передачами, які люди приносили в'язням. Гошовська побачила свій клуночок, що лежав чудом коло самих дверей: мило, сорочка, черевики - все те, що вона приготувала для чоловіка на вивіз. Нічого з того, що люди несли, ніяких передач в'язням не давали. Так дурили людей...

Андрійка я не знайшла - ні його тіла, ні його речей. З липня була у Львові, по селах і містечках велика жалоба - хоронили замордованих. Багато хто пізнав своїх рідних. Але багато було таких, що впізнати їх було вже неможливо. А я все допитувалася про Андрійка. Нарешті спровадили мене до якогось чоловіка, не можу нині вже згадати його прізвища, який сказав, що сидів з Андрійком в одній камері на Лонцького... Андрійко таки був на Лонцького! 22 червня пізно ввечері Андрійка забрали з камери і розстріляли на подвір'ї тюрми. Той чоловік бачив Андрійка мертвого - скло від окулярів, бо Андрійко постійно носив окуляри, впилося йому в обличчя. Андрійка розстріляли уночі проти 23 червня. Тоді на вулиці Лонцького цілу ніч гули машини, а люди все одно чули постріли. Серед трупів закатованих було багато жінок, навіть вагітних...». 

Уривок з книги зібранні творів «Без заборола» Ірини Калинець.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...