Цими вихідними в театрі імені Марії Заньковецької представили на суд глядачів нову постановку Давида Петросяна - “Сірано де Бержерак”. Що з цього вийшло читайте в огляді нижче.
“Ця твоя з бундючним панством гра, не доведе тебе мій друже до добра”.
Першочергово що варто зазначити - це чудовий вибір матеріалу. П’єса французького поета і драматурга Едмона Ростана, хоч і написана в далекому 1897 році, ідеально лягає на сучасні українські реалії та переживання. Головний герой Сірано де Бержерак символізує втілення відваги, честі та самопожертви. Та попри свою зовнішність, він не вагається боротися за те, що вважає правильним, і готовий віддати себе заради інших. І хоча любов Сірано до Роксани є центральною темою, його відданість ідеалам, честі та дружбі теж можна розглядати як форму глибокої любові до "вищого" – до того, що важливіше за особисті інтереси. Сірано втілює ідеалізм, боротьбу за правду, справедливість та гідність навіть у безнадійних ситуаціях. Попри героїзм, кінець п’єси пронизаний трагізмом, що нагадує про невідворотні втрати в боротьбі за свої ідеали.
Також чудово зарекомендувала себе вже тривала співпраця режисера Давида Петросяна з сценографкою Даниїлою Колот. Львів’яни зокрема мають змогу побачити результати такої роботи в попередній постановці Петросяна “Земля”. Масштабність, підхід до декорацій та костюмів дійсно вивели театр імені Заньковецької на новий для нього рівень і це не може не радувати. Однак саме масштабність сценографії має свої не лише плюси, але й мінуси. Ошелешений візуальними образами глядач, часто менш акцентує свою увагу на якості самої постановки і коли доходить до осмислення того, що відбувається на сцені …. несподівано настає фінал.
А що ж відбувається протягом понад півтори години на головній драматичній театральній сцені Львівщини?
Не буду переповідати читачам сюжет твору, як його задумав Едмон Ростан, для цього є достатньо можливостей, і найкраща з них саме побачити дану виставу. Але акцентую на власних відчуттях і сумнівах.
Перше, що спіткає шанувальників творчості Давида Петросяна - ефект дежавю та сумніву яку саме виставу ви прийшли дивитись. Чи то через брак ідей, чи з метою створення власного розпису, Давид використовує прийоми, що перегукуються з іншою його постановкою, яку не мали змоги побачити львів'яни - “Отелло” для театру Лесі в Києві. Сцена відкладення початку вистави та очікування поважного гостя в ложі? Це не нове рішення.
Однак актор театру Олег Пригода чудово виконав роль несподіваного “конферансьє” і німого спілкування з глядачем.
Підбір виконавців в Заньковецької дозволяє неймовірні експерименти. Юрій Хвостенко, Ярослав Дерпак, Василь Коржук, Олег Сікіринський, Тамара Ґорґішелі та інші на відмінно справились з боротьбою за симпатії публіки. На сцені відбувається не просто переказ історії написаної в кінці XIX століття, а справжня інтелектуальна дуель між автором, режисером, акторами та глядачами.
Було доволі помітно, що перед створенням власної інтерпретації “Сірано” Давид Петросян доволі ґрунтовно вивчив не лише оригінал твору, але й роботи попередників, та вирішив не вносити кардинальних змін в класичний хід. Омаж Майклу Гордону, Жан-Полю Раппно та алюзія на фільми 1950 та 1990 років прослідковується з перших сцен і у заньківчан. А чудовий Монфлері у виконанні Василя Коржука органічно вписаний і в наше недалеке совкове минуле.
Зауважу, що на відміну від класичної Роксани, дуже складний вибір постав і перед Тамарою Ґорґішелі, адже між Крістіаном - Дерпаком і Сірано - Хвостенком навіть з накладним носом, складно однозначно віддати перевагу одному чи іншому.
І звісно, що найщемливішою сценою твору, є фінальна битва та прощання з гвардійцями, які пішли на бій, розуміючи його фінал - момент коли кожен в глядацькій залі, в абсолютній тиші до дрижаків на власній шкірі, безпомилково зрозумів значення цього твору для сучасної України.
Зрештою кожен охочий зможе на власні очі оцінити даний твір та режисерську і акторську роботу, в якому саме краса та розум йдуть поруч, однак різними стежками.
Андрій Маринюк
