На Львівщині є чимало місць, де наче зупинився час. Село Борусів на Жидачивщині, наче й не дуже далеко від Львова, але, діставшись туди, не полишає відчуття, що мандруєш машиною часу.
Борусів захований від великих шляхів поміж порослих лісом пагорбів. Провадить до села шутрова дорога. Але навідатись туди варто, бо в селі є старовинна дерев’яна церква, збудована, за різними даними, у 1678-му або 1726-му роках. Вона вінчає невисокий узгірок і наче світлий корабель пливе синім морем неба.
Найбільшою святинею села є ікона Пресвятої Богородиці, яку в 1750-му році єпископ Лев (Шептицький) проголосив чудотворною. Позаду церковного вівтаря вівтаря зберігся надгробний обеліск з написом: “Tu spoczywa MAURYCY GRODKOW HRABIA LOS, zmarly w 54 roku zycia swojego dnia 20. kwietnia 1821 roku, ktoremu wdziecznosc te pamiec kladzie. Fryderyka, Julian, Zofija”.
Село Борусів (або Борисів - принаймні так назвав своє село тутешній мешканець) знане ще з часів Галицько-Волинського князівства. Але тоді воно знаходилось над Потоком Суходілка. Після того, як його спалили татари, вцілілі мешканці перенесли село на місце, де воно й нині знаходиться.
Щоправда Борусів ще не раз плюндрувався загарбниками. Але село таки піднялось з руїн. Цілком можливо, що цьому й сприяла святиня - ікона Пресвятої Богородиці. Вона славилась дивами протягом століть. За переказами, молитва до неї врятувала життя угорського князя Юрія ІІ Ракоці у 1657-му році. Він сховався у церкві і ревно молився про порятунок - і сталось диво, переслідувачі його не знайшли. Ікона не раз вражала дивами і зажила великої слави.
Але так було не завжди - за совітів церкву перетворили на «будинок громадської панахиди». Проте люди не забували про свою покровительку і приходили до ікони з молитвами і за розрадою.
У Галичині є чимало сіл з давньою і драматичною історією. Борусів належить саме до таких. Далеко від широких гостинців, поміж гір і лісів, омитий світлими потоками чистих джерел, Борусів зберігає пам’ять про давні часи і молиться до своїх святинь, що бачили вогонь і смерть, розвій і народження нового життя...
Богдан Волошин, Локальна Історія
