Слухай онлайн
Культура  |  Історія

Золота галицька провінція: Черче, благословенне ченцями і небом

Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія
1/17
Не дуже люблю села, через які пролягає гостинець: маршрутка мчить, картинки калейдоскопом прошмигують перед очима, крутиш головою як сич, щоб щось побачити цікавого, але хіба краєм ока щось вхопиш. Так не раз зі мною було в Черче - величенькому селі неподалік Рогатина.

Давно знав про славну дерев’яну церкву Святого Василія в цьому селі, та все якось не випадала нагода її побачити. А з дороги храм не видко. Якось торік перед самим Новим роком перейшовся з Рогатина в Черче. Але, коли крізь пітьму та сніговицю продерся у село - вже вечір впав на плечі і годі було щось побачити.

Цього разу все було по-іншому. Вийшов на зупинці і одразу спитався в тутешнього дядька як пройти до старої церкви. Той порадив триматися лівого боку, повернути у першу вуличку ліворуч від гостинця на Рогатин і прошкувати, аж поки церква не з’явиться. Так і зробив.

Вуличка поволі спиналась на невисокий горбик, а я чудувався назві села - Черче. Є така думка, що ця назва від скороченого - Чернецьке. Бо першими на цих опільських пагорбах з’явились ченці, збудували храм, влаштували монастир. Черче відоме з 1443-го року.

Заким міркував над назвою села, вуличка раптом поширшала, відтак серед старих верб побачив вишукану сильветку старого храму.

Не дарма я так хотів його побачити! Церква Святого Василія в Черче - одна з найдосконаліших, які мені довелось бачити в Галичині! Збудована в 1733, принаймні про це свідчить напис на одвірку. А мо’ й раніше, бо її перенесли з іншого місця - адже храм є досконалим зразком бойківської церкви! Звідкіля ж бойкам взятися серед ласкавих опільських пагорбів?

Церква нагадала мені коштовну бойківську скриню, в якій зберігають найцінніше, що є в хаті. Надзвичано зґрабна, охацйна і вишукана споруда. Довкруж - колишній цвинтар, на якому збереглись кілька давніх хрестів, старезні столітні липи і тиша, що так пасує до цього намоленого місця. Храм уже давно зачинений, але територія задбана, доглянута - трава викошена, хрести побілені. Файно. Просто файнезно сидіти біля цієї дивовижної церкви і слухати як над головою пролітають століття...

Черче може похвалитись ще одним дерев’яним храмом - теж під титулом Василія Великого. Церкву збудували в 1897-му році. Поруч уже в новий час звели великий мурований храм.

Село славне й бальнеологічним курортом, який почав діяти майже століття тому. Тут лікують помічними грязями та цілющою водою. Свого часу перед Другою світовою курортом керував поет і композитор Левко Лепкий - брат знаного письменника Богдана Лепкого. Останній не раз лікувався в Черчому. Вдячні земляки навіть купили для нього віллу, щоб письменнику було зручно тут відпочивати. На жаль, за совєтчини цю будівлю розібрали. Цікаво, що під час німецької окупації в лічниці оздоровлювались пілоти Люфтваффе.

Я б обов’язково навідався в пансіонат, якби мав якісь проблеми з опорно-рухомим апаратом, але він, Богу дякувати, ще цілком пристойно мені служить, тож я не захотів нервувати своїм непристойно здоровим виглядом недужих і піднявся на пагорб, який вінчав пам’ятник на честь репресованих місцевих мешканців. Звідсіля відкривалась пречудова панорама на село і довколишні гори. Сів собі на сходинах і зачаровано дивився на простір, ліси, крислате небо, гостинець, що стрічкою пронизував село і тішився, що нарешті тут побував, надихався цілющим повітрям і набачився краси. Напевно задля цього й варто було стирати ноги і підставляти лице гарячому вітру.

Богдан Волошин, проект Локальна Історія

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");