Так і повинно бути. Коли з’являється потреба навідати старовинне намолене місце - її треба обов’язково вдовільнити. Якнайшвидше. Ще вранці я не думав вирушати до Унева, але зиркнувши за вікно, де пожовкли ясени і зарум’янились буки, сказав собі: “ Час їхати в Унівську Лавру”.
Але, хто хоче справді відчути святість цих неймовірно мальовничих місць, треба дістатись до Перемишлян і перейтись до Унева пішки. Саме пішки - як на прощу. Це особливе відчуття. Напитав дорогу і тутешня жінка, що поралась на городі, скерувала мене найкоротшим шляхом - понад озером, через кладки і полями на горішню дорогу.
Йти було надзвичайно легко, наче польова дорога знала куди простують мої ноги і всіляко допомагала. Досить швидко вийшов на гостинець, минув кілька кілометрів опільськими пагорбами і далеко в долині побачив розлоге село, а на дальному куті вздрів білі мури обителі... І раптом огорнуло дивовижне відчуття - я вдома!
Як же я люблю навідуватись у святі місця, коли немає тлуму людей. Тут так добре чуєш власні думки...
Лавра вражає одразу - ще від брами відкривається якась давня картина, намальована майстерним художником: високі білі стіни Лаври в долонях букового лісу, охайні зільники, тьмяний полиск бруківки... Територія спокою, духу і віри. Один з найдавніших монастирів в Україні, знаний з ХІV століття, духовне серце Галичини. Могутні стіни обителі із бійницями не раз грудьми зустрічали ворогів, ченці не лише віддавали шану Богові, друкували книжки, а й вміли оборонятись. Проте в 1549-му році міцні стіни та бійниці не врятували монастир - татари спалили обитель. За легендою відродження монастиря почалось із дива. Шляхтич Олександр Ванько Лагодовський в цій місцині полював на звірину, але впав з коня і зламав ногу. У сні йому явилась Богоматір, яка спрямувала його до джерела в сусідньому лісі. Лицар знайшов витік на згарищі і зцілився. Після цього дідич присягнув, що відродить монастир і побудує храм на честь Богородиці. І виконав обітницю. Згодом його поховали у відродженій святині.
За століття монастир пережив чимало літ розвою і руїни. Ним особливо опікувалась родина Шептицьких. Тут діяла відома друкарня, була чудова книгозбірня, старовинні ікони. Але за совітів Лавру перетворили на концтабір для непокірних священиків, які не погодились перейти в православіє, а згодом в стінах обителі в 1947-му році облаштували притулок для психічнохворих. Саме село Унів перейменували на Міжгір’я, щоб випекти з пам’яті людей саму назву Унівської Лаври. Нове дихання Лавра отримала уже за Незалежності.
Джерело досі б’є з-під монастирських мурів. Минувши його, проходиш крізь високу браму і опиняєшся віч-на-віч із дивовижним Свято-Успенським храмом. Він схожий на могутній фортечний донжон, що тримає горду голову над високими мурами з бійницями. В храмі особлива атмосфера, що відділяє кожного від суєтного світу. В церкві нікого не було і я наче розчинився у промінні світла, що ясними пругами падало на іконостас... Стало легко і світло.
Монастирський комплекс є правдивим музеєм - в галереї можна побачити справжні скарби: старовинні дзвони, хрести і неймовірної краси давні розп’яття. На території Лаври проводились розкопки й історичні знахідки можна побачити в тутешньому музеї. В одній з монастирських кімнат на стіні за склом зберігається копія Туринської плащаниці.
Лавра дивує не лише чудовими оновленими шатами, але й винятковим смаком реставраторів і будівничих - усе дуже гармонійне, без “позолот” і брутальних сяючих блях, автентичне зберігається, як в найкращих музеях Європи.
Полишаючи Лавру, припав до цілющого джерела - вода надзвичайно смачна і зимна. Вона збадьорила мене і додала сил. Попереду була дорога додому. Але відчував, наче його полишаю. За спиною залишилась висока твердиня нашого духу, осердя Галичини, символ нашої незнищенності. Тут домівка для кожної втомленої душі...
Богдан Волошин, проект Локальна історія.
