Слухай онлайн
Культура  |  Історія

Золота галицька провінція: Воютичі - село на "цісарській дорозі"

Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна Історія.
1/18
Мандруючи Галичиною, треба бути готовим до будь якої несподіванки, бо в кожному селі чи містечку можна знайти дивовижні маловідомі пам’ятки, які варто подивитися.

Якось дорогою до Скелівки (Фельштина) минав величеньке село Воютичі, що в десяти кілометрах від Самбора, і погляд зачепився за цікавий костел на узвиші в самому центрі села. Тож постановив собі при нагоді обов’язково навідатись у це село. І скоро така нагода трапилась.

Воютичі, про які згадується ще у 1427-му році, лежать на “цісарській дорозі”, що колись провадила до Перемишля. У самому центрі села роздоріжжя і погрижений корозією та заляпаний вказівник, що вказує напрямки - на Самбір, Скелівку і Міженець. На узвишку за парканом красується штивний костел святої Катерини Олександрійської, який звели у 1714-19 роках. Саме його я запам’ятав, побачивши з вікна автобуса.

Гарна елегантна і добре відновлена будівля. За совітів храм перетворили на склад міндобрив, що завдало йому чималої шкоди. Але згодом парафіяни відновили святиню. Милуючись костелом, зайшов на територію парафії, щоб знайти кращу локацію для знимки. Тут мене помітили і від плебанії, що будувалась неподалік, до мене привітався статечний чоловік. Як виявилось - доглядач і органіст костелу. Він відкрив храм і розповів про недавню історію костелу.

Але найбільше мене подивувала не історія відродження святині (таких я знаю чимало), а відвідини каплиці-мавзолею родини Тхужинських, що була прибудована до пресбістерію у 1896-му році. Як розповів мій добровільний гід, раніше в каплиці були зламані крипти, сплюндровані поховання. Тепер тут лад і порядок - тлінні останки перепоховані, а каплицю освячено під титулом святого Йосифа Пельчара, який тут був вікарієм.

Перед вівтарем побачив цікавезну фіґуру Богородиці. Її називають кам’яною, бо вона справді витесана з каменя і страшенно важка. Її знайшли в ставку і реставрували. Але найбільше в каплиці вразили чудово вирізьблені дерев’яні фіґурки святих та ангеликів. Виявилось, що в час закриття і плюндрування храму, місцевий священик сховав все, що можна було врятувати. Тепер ці артефакти повернули парафіянам. Їх чекає ґрунтовна реставрація.

За кількадесят метрів від костелу святої Катерини я побачив ще одну дивовижну пам’ятку - будівлю старої цегельні. І вона досі діюча! Збудоване наприкінці ХІХ-го століття підприємтсво досі живе! І, смію зауважити - цілком заслуговує на звання пам’ятки. Червона, потемніла від часу і спеки цегла, з якої зведена будівля цегельні, нагадує мури старовинного замку тамплієрів, а височезна труба -- лицарський спис, на якому тримається хоругва неба.

Цікаво, що Воютичі можуть похвалитись ще однією індустріальною пам’яткою - спиртзаводом, збудованим у 1912-му році ще за “бабці Австрії”. І він теж діючий! Пригадую в часи міленіуму траплялась в крамницях горілка “Воютицька”, народжена у цих краях...

Воютичі велике і розлоге село - тягнеться аж на 5 кілометрів вздовж річки Стривігор. Має кілька дільниць: Гора, Башаки, Сторонське, Діл, Заріччя та Язи. Від гостинця видно дві великі церкви - греко-католицьку і православну, або “жовту” і “синю”. Так їх розрізняють за кольором тиньку.

Кажуть в давні часи у Воютичах був замок. Але його зруйнували сотні літ тому у час магнатських воєн.
Наче звичайне галицьке село, а стільки дивовижних відкриттів! Елегантна каплиця-мавзолей, старовинний цегельний завод, спритзавод. Здавалось, мене вже мало що може здивувати, але ні. Наш край сповнений таємниць і відкриттів. Варто їх побачити і розгадати.

Богдан Волошин, Локальна Історія

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");