Слухай онлайн
Cуспільство

«Коли слово має вагу» і це слово – «курва»

Cтандарти в медіа − це не тільки стандарти ВВС. Це і прості земні правила, яким вчать на факультетах журналістики. Баланс думок, оперативність, достовірність, відокремленість фактів від коментарів, точність та повнота – нічого надзвичайного чи неможливого. І переважній більшості редакцій вдається дотримуватися цих принципів.

Та є і винятки. Славнозвісна газета «Експрес» − лідер з продажів не тільки в західному регіоні. Девіз видання «коли слово має вагу» набуває особливо-пікантного відтінку, коли почитаєш заголовки новин. Ці заголовки не тільки дивують, вони надихають на творчість. Такі слова мають вагу, бо вони співзвучні тому, як люди говорять між собою. Подаючи важливі новини в «жовтому» ключі, видання потурає найпримітивнішим смакам наймасовішої аудиторії.

Так, «Експрес» не джинсує і в цьому великий плюс. «Експрес» просто порушує стандарти, якщо когось не любить і хоче «замочити», ймовірно, на догоду бізнесовим чи політичним інтересам власника. Я не є симпатиком, наприклад, Луценка, але мені дико бачити лайку на його адресу на першій шпальті.

Та і в самому тексті нема і натяку на відділення фактів від коментарів. Чи виправданий саркастичний тон публікації? По-людськи – так, згідно з журналістських стандартів – на жаль, ні. Як би журналіста не обурювала «засмагла пика» депутата, він має відділяти своє власне оціночне судження від фактів, поданих в матеріалі.

Ще один промовистий матеріал – «Персональний садист Петра Порошенка» про депутата БПП Богдана Дубневича. Нагадаю, в соціальних мережах великий резонанс викликали фотографії з полювань, де народний депутат позує з вбитими екзотичними тваринами.

Ані сліду балансу думок, відмежування фактів від коментарів, оцінки журналіста подаються на рівні з фактами. Так, можна відповісти, мовляв, а нащо тут питати другу сторону, якщо і так все ясно? Ну але якщо ми пишемо журналістський матеріал, а не «мочимо» когось, то маємо діяти професійно. «Одіозний депутат», «маніакальна потреба депутата убивати», «мисливський онанізм», «криваве захоплення», натяки на психічні хвороби… Якщо це правда – мусять бути докази, журналіст має відповідати за свої слова, хоч як би йому не хотілося віддатися емоціям. Не можеш чогось сказати в журналістському матеріалі – пиши блог. Так роблять чимало журналістів і це, насправді, вихід з ситуації.

Особлива увага видання до грошей глави Адміністрації Президента, колишнього медіамагната Бориса Ложкіна. Та попри все, має працювати презумпція невинуватості – поки суд не довів махінації, називати порушником і махінатором не варто.

Раніше видання активно «не любило» ВО «Свобода», то тепер об’єктом гострих шпильок стали партійці Порошенка і його команда. Чи важлива ця інформація для суспільства? Так, однозначно, особливо з огляду на те, що в суспільстві все ніяк не запустяться люстраційні механізми. Але чому не викласти ту ж інформацію коректно, відсторонено, без надміру емоцій, точно перевіряючи факти і відповідаючи за кожне слово? Інакше, надмір емоцій і певна вибірковість у виборі героїв гострих викривальних публікацій, примушують замислюватися про те, кому вигідні такі матеріали.

Найсумніше, коли обговорюєш надмір емоційні і незбалансовані публікації «Експресу» з колегами чи експертами, раз-по-раз чути: «Так то у них така редакційна політика». Виходить, редакційна політика це виправдання непрофесіоналізму? Чи непрофесіоналізм це і є редакційна політика? Але якщо найтиражніша україномовна газета у всесвіті порушує стандарти, що мають робити інші?

Стандарти – це не обмеження свободи чи творчості. Це правила гри, без дотримання яких журналіст ризикує перетворитися на обслуговуючий персонал.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...