Слухай онлайн
Політика  |  Cуспільство

Степан Бандера: продовження пошуку істини

«Подохну, но бандеровцев, фашистов на свою землю не пущю», - вигукував на центральній площі Ялти беззубий, з орденськими планками на грудях літній чоловік. «Бандеровская хунта захватила власть»; « Бандеровцы изгнали законно избранного президента»; «Бандеровцы - фашисты, убийцы». Такими повідомленнями повнився ефір, рясніла преса.

 А нещодавно  одна  пані  зі  звільненого  Слов’янська (у літньому білому капелюшку, отже, не із пролетаріату) на запитання київської журналістки  відповіла: «Во всем виноваты закарпатцы», маючи, певно, на увазі тих самих  бандерівців. « Я так считаю», - відреагувала вона на здивування кореспондентки, не озвучивши, однак, жодного аргумента щодо свого твердження.

І в цьому антибандерівському ажіотажі уже кілька місяців поспіль продовжує жити Україна.

Відставник і ця пані, як і тисячі інших українських громадян, «контужених  сталінізмом” (вислів Віталія Коваля), не звикли думати, аналізувати. Простіше,  як і колись, налаштувати вуха на запущену «знаючими людьми» готову інформацію, запам’ятати її, щоб потім чіпляти «притерті» ярлики до кожного, хто має іншу думку.

Їм байдуже, що про Степана Бандеру нічого іншого, крім комуністичної пропаганди, не читали, бо звикли довіряти своїм партійним керманичам. Дарма,  що лідер партії регіонів втік до Австрії, прихопивши міліарди народних грошей,  а лідера комуністів його ж колеги з депутатської фракції в парламенті звинуватили в грошових махінаціях. А «законно обраний Президент» ледве тягнув, бідака, напаковані валютою валізи. «Так, вони не святі, але ж - свої», «Янукович, возвращайся, спаси нас»! 

«Фашистский шабаш» - кричала нардеп О. Бондаренко, вийшовши на короткий  час зі своєї надійної криївки. Бо ж знає, що рильце її – в пушку. «У бандеровцев  руки в крови по локти», - вже скільки років волають комуністи, на яких крові українців - аж по горло.

Завдання цього допису - привідкрити для ошуканого читача постать Степана  Бандери та його світобачення.

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, поблизу Стрия. Мати, донька греко-католицького священика, померла від туберкульозу 1922 року.

Батько – греко-католицький священик, був послом до парламенту ЗУНР. В Українській Галицькій Армії був військовим капеланом. Заарештований НКВД 22 травня 1941 року, а 8 липня 1941-го – засуджений Військовим трибуналом Київського Особливого Військового Округу,  без участі прокурора і адвоката, за статтями 54-2 і 54-11 КК до розстрілу. Розстріляний 10 липня 1941 року, тобто  до спливу  5-денного строку на оскарження вироку, з дозволу наркома внутрішніх справ і прокурора УРСР.

Брати Василь та Олександр були заарештовані гестапо і закатовані в концтаборі Авшвіц (Освенцім).

Брата Богдана німці розстріляли 1943 року в Херсоні, куди його скерувала ОУН.

Сестри Марта та Оксана були етаповані на поселення в Красноярський край. Марта там і померла 1982 р., а Оксана 1989 року одержала дозвіл на приїзд в Україну.

Сестра Володимира 1946 р. була засуджена на 10 років позбавлення волі в колонії суворого режиму в Красноярському краю. На той час вона мала п’ятеро дітей, причому наймолодшому було лише дев’ять місяців.

Отже, найближчі родичі С. Бандери не були милувані ні німецькою, ні радянською владою.

Степан Бандера зростав у високоінтелектуальному, патріотично налаштованому  середовищі. Грав на піаніно, інших  музичних інструментах, гарно співав,  багато читав. Готувався до можливих тортур.  Мав феноменальні організаторські здібності. Навчався на агрономічному відділі Високої Політехнічної школи у Львові.

Принагідно зазначу, що генерал УПА  Роман Шухевич закінчив Львівську  політехніку та Львівську консерваторію.Тобто, провідники ОУН та УПА – це не якісь маргінали, невдахи, а воістину - цвіт західної  гілки української нації.

С.Бандера вступив в ОУН 1929 року, відразу після її створення.

У відповідь на арешт польською владою понад тисячі членів ОУН,  засудженням чотирьох до страти, а шістнадцятьох – до довічного ув’язнення було створено Революційний трибунал ОУН.

Відповідно до своїх політичних повноважень як провідника  Крайового проводу  ОУН, С. Бандера дав згоду на атентат щодо міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацього за те, що той особисто керував знищенням українців. А також  радянського консула у Львові як знак помсти за голодомор українського народу у 1933-1934 роках. “Постріл на захист мільйонів” – так преса назвала це вбивство.

У червні 1934 р. С. Бандера був заарештований, а на початку 1936 р. засуджений до страти за приналежність до ОУН та організацію убивства Б. Пєрацького. Згодом у зв’язку зі смертю президента Польщі Ю. Пілсудського це покарання за актом амністії було замінено на довічне ув’язнення.

Доречно зазначити,  що політичні вбивства широко використовувалися в СРСР, а їх виконавці одержували високі державні нагороди. Так, за вбивство полковника Євгена Коновальця, греко-католицького епископа Теодора Ромжи та  інші політичні убивства Павла Судоплатова нагородили орденом Леніна, трьома орденами Червоного прапора, званням Героя Радянського Союзу. А Богдан Сташинський за вбивство С. Бандери одержав орден Червоного прапора. 

П’ять років і три місяці  С. Бандера просидів у найтяжчих в’язницях Польщі.  Німецько-польська війна у вересні 1939 року  застала  його в тюрмі Береста. Коли на місто  почали падати німецькі  бомби, тюремна  адміністрація  і охорона  втекли, це  дозволило С. Бандері та багатьом іншим в’язням вийти на волю.

До порівняння,  коли до Львова наближалися німецькі війська, у львівських  тюрмах, за наказом радянської влади, було знищено тисячі ув’язнених. Така сама доля спіткала й бранців інших тюрем у Західній Україні. Зі слів очевидців, на тілах священиків були випалені хрести, дехто лежав з розпоротим животом,  відрізаними носами, жінки – з відрізаними грудьми, зі встромленими у тіло скляними пляшками, а брат Романа Шухевича - Юрій, з відрізаними вухами.

Чи не їхні духовні нащадки катували, виколювали очі, відрубували голови тим,  хто на Донеччині посмів назвати себе українцем? Чи не вони копирсалися на місці падіння малайзійського літака, щоб заволодіти майном жертв цієї трагедії?

Ці дії засвідчують нечувану духовну руйнацію, яка є першопричиною, супутницею і водночас - наслідком російського імперіалізму.

До Львова С. Бандера добрався уже після приходу радянської армії. Незабаром переїхав у Краків, а потім - у Словаччину, звідти – в Італію, де ОУН мала свою станицю. У лютому 1941 року Степана Бандеру одноголосно обрали Головою Проводу ОУН. “Присуд смерті приймаю” – такою була його відповідь  на висловлене довір’я, адже розумів, що в боротьбі за українську державу йому судилося загинути.

5 липня 1941 року гестапо арештувало С. Бандеру. До 1943 року він перебував у тюрмі в Берліні, а потім – у концтаборі Захсенхавзен в Оранієнбурзі. Восени 1944 року німці, відступаючи з України, його та декого з українських націоналістів звільнили, стараючись заручитися прихильністю українців. Пропозиції співпраці С. Бандера відкинув. Німці тримали його під поліційним наглядом, з-під якого він втік на початку 1945 року.

Отже, в’язнем польських та німецьких тюрем і концтаборів С. Бандера був протягом майже десяти років.

Після  війни  жив у конспірації в Німеччині, постійно змінюючи місце  проживання. Був нищівним критиком теорії та практики комунізму. Убитий 15 жовтня 1957 року.

Тож чи був С. Бандера «фашистом» чи «фашистським прихвостнем»?
Чи можна вважати його «зрадником українського народу»? Чи має рацію професор КНУ імені Тараса Шевченка В. Сергійчук, вважаючи С. Бандеру «символом нескореного українства”? «Бандерівець»  - образа чи похвала?

Задля того, щоб читач сам відповів на ці запитання, наведу для роздумів витяги із статей, листів, виступів С. Бандери, опублікованих у книзі «Перспективи  української  революції» (Дрогобич, 1998).
 
“Сьогодні Україна в міжнародному укладі сил – це немов вулкан визвольної революції, якого не можна ні згасити, ані задушити».

“Україна – це історичний гробокопатель московсько-більшовицького імперіалізму, гніту і насильства, а водночас – пробойник і кристалізаційний осередок на руїнах СССР ладу свободи і справедливості у взаєминах між вільними народами і людьми. Такою є історична місія України, такою є сьогодні її фактична  роль, і відповідно до цього вона здобуває собі світову позицію”.

“Московський народ повинен… не боронити большевицького режиму, а піднятись проти нього в союзі з західними народами… . Серед московського народу існують лише  протирежимні настрої, що бажали б собі зміни конституційної системи, але які не думають ставати на шлях революційної боротьби. А проти імперіалістичної політики  й експансії СССР нема в москалів навіть опозиційних настроїв”.

“Українська національна революція – це боротьба за саме життя і волю народу та людини, а також боротьба за зміст, підстави й форми життя, за його розвиток і за поступ; це боротьба проти московсько-большевицького імперіалізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину.  Це боротьба проти большевицько-комуністичної системи, яка в ім’я спекулятивної доктрини та на послугах імперіалізму однієї партії проводить на організмі двохсотмільйонної маси поневолених народів найжахливіший в історії експеримент, … перетворила у невільників та найбільших жебраків маси поневолених народів…”.

“Українська національна революція – це безперервний, постійний і прогресивний процес, який охоплює і проймає все життя. Її уклад позитивних ідей і цінностей стоїть проти большевицької системи не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива і дійова динамічна сила”.

“Кожна  нація “в своїй хаті” має і повинна встановити “своє право”.
  
“Багато “визволених” після Першої світової війни націй, передусім чехи, мадяри, навіть поляки в ході і у наслідку другої світової війни так швидко втратили свою державну суверенність передусім тому, що за своє “визволення”  перед  цим не заплатили належної ціни – крови нації, або це “визволення” просто дістали з чужих рук, “безкровно”.

“Большевики намагаються  наркотизувати  політичну думку українців  ілюзією, що через  союз з Росією Україна, український народ, українська людина мають всі можливості широкого росту, використань  надбань і могутності цілої імперії. 

Такими ілюзіями, створюваними пропагандою, вони хочуть вбити відчутття і розуміння тієї дійсності, що Україна є тільки колонією Москви, що український народ для Росії є рабом, постачальником людської сили, мозку, рук і багатств; що українська культура – обкрадена з усіх надбань і позбавлена змоги зростання;  що українські сили запряжені до творчої праці для Росії або винищені; що українська людина тотально закріпачена. 

Двері відкриті для тих, хто запродає своє національне  я,  свою честь, своє знання, вміння, свою творчість, свою працю і кров на службу російській імперії. Москва докладає всіляких зусиль, щоб умертвити в нашому народі саме сприйняття цієї дійсності і прищепити совєтське думання, совеєтський патріотизм».

“Система брехні, що її большевики довели до найдальших  меж, – це одна із головних частин большевицької тактики. Вона повинна паралізувати і опанувати душі та уми людей в СССР і поза його кордонами”.

“Єдиною базою й опорою большевицького режиму, держави, комуністичної доктрини і устрою залишилась удосконалена система жорстокого, всебічного терору і сексотства. Ця система охоплює і проникає цілий СССР, всіх людей і все життя. Терор морально-духовний, економічний.  Сексотство пронизує цілу державну систему, виробництва, військо, школу, родину, Церкву, вдирається до сповідальниці. Це найсутніша система большевизму, його єдина, сатанічна сила”.

“Мадярське повстання (1956 р.) призвело до відродження й поширення серед усіх поневолених народів віри в можливість та успішність визвольної революції. Дарма, що большевики  військовою силою придушили повстання на Мадярщині… В Мадярщині  визріла несподівана сила,  і це сталося в малій країні…, в якій Москва скувала народ і ціле життя комуністичним режимом, тотальною невільницькою системою... Найвиразнішим виявом перемоги революції був перехід на її бік цілої мадярської армії... Мадярська визвольна революція зазнала поразки у війні з СССР головно через те, що не  була підтримана  ззовні. Повернення большевиків до методів безоглядного терору й погрому в подавленні мадярської визвольної революції наглядно показало, що ці методи залишаються незмінною підставою большевицької тактики, головним і кінцевим засобом їх національної політики”.

“Кремль відчуває головного противника большевицького імперіалізму в неподоланному націоналізмі поневолених народів”

“Комуністична система запроторила правду до тюрем, контаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людство”.

“Большевицький режим щораз більше відкрито йде по лінії фаворитизування російського шовінізму, підносить “вищість” російського народу, російської культури і т. п. над іншими народами. Щораз виразніше проводиться курс брутального обмосковлювання інших народів, всього їхнього життя”.

“Кінцева мета большевицької політики – знищити субстанцію своєрідності українського народу … і втопити український народ у морі т. зв. совєтського народу, чи, вірніше, в новій формі пожираючого інші народи російського імперіалізму”.

“Суттю комуністичної системи є… сковування волі, розвитку, творчості й духовного життя людської одиниці колективізмом, механічними рамками й нормами, позбавлення її матеріальної основи і суспільно-правової можливості свобідно будувати і розвивати своє життя у всіх напрямках”.

“Грядущі покоління української нації будуть жити і розвиватися на свободі, дякуючи жертвам, крові і неймовірній праці, що у сучасній боротьбі за свободу України кладуть кращі з кращих синів і дочок української землі, українського духу і крові… Справа сучасної боротьби дасть у майбутньому найкращий плід – свободу України”.

“Хто кладе своє життя у боротьбі за Україну, за її свободу і правду, хто присвячує цій боротьбі всі свої сили і працю, хто жертвує усім, втрачає у сучасній боротьбі своїх рідних, близьких, –  той заслуговує вищої ласки від Бога і від України, заслуговує безсмертної пам’яті, місця серед її невмирущих”.

Якщо читач пристосує ці думки, висловлені Степаном Бандерою понад півстоліття тому, до умов сьогодення, то, сподіваюся, зробить несподівані для себе висновки. І тоді не лише не забариться перейменування у Києві вулиці Московської на вулицю Степана Бандери, який впав від московської кулі, борючись з російським імперіалізмом. А й всенародне визнання його заслуг  перед українською нацією та іншими поневоленими народами.

Бо, як співається у пісні, найважча його провина полягала у тому, що найбільше любив Україну.


 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...