Ця історія про п’ятьох друзів, які 20 лютого відчайдушно кинулись на передову, аби з-під куль снайперів витягти поранених та забрати полеглих активістів Майдану. П’ятеро львів’ян вже назвали «янголами Інститутської». Хлопці не просто рятували людські життя, але, самі того не усвідомлюючи, здійснили подвиг гідності. Ризикуючи власним життям та здоров’ям, вони знову і знову поверталися на передову - кулі снайперів їх оминули.
Початок історії читати тут.
За словами Миколи Притули, іноземна преса була добре екіпірована, натомість українські журналісти бігали без бронежилетів.
«Вибігаю із-за готелю, щоб далі на Інститутську за пораненими, а мене за плече хтось вхопив, напевно польській журналіст. Сказав мені: «Не біжи туди! Там снайпер». Я сказав, що знаю. Далі все в тумані», - пригадує Микола.
Скільки вони винесли людей з під куль снайперів, хлопці не знають, хтось прикривав щитом медиків, хтось тягнув вбитих, хтось виносив поранених.
Андрій Седлер, який допомагав біля сходів доносити людей у готель, пригадує, що навіть перестав рахувати: «Людей приносили і йшли далі. Я заніс десь чотирьох. На моїх очах занесли п’ятьох таких, які не подавали ознак життя, і десь трьох, які були ще живі».
«На якійсь дерев’яній дошці ми несли чоловіка. У нього поранений живіт. Було дуже багато крові. Я взяв за дошку, а вона слизька і липка, руки в крові, а тут мама дзвонить: «Де ти є?». Сказав, що біля сцени чи в КМДА, вже не пригадую. Вона бачила новини і бачила, як у швидку вантажили пораненого, який був дуже на мене схожий, тому переживала», - пригадує Ігор Фльорко.
Хлопці кажуть, що навіть не запам’ятовували облич тих, кого виносили з під куль. Дивом самі залишилися живі та не ушкоджені.
«Цей мій маленький щит був цілий, коли я його брав. Вибігли на Інститутську, шикуємося «черепашкою». Навіть цей маленький щит давав надію, що може куля зрикошетить. Коли вже повернувся, то побачив, що в щиті дірка. Його куля пробила, але я не знаю куди вона поділася...», - розповідає Ігор Галушка.
Хлопці кажуть, що біля Жовтневого було багато щитів, усі в крові, тому їх не дуже хотілося брати.
Друзі не засуджують тих, хто того дня не пішов на передову, і тих, хто втікав, теж не засуджують, «бо боятися – це нормально».
Запитуємо, чому на їхню думку кулі їх не зачепили?
«Кажуть, що куля - дура, а ми, напевно, теж дурні, тому мінуси відштовхуються», - сміється Ігор Галушка.
Хлопець пригадує, що мама дзвонила і плакала, просила сказати, що все буде добре: «Але ти знаєш, що не можеш їй нічого обіцяти».
«Часто люди питали: «А що без тебе революції не буде?». Але якщо кожен так скаже, то хто тоді піде? Хочеш щось довести? Почни із себе! Я стояв на Майдані і пішов на Інститутську, щоб собі довести, що вартую більшого, чим просто стояти на кухні і кричати: «Давайте, хлопці! Ви зможете!». Наша совість чиста», - каже Ігор Галушка.
Поговорили і про геополітику. Хлопці вважають, що нова влада «як була дурна, така й лишилася», адже агресію Росії треба було присікти ще на початку.
«Їм мало Небесної Сотні. Вони хочуть небесний батальйон», - каже Микола Притула.
Хлопці впевнені, що на Банковій, ще 1 грудня, можна було вирішити долю Революції.
Ігор Галушка
«Ми зробили не ту революцію, яку хотіли політики. Вони хотіли «чесні вибори» у 2015 році і продовжити красти далі, а ми зробили Національну Революцію Гідності. Напевно, вони на нас злі і можливо будуть продовжуватись репресії», – каже Ігор Галушка.
Питаємо, якою хлопці хочуть бачити Україну? Кажуть, що прагнуть повного перезавантаження, як це було у країнах Прибалтики, хочуть зміни політиків, хочуть люстрації тих, хто співпрацював з режимом, хочуть чесності і покарання винних.
Ігор Фльорко переконаний: «До влади в Україні повинні прийти патріоти. Іншого виходу нема».
Хлопці пояснюють, що «на Майдані не були тупі гопніки, як в Маріїнському парку», а були освічені люди, які знають по кілька іноземних мов. До речі, самі хлопці теж володіють кількома мовами.
Запитуємо, що вони думають про своїх однолітків, яким платили по 500 грн в Маріїнському парку? Намагаємося довідатись від хлопців, у чому різниця між ними?
«Менталітет інший, першооснова – це виховання. Який би не був вплив оточення чи пропаганда, але ти мусиш мати власну думку», - каже Павло Дьокін.
На питання, чи пишаються ними батьки, хлопці, сміючись, відповідають: «Мабуть».
«З батьками про це говорити не хочеться», – каже Микола Притула, якого через світлу куртку мама впізнала на усіх жахливих відео з Інститутської.
На питання, чому не хочуть визнати, що вони герої – сміються.
«А що ми такого зробили? Просто допомогли людям!», – каже Ігор Фльорко.
Питаємо, що ж тоді у їхньому трактуванні «героїзм»?
«Героїзм - це просто надто гучне слово. Для мене це був більше особистий подвиг. Значить, я не даремно народився і в житті зробив добру справу. Але так голосно не наважусь сказати, що це героїзм. Те, що ми зробили, – це не погано, а значить це добре», - сміється Ігор Фльорко.
«Мені не дуже хочеться, щоб люди про то розпитували. Постійно згадую того хлопця, якому прострелили голову на наших з Павлом очах. Ця картинка не йде з голови», – каже Ігор Галушка.
Ігор Фльорко переконаний: «Говорити про це все ж треба. Є стереотипи, що молодь тільки п’є, курить і лається. Ми не такі. Є серед молоді і люди небайдужі».
Хлопці кажуть, що навіть не зручно стає інколи від надмірної уваги. Єдина винагорода, яку вони хочуть, – це щоб влада на колінах благала прощення в матерів тих, хто загинув.
«Це все, що я хочу, – єдина винагорода», – каже Микола Притула.
Пригадують, що під час прощання із загиблими на Майдані, приїхала Тимошенко. Запитуємо, що вони про неї думають?
Павло Дьокін сміється: «Випустили і добре».
«Вона приїхала, коли були похоронні процесії. Її охоронці розштовхували людей. Кому вона взагалі у той момент була потрібна?», - обурився Микола Притула.
Микола додав: «Це стосується і Європи. Що вона для нас зробила? Ми усього добилися самі. Те ж і нова влада. Вони мали одразу перекрити кордон, затримати «Беркут», але нічого не зробили. Тепер нереально щось довести. Ми все бачили на власні очі. Нема кому вірити. Ми це все пережили і тепер у нас реально нема страху».
Ці молоді чоловіки, які хрещені у вогні та кулях, позбулися своїх страхів, але в бою здобули щось значно більше і значно цінніше за всі нагороди і гроші – це братерство.
«Під час цих подій я здобув чотирьох ні не друзів, а братів, бо те, що ми пережили, я впевнений на 100%, що в будь-якій ситуації, яка б не склалася в моєму житті, вони мені допоможуть, закриють собою, якщо треба. Навіть якщо буде щось з боку Росії, то зі мною, там десь на передовій, будуть ці четверо моїх братів. Ми будемо там разом!», - каже Андрій Седлер.
Дуже хочеться подякувати цим п’ятьом відчайдушним хлопцям та їхнім батькам. Хочеться подякувати за те, що їхні сини – справжні Герої, навіть якщо вони активно це заперечують. Саме ці хлопці і сотні інших сміливців триматимуть наше майбутнє на своїх плечах.
Анна Новик.
Фото - Сергій Бобра, Гал-інфо.