Мирне врегулювання конфлікту на Донбасі, ситуації навколо анексії Криму та відносин з Росією були одними з головних передвиборчих обіцянок Порошенка, які за рік так і лишилися деклараціями.
Про це говориться в аналітичному матеріалі МЦПД «Результати першого року президентства Петра Порошенка».
У своїй офіційній програмі П. Порошенко обіцяв суспільству «жити безпечно», «повною мірою використати весь свій дипломатичний хист та політичний досвід, щоб забезпечити деескалацію конфлікту, уникнути війни та зберегти мир».
Фактично, мирний план Порошенка був переліком «побажань» щодо дій сепаратистів та РФ, однак він не торкався і не вирішував глибинних причин російської агресії, не пропонував прийнятного для РФ компромісу щодо таких складових двостороннього конфлікту як, наприклад, питання Криму.
Саме такий зміст мирного плану і спрямував процес мирного врегулювання у напрямку, який пізніше став основою Мінських домовленостей. Цей мирний план дозволив визнати стороною конфлікту і, відповідно, переговорів, не РФ, а сепаратистів, а Кремль отримав можливість позиціонувати себе «над», а не «всередині» конфлікту.
Хибне очікування, що на основі цього «списку побажань» вдасться домовитись з Росією, а також низка інших зовнішньополітичних прорахунків призвели спочатку до ескалації конфлікту, а після серйозних військових стратегічно-тактичних помилок – до трагедії під Іловайськом. Президент не врахував цих помилок і події осені 2014 та зими 2015 року призвели до повторення подібного сценарію, який завершився поразкою під Дебальцевим.
До цього часу з боку президента так і не було висунуто системної концепції перегляду європейської архітектури безпеки та співробітництва. Президент продовжує грати невигідну у стратегічному вимірі гру в нинішньому варіанті врегулювання, який нав'язаний російськими сценаристами. Помилковим є і виведення «за дужки» питання Криму. Без системного вирішення кримського питання неможливе системне врегулювання українсько-російських відносин.
Іншою складовою протистояння агресії є забезпечення власних безпекових та оборонних потужностей. Обороноздатність країни посилюється не завдяки мудрим стратегіям військового керівництва, а методом спроб і помилок, завдяки самовідданості бойових офіцерів і підтримці волонтерського руху. На даний момент є досягнення у підвищенні боєздатності української армії, однак вони більше ґрунтуються на патріотизмі солдат і допомозі з боку волонтерського руху, ніж на системних реформах міністерства оборони.
Намагання представити будь-що як досягнення, будь-яку поразку як перемогу підриває довіру у суспільства до державного керівництва, демотивує громадськість і посилає неправильний сигнал як всередину, так і за межі країни.
Станом на сьогодні маємо постійно тліючий конфлікт на сході країни, неефективний переговорний процес, брак системного бачення відновлення територіальної цілісності країни та врегулювання відносин з Росією. Петру Порошенку потрібно негайно сконцентрувати роботу державної машини на посиленні обороноздатності, проведенні реформ, які відновлять економічне зростання і стабілізують внутрішню соціально-економічну ситуацію.
