Дмитро Резвой – третій українець, який у грудні цього року готується переплисти Атлантичний океан на веслах. Двоє інших українців, яким вдалось це зробити, – найближчі родичі Дмитра – батько та брат. Що спонукало сім’ю Резвих поміняти затишний, компактний Львів на океанські простори та скільки це коштує, – відповіді у цій статті.
Якщо вдатись до хронології, то першим з українців, ще у 2001 році, Атлантичний океан на веслах перетнув Теодор Резвой. Тоді готуватись йому допомагав батько – Павло Резвой, котрий настільки захопився цією справою, що і сам вирішив переплисти Атлантику, і таки зробив це. На той час йому було 65 років! А через рік він підкорив ще й Індійський океан. Натхненний успіхом батька та брата, ідею переплисти Атлантичний океан носив у собі останні 10 років і Дмитро Резвой.
До 27 років чоловік жив у Львові, однак тут не знайшов не знайшов себе, перебрався до Англії, так би мовити, поближче до умов реалізації своєї екстремальної мрії. Там чоловік почав працювати у суднобудівній фірмі. Тож робота не дозволяла йому забути про мрію, підживлювало її. До того ж в Англії та Франції чи не найбільше морських екстремалів у світі: «Англія та Франція – це дві великі держави, які будують океанські човни. Взагалі в Англії та Франції найбільше морських екстремалів, очевидно, їх манить любов до прекрасного», – зауважує Дмитро Резвой.
Розвинена в Англії і культура спонсорства таких подорожей: «Я вважаю, що для спонсорів – це дуже гарна реклама, розтягнена у часі – будівництво човна, перехід через океан, події після переходу. Британські екстремали збирають дуже багато грошей… Сотні тисяч фунтів. І всім це цікаво. За спонсорство беруться як фірм електроніки, так і фірм одягу, – всі підряд. Човни просто заліплені стікерами спонсорів».
Натомість в Україні, згадує Дмитро, коли батько почав говорити про свій задум перетнути Атлантичний океан на веслах, – його сприймали, як пришелепуватого, а вже потім було багато охочих «примазатись» до успіху : «Після Атлантики представники якихось партії приходили до батька. Бруднувато то все було. Потім навіть дехто розказував, що він брав участь у проекті. Але то була неправда. Допомогу надали наші знайомі, плюс свої гроші. Як з тим примазанцями боротися? Я думаю, що ніяк».
Відтак, Дмитро майже одразу відмовився від ідеї найти для себе спонсорів в Україні: «Відповідь була у всіх приблизно така: «Хтось по деревах лазить, хтось на човнах плаває. Нащо мені в це гроші вкладати. Мені це взагалі не цікаво».
Інтенсивно працювати на свою мрію Дмитро почав три роки тому. Нині чоловік є фахівцем у справі будівництва човнів, працює у суднобудівній фірмі. Пояснює, найкраще оплачується робота на виїздах: «За останній рік я п’яті разів виїжджав на 2-3 тижні. Коли був недавно в Іспанії, то мені оплачували переліт, переїзд, паркування машини в аеропорту, винайм машини в Іспанії, харчування, готелі і плюс щоденний гонорар. Набігає досить непогана сума. Їм вигідно було запросити мене, бо і іншому разі їм окремо треба було б викликати електрика, будівельника, ще когось, а так вони все це мають в одній особі».
Тут слід сказати, що досвіду Дмитрові справді не бракує – за 10 років роботи на фірмі він збудував вже близько 50 човнів. Усміхається, каже. що нині вони з 77-річним батьком стали дуже популярними серед екстремалів: «Таких фахівців, як я і батько, не дуже багато. Ми можемо, в принципі, все. Я можу побудувати човен з нуля, можу відремонтувати, діагностувати де і що поламано, знаюсь на електроніці , я можу на колінках перебрати опріснювач, у якому 150 якихось маленьких деталей. Розумієте, там народ, так би мовити, дуже вузько направлений. Звідси такий такий попит на мене і батька. Я всіх будівельників човнів в Англії знаю. Таких універсалів, як ми з батьком, там просто нема. До того ж я вважаю, що в Україні таких, як ми, можна було сотнями навчати, в нас люди, якщо можна так сказати, більш «рукасті». І світогляд мають ширший».
Лише на човен Дмитрові треба було б назбирати 60 тисяч фунтів. А ще потрібні кошти на конче необхідне обладнання: GPS- навігатор, опріснювач та супутниковий телефон і, звичайно, – на їжу, одяг… Загалом кошторис сягає близько 100 тисяч фунтів. Допомогу надало керівництво фірми, в якій працює Дмитро: «Ця компанія зі столітньою історією суднобудівництва. Коли вони дізнались, що я хочу перетнути Атлантику, то сказали: «Майструй свій човен, а зарплату ми тобі будемо платити». Таким чином протягом останнього року Дмитро будує свій човен коштом фірми.
Він вже знає дату свого виходу в океан – 25 грудня 2016 року. Вона може бути скорегована на кілька днів, залежно від погоди. Плистиме чоловік у складі регати, у якій змагатиметься приблизно 40 веслових екіпажів. Для нашого мореплавця результат не важливий, але і останнім фінішувати не думає. Головне, наголошує Дмитро, реалізувати свою мрію. Бачитись із суперниками в океані буде лише перші два- три дні, а потім усі човни розійдуться на великі відстані одне від одного. «Я вважаю, що це прекрасно. Три місяці ти сам по собі, слухаєш музику, читаєш книжки, ловиш рибу. Цей стан словами не передати». На перетин Атлантичного океану Дмитрові знадобиться від 60 до 90 днів. Весь час під ним буде глибина до 10 кілометрів, над ним – хвилі, що іноді бувають заввишки з будинок, і незмінний супровід – стада дельфінів, летючі риби та 30-метрові кити. Та Дмитро цим не переймається, каже, головне подбати про безпеку: «Перше правило – вийшов з кабіни – прищепися, друге – рятувальний жилет із GPS-навігатором».
Ще одна тема болить Дмитрові. Англія – це, як ми вже казали, осередок морських екстремалів, країна, в якій можна заробляти на цьому гроші, рекламуючи спонсорів. Крім того, часто морські мандрівники створюють свої клуби і журнали. А це ще одна можливість для реклами. Та все ж Дмитро не покидає надії, що колись повернеться в Україну, щоб започаткувати морську справу тут. Він навіть мріє створити гуртки такі у Львові, адже для того, щоб займатись суднобудуванням не обов’язково жити біля моря.
В Україні Дмитра лякає невідомість: «Я знаю дуже багато людей, які виїхали з України і більше ніколи не повернуться, а я приїжджаю кожного року на 2-3 тижні, і мені хочеться повертатись. Я з радістю би тут працював. Але хочеться бути захищеним. Там в Англії, я знаю, що я працюю, що отримаю свою зарплату. ..А тут, якщо була б якась державна програма, то можна було б не боятися, що хтось прийде і все забере. Я точно знайшов би людей, яким би це було цікаво, навчив би їх це робити. Ми б могли будувати чудові човни, розробляли б нові дизайнерські рішення. До того ж, місць, щоб тренуватись,є чимало.
«В основному регати нині проводять англійці, американці, австралійці та французи. А ми могли б оголосити регату країн СНД. Я думаю, що будівництво човнів та проведення регат, – це був би дуже непоганий бізнес для України».
Принципову різницю між Україною та Англією Дмитро бачить у тому, що в Англії є міцний середній клас, який може підтримувати такі ініціативи, а також – лояльна державна політика: «Там ти можеш відкрити свій бізнес і можеш не боятися, що в якийсь момент тебе «задушать» податками. Держава там підтримує тим, що не душить».
І ще. Дмитро готовий показати свого човна львів’янам: «Вже, мабуть, після переходу хочу перевезти мій човен і виставити його на якійсь площі у Львові. Щоб можна було залізти в кабіну, оглянути все, ознайомитись з тим, як все працює. Може тоді стане комусь цікаво…».
Марічка Алексевич.
