Агресія Росії проти України пробудила інтерес мільйонів українців до власної історії. Кремлівські міфи про «штучність» української державності, про неповноцінність українців як нації, про український «діалект», що «негідний» носити звання літературної мови, на жаль, не так часто отримують належну відсіч з боку нашого суспільства.
Напевно, найбільш поширеною заявою з боку російської пропаганди, крім того, що «Україну заполонили фашисти», є твердження про те, що нашу державу створив Ленін після революції і прирізав до неї «споконвічно російські території». Насправді, більшовики розтерзали тіло України, відрізали від неї тисячі квадратних кілометрів, роздали іноземцям етнічні українські землі, що призвело до практично повної асиміляції тамтешнього населення.
Українці багато чули про те, як у нас фактично вкрали Кубань, приєднавши її до РРФСР, однак вони майже нічого не знають про іншу відрізану більшовиками землю - Берестейщину. Сьогодні вона входить до складу Білорусі.
На всіх дореволюційних мапах південь нинішньої Білорусі завжди позначали як територію поширення української мови. Причому, робили це в тому числі мовознавці та історики білоруського походження, зокрема, засновник білорусознавства академік Євтимій Карський.
Є.Ф. Карський, «Етнографічна мапа білоруського племені», 1903 рік. «Білоруської Берестейщини» там немає - вона українська.
Польська карта українських діалектів. До їх ареалу входять Берестя, Кобринь, Пінськ, Пружани, Туров.
Про те, що Берестейщина була українською, свідчать також результати перепису населення 1897 року, яка проводилась в царській Росії. Українці становили у Берестейському повіті 64,4%, білоруси - 1,8%, у Кобринському - 79,6% і 0,8% відповідно.
Українська Народна Республіка на своїй знаменитій мапі, надісланій на Версальську мирну конференцію 1919 року, висунула цілком справедливі і законні вимоги, що стосуються південних земель сучасної Білорусі. Крім власне Берестейщини, до складу УНР входила Гомельщина і південь Мінщини.
Поліщуки хотіли приєднання до своєї Батьківщини - України, причому це стосувалося всіх верств населення, навіть найбільш русифікованих, таких як православні священнослужителі. Наведемо красномовний документ, датований 28 травня 1918 року - доповідну записку священика Никанора Котовича, настоятеля Крупчицької церкви (Кобринщина):
«Рідна мати-Україна повинна прийняти до свого лона своїх молодших дітей, захистити їх і не дати їм загинути. Це прямий її борг, священний її обов'язок. Потрібно тепер же прямо і відкрито заявити всім претендентам на чуже надбання, що ці повіти, з безумовно переважним в них корінним українським населенням, є невід'ємною частиною України. Таке включення їх до складу України не тільки задовольнить моральне почуття справедливості і полум'яні бажання місцевих українських патріотів, але принесе самій Україні незчисленну користь в тому відношенні, що їй дістануться якнайширші земельні простори, багаті лісом, якого вона так потребує, а також торфом і пасовищами для розвитку незліченних стад худоби і збуту її на зовнішні і внутрішні ринки» (http://moargun.livejournal.com/1196.html).
Але, на жаль, більшовицька агресія укупі з польською великодержавною політикою не дали можливості встановити там українську владу. Принцип самовизначення народів, який так солодко звучав в устах радянських і польських політиків, виявився суцільним блефом.
Карта УНР 1919 і сучасні кордони - весь південь Білорусі входить до ареалу розселення українців, включно з Гомельщиною.
Під час перебування західноукраїнських земель у складі Польщі варшавська влада прагнула всіляко затушувати українство Полісся. Так, в переписах населення мешканців Берестейщини намагалися записувати не українцями, а «тутейшіми», тобто «тутешніми». Це було викликано панічним страхом перед українським національним рухом, що посилювався.
Нові окупанти, які прийшли 1939 року - вже радянські - проігнорували очевидні факти історії та лінгвістики і приєднали Берестейщину до Білоруської РСР. Філософ і публіцист Петро Кралюк, проректор національного університету «Острозька академія», справедливо зазначає: «У вересні 1939 р., коли на територію Берестейщини прийшли радянські «визволителі», жителі цього регіону заявляли про своє бажання війти до складу УРСР. Однак у Москві вирішили інакше і край ввійшов до БРСР. Активісти українських організацій зазнали переслідувань, а на Берестейщині поряд із русифікацією почалася білорусифікація. Однак під час Другої світової війни, коли Берестейщина була окупована німцями, знову з’явилися певні можливості для українського культурного життя: почали функціонувати українські організації, відкрилися українські школи. Також є відомості про діяльність на Берестейщині боївок УПА.
Після Другої світової війни Берестейщина, опинившись у складі СРСР, зазнала тотальної русифікації з елементами білорусифікації. У школах насаджувалися російська та білоруська мови, функціонували лише російські й білоруські мас-медіа. Можливості для українського культурного життя були зведені до нуля» (http://tyzhden.ua/History/8186).
У книзі «Білорусь-Україна: 20 років міждержавних відносин» (2015 р стор. 128) білоруський дослідник Д.В. Юрчак так описує вирішення українсько-білоруського спору за українську землю: «Тоді [після радянської окупації Західної України і західної Білорусі – І.Р.] знову виникла проблема Берестейщини. Верховним Радам двох республік було запропоновано представити свої проекти проходження кордону. За українським проектом, автором якого був секретар ЦК КПУ М.С. Хрущов, передбачалася передача Україні територій з містами Берестя, Пружани, Столін, Лунинець, Пінськ, Кобринь, а також частини Біловезької пущі. Пояснювалося це в першу чергу економічними потребами України, якій не вистачало лісових масивів. Коли І.В. Сталін побачив український проект кордону, він заявив: «Петлюри вже немає, Скоропадського - немає, Винниченка - немає, так хто ж це складав?».
Таким чином, з волі Сталіна тисячі українців були піддані тотальній асиміляції. Але справа усунення української Берестейщини не далася більшовикам так просто: ще в роки воєнного лихоліття українці Полісся зберігали свою ідентичність і співчували боротьбі ОУН за визволення України.
Із звіту Миколи Мостовича (1915-1968), активіста ОУН, про адміністративно-територіальний устрій та взаємини з німецькими властями на територіях Волинщини і Рівненщини (1941 рік):
«Цікавим видається Полісся, яке совіти насильно приєднали до Білорусі. Населення говорить іноді по-українськи, а коли звертається до якогось «пана», мішає російську мову, по-білоруськи взагалі не вміє. Коли запитати такого поліщука, хто він за національністю, то чужій людині боїться зізнатися, поки не з'ясує, що ви українець, а на те, що він українець, майже що молиться, щоб українці не забули про них, не залишили їх на поталу. Якби був плебісцит, то всі одноголосно висловилися б за приєднання до України. Оскільки навіть у більшовицькій дійсності наважувалися поліщуки писати самому Сталіну, що вони хочуть української школи, і навіть подекуди відвоювали.
Найбільш обізнані Кобринщина і Дорогиччина. На цих землях німецька місцева влада чомусь створює труднощі при затвердженні Українських Комітетів Допомоги, які виникають з ініціативи місцевих українців. В цей час за підтримки німців створюють нібито білоруси, (а насправді російські емігранти, які не вміють навіть по-білоруськи говорити і яких привезли німецькими військовими авто) білоруські комітети для білоруського населення. До Берестя приїхав молодий студент-білорус, і, дізнавшись ситуацію, заявив, що вони, тобто білоруси, віддають собі звіт в тому, що білорусів тут немає, зондують, якщо нічого не вийде, то не матимуть претензій»*.
* Джерело: ЦДАВО України. Ф.3833. Оп. 1. Спр.15. Арк. 70-73. Копія.
Після Другої світової війни процес асиміляції українців був довершений. Незважаючи на це, ідея етнокультурної самостійності українського Полісся жила в серцях багатьох людей. В. Леонюк, що склав «Словник Берестейщини» наводить такий вірш-маніфест, боязкий, але водночас наполегливий протест проти денаціоналізації українського населення Полісся:
- Дiдусю милий, хто є я?
Якая нацiя твоя?
Ти бiлорус, чи українець?
А мо поляк, а може нiмець?
В школи мене часто лають,
По - бiлоруську я ни знаю.
Учитель дметься як гарбуз,
Кричить: «Ти дрени беларус!»
Задає головоломку
I в журналi ставить двойку.
Чи я такий вже безтолковий?
Ти на якiй говориш мови?
- Мало грамоти я маю,
Але дещо добре знаю.
I повiр я ни дурак.
Казали мнi, що я поляк,
Було казали, шо я руский,
Тепер мнi кажуть бiлоруский.
Я ж говорю на мовi мами,
На прадiдувой таксамо.
Так з поколiння в поколiннє
Беруть свой сiк, своє корiннє.
Так було, так є, так буде,
Так живуть всi наши люди.
Вчитель твуй нимало знає.
Але коли вiн совiсть має,
Нихай послухає людей
I ни ганить бiльш дiтей.
Хай ни сердує i ни дметься
I в нашiй мовi розбереться.
Ми ж працьовитi, ни погани.
Хай скаже хто є волиняни.
Сьогодні мало хто на Берестейщині вважає себе українцем - позначаються десятиліття роботи радянських асиміляторів, але це лише до того часу, поки дана територія не входить до складу України. Якщо зміниться політична ситуація - зміниться і свідомість людей. Поки що ми не можемо запропонувати полішукам привабливого проекту інтеграції з Україною з ряду причин (передовсім, через російську агресію і пов'язані з нею соціально-економічні проблеми). Але гадається, що в разі успішної євроінтеграції України та її фундаментального і ефективного реформування наші співвітчизники, які волею долі опинилися за кордоном, знову потягнуться до матері-України.
Ігор Лящук, аспірант Київського національного університету ім. Шевченка. Історик.
