Стаття 24 Конституції України стверджує, що «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками (…) місця проживання…» тощо. Втім, українська практика показує, що обмеження таки є.
Згідно з чинним законом про місцеві вибори, взяти участь у них не зможе понад мільйон внутрішньо переміщених осіб. Більшість із них проживає в нових громадах вже рік-півтора, значна частина із них сплачує місцеві податки. Більшість із них не повернеться на полишені території навіть у разі їх звільнення. А проте реалізувати «гарантоване» конституцією громадянське право вибору влади вони не в змозі через відсутність у паспорті штампа про реєстрацію – так званої «прописки», котра за великим рахунком є страшним анахронізмом радянської доби.
Про те, чи мають внутрішньо переміщені особи правові підстави – й бажання – голосувати на місцевих виборах, «Гал-інфо» поспілкувалося з юристом «Кримської хвилі» (організація переселенців з Криму у Львові) В’ячеславом Ломброзо.
Пане В’ячеславе, наскільки я розумію, переселенці не зможуть проголосувати на виборах, якщо не мають реєстрації в паспорті за місцем фактичного проживання, чи не так?
Так. Згідно з законом, проголосувати громадянин може лише там, де він зареєстрований. Тобто печатка в паспорті є вирішальною. Оскільки закон України про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб не зобов’язує їх надавати паспорт в міграційну службу для проставлення такої відмітки, то ті, хто цього не зробив, позбавлені права голосу на виборах. Звісно, частина з них це зробили. Приміром, переїхали, купили будинок і зареєструвалися (до речі, внаслідок цього вони не перестають вважатися внутрішньо переміщеними особами й можуть користуватися довідкою переселенця). Разом із тим, на мою думку, не вважати членами громади внутрішньо переміщених осіб, що не зареєструвалися, неправильно. Це принципово хибний підхід. Скажімо, фіскальне законодавство чомусь визнає внутрішньо переміщену особу членом громади. Переселенці, які займаються підприємницькою діяльністю, сплачують податки. Таким чином, обов’язок платити місцеві податки вони набули, але реалізувати гарантоване українською конституцією право – ні, бо не мають штампика в паспорті.
Згідно з офіційною статистикою, ми маємо понад мільйон переміщених осіб. Скільки з них мають штамп в паспорті про реєстрацію за фактичним місцем проживання і, відтак, зможуть проголосувати?
Такий облік не ведеться. Ведеться облік тільки тих людей, які прийшли до управління соціального захисту та зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи. Але хто з них має додатково реєстрацію в паспорті, невідомо. Хоча з власної практики я знаю ряд людей, що мають і реєстрацію в паспорті, і довідку внутрішньо переміщеної особи.
Щоб поставити печатку в паспорті, обов’язково придбавати власність? Чи може, скажімо, прописатися людина, що винаймає житло?
Правила реєстрації громадян за місцем проживання не змінилися. Для цього потрібні або документи, що підтверджують ваше право власності, або згода власника, який готовий «вписати» вас в своє помешкання. Відповідно, якщо власник житла, яке ви орендуєте, не буде проти, ви можете прописатися в ньому.
А чи не є сам принцип реєстрації анахронізмом радянської доби? Наскільки я знаю, в розвинених країнах Європи немає такої практики.
Я на багатьох юридичних конференціях завжди кажу, що, можливо, проблема внутрішньо переміщених осіб є індикатором того, що деяких анахронізмів потрібно нарешті позбутися. Серед іншого, це стосується й інституту реєстрації. Інститут та принцип реєстрації походить ще з Радянського Союзу. Але в ХХІ столітті – це технічний та ідеологічний анахронізм. Конституція декларує свободу та демократію. Яка ж це свобода, якщо я маю реєструватися? Для того, щоб ідентифікувати людину, існує купа інших інструментів.
Ви контактуєте з великою кількістю переселенців, зокрема, з Криму. Які в них настрої? Вони мають бажання голосувати чи ставляться до місцевих виборів радше індиферентно?
Я б умовно поділив внутрішньо переміщених осіб на дві групи. Менша з цих груп – люди, що опинилися у Львівській області за волею долі. До певної міри випадково. Це, приміром, пенсіонери, які приїхали сюди до родичів, рятуючись від бомбардувань. Але більшість внутрішньо переміщених осіб свідомо приїхала на Львівщину для того, щоб реалізувати свої громадянські права, щоб підкреслити свою громадянську позицію, підкреслити, що вони є громадянами України. Відповідно, індекс патріотизму в них навіть більший, ніж в деяких львів’ян. Вони радикальніші. Для того, щоб бути громадянами України, вони відмовилися від всього, що нажили на окупованих територіях. Скажімо, громадяни України з Криму, до яких я також належу, – виїжджали з Криму, щоб зробити цю країну кращою. Ми віримо в цю країну й, відповідно, маємо бажання голосувати, оскільки розуміємо, що в демократичній країні це є одним з найважливіших інструментів для зміни влади. В тому числі й місцевої.
Чи лишається ще можливість внести відповідні зміни до закону про вибори?
Те, що лобіювання цієї ідеї триває, це точно, але не готовий сказати, наскільки воно може бути ефективним за теперішньої ситуації. Наприклад, кілька днів тому я бачив статтю пана Мегери, який пише, що права переселенців не порушені, бо якщо вони зареєстровані, то можуть голосувати. Отже, щоб проголосувати, потрібно просто зареєструватися – та й по всьому. Тобто людина не розуміється на основах демократії. Вона не розуміє, що конституційне право було дано всім на рівних умовах, й людина не може бути обмежена в правах у зв’язку з місцем проживання. Він каже так, ніби країна уже півтора року не перебуває в стані війни. Ніби кожен 25-й громадянин України не є вимушено переміщеною особою.
Розмову вів Сергій Стуканов.
