Зв'язкова УПА, що працювала з Романом Шухевичем, Катерина Щерба (псевдо – Олеся) каже, що якби історія повторилася, то вона б без жодних вагань знову повторила б свій життєвий шлях. Жінка зазначає, що не могла стояти осторонь, коли НКВД жорстоко вбивало та катувало беззахисних людей.
Катерина Щерба (у дівоцтві Бережанська) народилася на Івано-Франківщині у селі Виспа Рогатинського повіту.
«Моє псевдо було «Олеся». Тепер так зветься моя онука. Я хотіла, щоб це залишилося у родині, хоч мої рідні довгоне знали про моє минуле», - розповіла пані Катерина.
Катерина Бережанська зростала у патріотичній сім’ї. Від самого дитинства її навчали любити свою землю, бути вірною національним ідеям та цінувати свободу.
«Моя мама тоді була головою «Союзу Українок», а тато - головою «Просвіти» і, звичайно, у нас вдома було дуже багато літератури. Я від самого раннього дитинства заповзято читала, дуже любила слухати різні оповіді.
Так у нас повелося, що вечорами сім’я завжди збиралася разом, обговорювали різні події. Тато служив в австрійській армії, а потім у Січових стрільцях, отож, багато розповідав про війну 1918 року. Я тоді була ще зовсім малою і якось так зі співчуттям слухала про все те. Бувало, що й плакала за тими хлопцями, які воювали за Україну і полягли за неї. Дуже якось переймалася тими трагічними сторінками нашої історії», - розповідає Катерина Щерба.
Так вона і виховувалася на розповідях батьків та на книгах. Жінка каже, що коли вперше прочитала «Гайдамаки» Шевченка, то твір так запав їй у душу, що вона вже не могла стояти осторонь буремних подій того часу.
Як пригадує пані Катерина, її рідне село було дуже патріотичне, а неподалік від нього, за 3 км,стояв курінь «Сіроманців».
«Пам’ятаю, якось за Польщі, на Йордан святили воду. Як завжди, з льоду вирубали хрест, а на хресті збоку вчепили синьо-жовтий прапор. Звичайно, польська жандармерія тоді прийшла і арештувала хлопців, які то зробили. Це запам’яталося мені ще з дитинства», - пригадує пані Катерина.
Далі Катерина Щерба навчалася у Рогатинській гімназії. У той час, за її словами, у батьківській хаті часто бували гості.
«До нас завжди сходились різні люди, тільки потім я дізналася, хто вони. Річ у тому, у нашій хаті, була станиця крайового проводу ОУН та УПА. Бував у нас і Тарас Чупринка (командир УПА Роман Шухевич, - ред), тоді його псевдо було «Тур». Я мала доручення від нього, коли приїздила на канікули. Пізніше я навіть гімназію залишила, і всі доручення, які треба було виконувати: і зв’язкової, і розвідниці, - все це я виконувала. Траплялися різні випадки, було ризиковано, але це був мій відповідальний обов’язок», - розповідає пані Катерина.
Для того, щоб допомагати повстанцям пані Катерина, ще коли навчалася в Рогатині і була зв’язковою Романа Шухевича пройшла курси медсестер. Вона неодноразово бувала на Золотій поляні де стояв вишкіл партизанського відділу «Сіроманців». Жінка пригадує, що там проходили вишколи відділи різних сотень.
«Курінним на той час був «Яструб» (Дмитро Карпенко - сотенний в сотні «Сіроманці», загинув у бою в с. Нові Стрілища, - ред). Я знала тоді багатьох провідників. Всі ми тримали контакт. Хлопцям тоді була дуже потрібна допомога людей і ми її надавали. Люди в селі організовувались, щоб допомогти їм усіма силами. Дівчата, наприклад, збирали квіти та трави, сушили їх та використовували, як ліки. Тоді вже проходили бої і було чимало поранених, яких потрібно було лікувати», - розповідає Катерина Щерба.
Вона запевняє, що повстанці заступалися за людей, а тому мали велику підтримку в цивільного населення.
«Хлопці заступалися за тих людей, яких більшовики арештовували, щоб вивозити на Сибір, а вивозили ж цілими родинами, розстрілювали, палили. Важко передати які вони робили жахи...», - говорить пані Катерина.
Вночі 17 грудня 1944 «Сіроманці» атакували райцентр Нові Стрілища (Жидачівський район Львівської області, - ред). Повстанці спалили будинки НКГБ, НКВД, парткому, тюрми та ін. Звільнили 40 в'язнів. У повстанців було 5 вбитих. В цьому бою загинув і сотенний Дмитро Карпенко на псевдо «Яструб».
«Пам’ятаю, як курінь «Сіроманців» у Нових Стрілищах напав на тюрму і випустив усіх політв’язнів. Там був бій і наші хлопці вбили суддю, прокурора, усіх хто катував і вбивав тих людей. Совіти не могли цього простити, тоді до нашого села приїхали НКВД з Львівщини та Франківщини. Почалися арешти і катування, цілими родинами вивозили у Сибір. Це була їхня помста за таке зухвальство», - розповідає Катерина Щерба.
Жінка каже, що ніч 17 грудня 1944 року вона не забуде ніколи.
«Мені тоді було 16 років. Я була вдома і близько третьої ночі до нас у двері постукали. Тоді мені довелося надавати хлопцям першу медичну допомогу. Їх пораненими привезли на фірі з Нових Стрілищ і їх було дуже багато. Все треба було зробити дуже швидко. Пізніше фірами їх перевезли у інше село. Я довго не знала чи вижили вони. Сім хлопців були дуже важко поранені. Один мав прострілені обидві ноги. Було так багато крові, що я вперше таке побачила і це для мене було дуже лячно. Нам разом із ще однією дівчиною довелось робити перев’язки, заліковувати рани. Часу на вагання не було», - розповідає пані Катерина.
Тоді випав сніг і для того, щоб заплутати сліди поранених повстанців перевозили по кількох селах.
«Всі вони вижили і через багато років, коли у Львові були збори ОУН та УПА там попросили розказати про цей бій, розказати як це було. Коли я розказала про ту ніч і вже поверталася до свого місця один чоловік підійшов і обійняв мене. Він сказав: «Сестричко, ти мені життя врятувала. Той хлопець, який був поранений у ноги, то був я. У мене так і лишився знак від поранення», - розповідає жінка зі сльозами на очах.
Вона зазначила, що коли у ту ніч надавала допомогу упівцям, то навіть уявлення не мала хто вони, адже не знала а ні їхніх псевдо, а ні прізвищ.
«Ми зустрілись майже через 50 років і підтримували зв’язок. Шкода, але нещодавно він помер. Зараз вже дуже мало нас лишилось», - каже пані Катерина.
На запитання як для себе прийняла таке складне і небезпечне рішення, як піти проти репресивно-каральної машини, відповідає: «Я не могла стояти осторонь того, що діялось. Я бачила і плач жінок, і кров наших хлопців, і ці несамовиті садистські тортури НКВД. Я не могла так і хотіла бути чимось причетною до тієї боротьби. Мені здається, що навіть якби сьогодні, не дай Боже, все це повернулося, я б також пішла б у бій. Я була у юнацтві ОУН-УПА і я робила усе, що могла».
Одного разу Катерину Щербу мало не арештували. Уникнути цього їй допомогли люди. Задля безпеки, залишаючись у підпіллі, вона часто змінювала міста, переїздила, міняла квартири.
«Потім вийшла заміж і змінила прізвище. Переїхала до Львова і так загубилася для НКДБ. Ми все робили правильно і нам завжди допомагали люди», - зазначила жінка.
Пані Катерина розповідає, що коли стало зрозуміло, що сили повстанців згасають, що надто багато вже загинуло, то їй сказали, що вона повинна навчатися та здобути освіту, бо освічені люди будуть потрібні Україні.
«І я пішла вчитися - закінчила середню школу, закінчила Львівський університет. Спершу я вступила на німецьку філологію, потім перевелась на українську. Побачила, що на заняття щораз меншає студентів і зрозуміла де вони можуть подітися. Тоді я тимчасово покинула навчання, але не залишила його зовсім. Вже згодом перевелась на заочне. Завжди і скрізь нам допомагали наші люди. Зараз я щаслива, що дочекалася, що дожила до цих днів. Мій чоловік також був в УПА, але він воював на Закерзонні з Армією крайовою», - розповідає пані Катерина.
Вона зазначає, що їй хотілося б, щоб в країні все було дещо інакше.
«Маю надію, що все ще зміниться, бо у нас гарна та патріотична молодь, яка готова йти нашими слідами і боротися за таку Україну, яку ми хотіли бачити і за яку ми боролися», - каже пані Катерина.
У свої 85 років вона з особливим трепетом у голосі промовляє націоналістичне вітання «Слава Україні!», бо вкладає у ці слова щось більше ніж лексичне значення чи політичне гасло, а вкладає у них свою нескорену душу.
Гал-інфо.
Фото - Павло Паламарчук, Гал-інфо.
