"Усі ті рішення, які в Західній Україні трактуються як антидержавні, – це не тільки для того, щоб догодити своєму електоратові, чи подратувати чужий. Тут внутрішня потреба влади. Яка мотивація? Амбіції якогось політика чи замовлення котрогось із провладних кланів чи іншої держави... Але ці кроки абсолютно не спімірні ні з позицією прихильників влади, ні її опонентів".
Пропонуєму другу частину інтерв’ю з директором Соціологічної рупи «Рейтинг» Олексієм Антиповичем. (Початок читай тут).
Чи є шанс у нових чи «розколотих» партій потрапити до ВРУ у 2012? Скажімо, у тих же «нових комуністів» Грача або у «реставрованої» «Нашої України», чи у будь-якої іншої націоналістичної партії, окрім «Свободи».
Я скептично ставлюся до розколу КПУ. Щоб там не сталося, щоб не вигадував Грач, за комуністів голосують комуністи, а Симоненко і КПУ – це тотожно, і ніхто не проголосує за КПУ-оновлену, бо усі віддадуть свої голоси за КПУ Симоненка. Тобто, як би не кололи КПУ – зовні чи із середини, я думаю цей бренд свої 3-4% набере однозначно. Це є дуже тяглий вибір, це традиційний виборець, якого не зміниш. Грач тут нічого не вдіє, бо в КПУ ще більш однорідний виборець ніж у «Свободи». Отож, до майбутнього парламенту вони пройдуть, але більше як 4% навряд чи будуть мати.
Щодо інших проектів надії також мало. Окрім партії «УДАР» Віталія Кличка. Рівень особистої довіри до нього – чи то як до політика, чи то як до спортсмена – сягає майже 40%, цілковита довіра при цьому становить 7%, парламентський рейтинг «УДАРу» на цей час становить 2%, президентський рейтинг Кличка – майже 3%. Відповідно, тільки завдяки активізації розмов, що Кличко йде до парламенту, він автоматично одержить свої 3-5%.
Запит на нову, незаплямовану, ліберальну політичну силу є. При цьому для нашого політичного вибору притаманна жорстка прив’язка до лідера – у дев’яти випадках з десяти наш виборець, обираючи ту чи іншу партію, голосує за її лідера. Підтвердження цьому – результат «УДРАу» на останніх місцевих виборах, коли вони потрапили до, наприклад, Львівської та Івано-Франківської міських рад. До того ж контраргументи , на кшталт, «не буде ж Кличка у Львівській міській раді» не спрацьовували, люди однаково голосували за команду Кличка.
Власне, мій скептицизм щодо нових партійних проектів на найближче майбутнє пов’язаний саме з браком яскравих лідерів. Якщо б котрийсь із політиків, який має ім’я, авторитет і певний рівень особистої підтримки створював би новий проект, то шанси з погляду подолання 3-процентного бар’єру можна булу б оцінити як високі. За однієї умови – для цього потрібні великі ресурси. Широка «розкрутка» - це дорога річ.
Дефіцит ресурсів – це єдина проблема Гриценка і його «Громадянської позиці»?
З одного боку так, це головна проблема, але у Анатолія Гриценка є і інша проблема – рівень його відомості серед виборців є найнижчим серед «топів» української політики. Також цій партії бракує інших спікерів. Які б могли б доносити до людей їхню позицію. Арсеній Яценюк, схоже, вже усвідомив цей недолік, і він пішов на те, щоб залучити до лав «Фронту змін» інших авторитетних, відомих політиків. Побачимо чим закінчаться ці перемовини.
Але у партії Кличка також повна відсутність знаних політиків. Навіть сам Віталій поки що не сповна опанував роль красномовного народного трибуна. Однак їм це, судячи з ваших слів, не заважає.
У них ця проблема попереду. Кличко у нашій політиці є абсолютно новим, у нього ще нема жодного негативу, якщо взяти загальнонаціональний рівень. У Київській міській раді Кличко вже є давніше і там лунають закиди на його адресу. Але решта українців проголосують за нього як за відомого спортсмена, який підняв авторитет України на міжнародному рівні. Тому Кличко тільки завдяки власному рейтингу може провести свою партію до ВРУ. Проте і тут не все так просто. Якщо, скажімо, Кличка «відріжуть» від медіа-ресурсу,і Віталій перестане з’являтися у рейтингових політичних шоу , використовуючи їх для того, щоб розповісти людям свої цілі, про своє бачення України, то, звісно, рівень підтримки його «УДАРу» може так і залишитись на 2%. Треба розуміти, що політичний рейтинг Кличка – це своєрідний аванс, це вияв певних очікувань, які люди ототожнюють з молодою і сильною людиною. Вочевидь, нині за нього голосують насамперед як за відомого спортсмена. І справді, поки що Кличко не є спікером, монологи йому вдаються, діалоги – ні. І це також проблема.
Попри тотальне домінування «Свободи», чи є політична перспектива 2012 року в інших правих чи так званих націонал-демократичних партій?
Якщо поглянути на цей сегмент політичного спектру, то найперше хотів би зосередити увагу на «Нашій Україні». Ця партія є вельми цікавою складовою наступної виборчої кампанії, яка неофіційно почнеться вже сьогодні – завтра. Одразу відзначу, що саме «Наша Україна» дістала найбільший бонус від перенесення виборів на 2012 рік. Шанси подолати 3-відсотковий бар’єр у березні цього року у них були незначні. Навіть менші ніж в «УДАРу» Віталія Кличка.
Передовсім це проблема суперечностей у самій партії. Люди сприймають цю партію, як партію Ющенка, а Віктора Андрійовича останнім часом не видно і не чути. Звісно, є запит на його повернення до активної політичної діяльності. Попри те, що відповідальність за провал Помаранчевої революції люди пов’язали з ним і рівень розчарування в його особі є дуже високий.
Тобто, «Наша Україна» сьогодні найбільш дезорганізований політичний проект, але після того, як дату виборів відтермінували на 31 жовтня 2012 року, у них з’явилась можливість для того, щоб або створити на базі «Нашої України» щось нове, провести ребрендінг або оновити партію під старою назвою, зі старим лідером або вже з новим. Тобто є місце і час для маневру.
До того ж, для такої партії, як «Наша Україна», яка має за плечима, окрім, прикрих поразок, чималі здобутки, ставити собі за мету лишень подолати 3-відсоткову планку, - це мілко. Якщо партія не спроможеться зартикулювати більш високі завдання, то у неї не буде майбутнього.
Якщо конкретніше – «Наша Україна» потрапляє до ВРУ-2012 чи ні?
На цей час однозначно ні. Але в цій партії залишається ціла когорта досвідчених та авторитетних політиків. Чи вдасться їм подолати оте колосальне розчарування, яке відкинуло від партії виборця, – побачимо. «Нашоукраїнцям» треба буде добре подумати і прийняти правильні рішення.
Яку долю «віщує» соціологія іншим націонал-патріотам – УРП, НРУ, КУН...?
Це не ті партії, які спроможні подолати 3-процентний бар’єр. Навіть об’єднавшись. Я в це не вірю. Вони разом мають десь 1% підтримки тепер, а коли об’єднаються, то здобудуть 1,5%. Максимум. Цим партіям потрібно творити щось нове. Але тут слід зауважити, що політичний процес в Україні загалом звужується. З усього розмаїття партій нині залишись дві мегапартії «Партія регіонів і «Батьківщина» і решта, яка долає трипроцентну перешкоду. Чи вдасться комусь розширити це коло – поки що не бачу такої можливості. Хоча падіння рейтингів і «Батьківщини» і Партії регіонів створило передумови для такого шансу. До когось же цей виборець має піти. Однак місцеві вибори засвідчили, що розчаровані люди просто не прийшли на виборчі дільниці. Як буде на парламентських виборах невідомо, але на сьогодні найбільш змобілізованим залишається виборець «Свободи», яка перемогла на місцевих виборах, «Батьківщини», яка програла і прагне реваншу, і КПУ, це ті, хто проголосував за Януковича, а тепер хоче виправити свою «помилку».
Рік тому найбільш мобілізованим був виборець Партії регіонів, але нині ця готовність прийти і проголосувати за Партію Регіонів постійно знижується. І це знову ж таки дає шанс лівим та ліберальним політичним силам вклинитись у боротьбу. Проте, повторюю, найбільше розчарований виборець правого флангу: Тимошенко падає, Ющенка нема, «Свобода» набирає, проте не так уже й динамічно, за Януковича Західна Україна не проголосує в жодному разі. Тобто, націонал-патріотам є над чим працювати. Вже розпочалося об’єднання навколо «Фронту змін», можемо спрогнозувати такий же процес навколо оновленої «Нашої України». Відтак, усе поки що вільне електоральне поле буде заповнене. А тому місця для цілком нових політичних проектів – я не бачу.
А як щодо Луценка?
У нього нема ні партії, ні можливості її створити. Як спікер якоїсь команди – так, але не більше.
А у партій типу «Єдиного центру» є майбутнє?
Це суто номінальні партії. Про їхній електоральний потенціал поки що говорити не випадає. Соціологія його практично не фіксує.
Як вплине на партійний розклад повернення мажоритарних виборів?
Це посилення позицій партії влади. Завжди легше домовитися з окремим депутатом , аніж з цілою партією. До того ж, на Сході та на Півдні України партія влади найсильніших кандидатів прихилить до себе ще на етапі висування. І не буде мати значення представниками яких партій номінально вони будуть. На Західній України буде те саме. Але процес не матиме тотального характеру.
Тут питання чи повернуть змішану систему виборів – 50% за списками, 50% – за мажоритарними округами, чи відновлять стопроцентну мажоритарну систему. Останній варіант можливий, якщо рейтинг Партії регіонів впаде до критичної позначки. Однак я в це не вірю, тому, найочевидніше буде запроваджена змішана система.
Зрештою, якщо прогнози засвідчать, що навіть завдяки мажоритарці не вдається здобути більшість у новій Верховній раді, то не виключено, що чисельність ВРУ скоротять до 300 депутатів. Це означатиме, що збільшаться округи і перемогти у них без підтримки влади буде практично неможливо. При цьому їх можна ж буде ще специфічно «нарізати». Скажімо, одна половина округу в одній області, інша – в сусідній. Зрозуміло,що у такій ситуації вага адмінресурсу, як мінімум, подвоюється.
Тобто, остаточно стартові позиції різних політичних сил значно мірою будуть ще довизначені самою владою. Маю на увазі і новий виборчий закон, і наявність політичних переслідувань, і здатність влади відповісти на основний соціально-економічний запит громадян – покращення життя вже сьогодні.
Чи є загроза «єгипетського» сценарію?
Протестні настрої в Україні є. Вони викликані дуже різними факторами. Хтось не задоволений політикою загалом, інший – окремими політиками, треті – економічною політикою влади. Тобто, протенстні настрої є дуже розрізнені. Отож, можна очікувати окремих, дуже нішових, таких собі соціальних мікровибухів. Скажімо, «шахтарський майдан», «освітянський»… Наскільки можливо, щоб котрась політична сила об’єднала ці протести в один потужний протестний рух? «Батьківщині» очолити «підприємницький майдан» не вдалося. Понад те, як на мене,нині, будь-якому політику очолити такий «галузевий» протест буде складно. Громадяни після розчарування від наслідків Помаранчевої революції, по- перше, не довіряють політикам, по-друге, вони переконанні, що останні будь-яку громадянську ініціативу використовують тільки у своїх вузьких політичних інтересах. Наші громадяни це вже чітко розуміють.
До соціального вибуху, як на мене, може привести тільки одне – стрімке погіршення економічної ситуації, коли будуть знехтувані економічні інтереси значного соціального прошарку громадян. Податкова система, пенсійна – ось найбільш «вибухонебезпечні» напрями. Ідеологічні питання – мова, Бандера – виступатимуть тільки як мобілізаційні фактори, і саме як такі їх і будуть активно застосовувати під час наступної парламентської кампанії. Але щоб вони спричинили соціальний вибух – наврядчи.
Тобто, акцентовані проросійські кроки уряду Януковича-Азарова – це суто мобілізаційні заходи: поділяй і владарюй?
На мою думку, – не тільки. Усі ті рішення, які в Західній Україні трактуються як антидержавні, – це не тільки для того, щоб догодити своєму електоратові, чи подратувати чужий. Тут внутрішня потреба. Яка її мотивація? Амбіції якогось політика чи замовлення котрогось із провладних кланів чи іншої держави – не знаю... Але ці кроки абсолютно не співвідносяться ні з позицією прихильників влади, ні з позицією її опонентів. Це суто внутрішня робота влади. Зараз поясню. Питання другої державної мови цікавить приблизно 5% українців, а проблема подолання корупції – 40%. Напередодні виборів звертання до такої проблеми як мова може щось додати. Але не тепер. До речі, за нашими останніми соціологічними даними, на Донбасі сьогодні 45% виборців декларують, що не візьмуть участь у виборах або не підтримають жодну партію (на Заході, приміром, ці показники становлять 20%). Це при тому, що ще зовсім недавно тут 90% проголосували за Януковича. Це серйозний «дзвіночок».
Чи працює в Україні як політичний фактор поділ за принципом «бідний – багатий»?
Це працює. У країні, де тотальна більшість є бідною, це справді може об’єднати громадян Заходу і Сходу. Але дуже б не хотілося, щоб промайнула якась іскра і щоб ми знову повернулись до ситуації революції 1917 року. Грабуй награбоване?! Далі громадянська війна, далі будуть визначати, хто багатий? У кого два автомобілі чи п’ять? Це тільки відкине нас на ще глибшу периферію від цивілізованих, розвинутих країн. Я думаю, українці на це не піддадуться. Так, протестні настрої є, вони мають здебільшого економічний характер, але якщо українцям буде за що жити і що відкласти на потім, то вони сумирно ставитимуться до влади, приходячи на вибори і голосуючи за того, за кого вважатимуть за потрібне, мріючи про краще життя.
Дякуємо за інтерв’ю.
Розмову вів Віктор Шаповал.
Фото - Ліга
