Щоразу чуючи на хвилях радіостанції, де я працюю соціальну рекламу про збір коштів для хворих дітей, моя рука мимоволі тягнеться щоб приглушити звук. Причина такої поведінки не в егоїзмі чи скнарості. Просто в цей момент у мене виникають зовсім інші відчуття. Це лють від безсилля знайти правильний та ефективний шлях для себе та ближніх в переддень катастрофи, що стукає до кожного з нас.
Згідно зі статистикою, сьогодні в Україні кількість різного ґатунку благодійних фондів на душу населення вже більша аніж в ЄС. На вулицях стоять десятки сумнівного походження волонтерів, що збирають гроші на лікування дітей. В останні роки розвинулась ціла індустрія, котра має на меті викачування грошей начебто для лікування міфічних людей за кордоном. Водночас майже ніхто поважно не займається перевіркою достовірності діяльності таких фондів. Почастішали спроби привласнення коштів з рахунків навіть реально хворих.
Проте є ще одна складова, котра мене непокоїть найбільше. Коли громада збирає чергові тисячі євро на лікування наступного хворого, у мене постає кілька питань. А чому ми так завзято збираємо ці кошти для окремих хворих, щоб потім віддати їх, як оплату іноземним лікарям, але нічого не робимо, щоб чинити активний громадянський супротив та вимагати гідного медичного забезпечення у власній країні? Чому не скерувати ці ж кошти на забезпечення гідних умов для своїх хворих? Чому так ефективно вмираютьмегапроекти на кшталт «Лікарня майбутнього», котру опікала Катерина Ющенко?
Мабуть не варто в черговий раз просто говорити про жахливий стан наших лікарень. Ми якось дуже легко змирились, що це вже майже норма. За останні роки сталось щось значно гірше. Все більше українців не довіряють лікарям. Перші десять років української незалежності нам ще вдавалось якось балансувати за рахунок накопиченої в радянський час спадщини та фахової підготовки тих, хто часто лише на ентузіазмі сумлінно виконував свою роботу. Проте в останні роки цей ліміт остаточно вичерпано. Покоління лікарів, котрі ще пам’ятали, що таке клятва Гіпократа, відійшло в минуле. Їм на зміну прийшли прагматики, котрі закінчили медичні університети як «чиїсь діти», «якихось батьків». Не володіючи достатніми знаннями, вони прагнуть лише одного — відбити кошти витрачені на навчання та отримати мегаприбутки. І звинувачувати у тій ситуації, котра склалась, нам варто лише себе. Тим часом цинізм окремих «медичних менеджерів» давно перейшоввсі дозволені межі.
За те як вони поводяться з пересічними людьми у нормальних суспільствах садять до в’язниці чи як мінімум б’ють по пиці. І хоча вал проблем наростає, ми намагаємось не згадувати про проблеми наших ближніх, у котрих щоденно помирають чи важко хворіють рідні та близькі. Мозок намагається викидати зайвий негатив, бо інакше людина просто втратить глузд. Аж до часу, поки проблема не торкнеться когось з нас чи близьких людей. А коли це стається, відповідь на наші благання буде єдиною — немає грошей.
Але казати, що коштів на систему охорони здоров’я бракeє – це абсолютне лукавство та брехня. Тут крутяться велетенські ресурси, котрі просто не доходять до хворих. Головний лікар однієї з лікарень розповідав мені, які чиновники від медицини пропонували йому кошти на закупівлю необхідного обладнання, але лише за умови 50% відкату, більшість котрого, зрештою, мала б повернутись у Київ. Бо там за ці кошти вже заплановано купити черговий будинок у Лондоні чи діамантовий годинник.
Тим часом людям котрі впродовж десятків років платили соціальні внески, бракуватиме елементарних медикаментів. Медсестри та лаборанти вже давно не соромляться відкрито говорити про «добровільні пожертви» у розмірі 20-50 грн. Що вище рівень кваліфікацій, то вище зростає і сума пожертв. При цьому щось не помітно на вулицях масових протестів бюджетних медпрацівників, котрі намагалися б привернути увагу до проблеми. Очевидно, що багатьох з них така система цілком влаштовує. Витрати остаточно перекладено на плечі пацієнтів та де-факто встановлено як норму. Ті ж, в кого ще залишилось сумління, працюють на межі можливого чи просто залишають країну. В Україні вже сьогодні бракує понад 50 000 фахівців!
А тим часом лохторат і далі годують обіцянками про реформи та запровадження страхової медицини. Тим, хто вірить та купляється на ці обіцянки, нагадаю про крайній цинізм та пряме порушення Конституції хоча б у роботі страхових компаній України щодо страхування літніх людей, котрі збираються їхати за кордон.
Ми майже змирились з нормою, коли депутати всіх рівнів не соромляться публічно заявляти про свій відпочинок та лікування закордоном. Там же проводять час і чиновники та судді http://www.pravda.com.ua/articles/2013/07/18/6994539/ Фармацевична мафія, а саме так вже давно треба називати своїми словами це явище, не лише ввозить ліки по завищеним цінам та діє у тісній співпраці з медичними адміністраторами, але ще й дозволяє собі виступати з популістичними заявами в пресі. Та й депутати від опозиції в гнівному бажанні розкрити таємниці оборудок таки мимоволі признаються у порушенні законодавства щодо ввозу ліків для власної родини чи просто крадуть їх через систему тендерів.
Чи може стати порятунком державна система страхування. На мою думку, категорично ні. Принаймні поки нею будуть займатись ті ж, хто сьогодні оганізовує тендери. Мої приватні розмови з численними фахівцями на рівні керівництва медичних закладів свідчать, що вони не чекають нічого доброго і від впровадження страхової медицини. Дослівно - «Перший транш буде вкрадено, а на другий грошей вже забракне. Вже сьогодны всі витрати на лікування перекладено на плечі пацієнтів». Постає питання, а пощо нам взагалі так зване Міністерство охорони здоров’я? І чиє здоров’я воно охороняє? І чи взагалі існує таке поняття, як державна медична політика. Риторичні запитання. Бо ті, хто б мали дати на нього відповідь, будуть лише насміхатись над нами http://www.vz.kiev.ua/mariya-ionova-reformatori-vid-medicini-ne-xochut-chuti-kritiki/. Їм вже давно вдалось накопичити грошики на закордонних рахунках для лікування в черговій клініці «Шаріте». То чи не варто нам чесно подивитись собі в очі та сказати, що ця країна не більше ніж територія з населенням, котре від бунту та втечі охоронять кілька сот тисяч міліціонерів та кілька тисяч прикордонників. До слова, також не фахових, як і «медичні менеджери».
Ідеальних систем медичного страхування не існує. Кожна країна борсається з проблемами організації цього процесу. Проте гроші тут – це лише частина питання. Мені видається, що в Україні варто почати не з цього. Насамперед треба чесно визнати, що ніякої безкоштовної медицини в нашій країні вже давно немає і не буде. Порятунок громадян – це лише їх проблема. Повністю ліквідувати Міністерство охорони здоров’я через його непотрібність та шкідливість. Остаточно та безповоротно припинити членства в будь-яких «профспілкових організаціях» та перестати викидати власні гроші на вітер. Чинити активний тиск на владу, що змусить її або створити правове підгрунття для діяльності приватних страхових накопичувальних фондів. Все це реально за умови розуміння суспільством ступені загрози.
Нещодавно я був свідком ситуації, коли лікарі однієї дуже відомої київської клініки сходили з розуму в пошуках вакцини для маленької дівчинки. Не допомагали жодні гроші та протекції. Виявилось, що на цілу країну такої було аж п’ять ампул. Бо «відповідальні» чиновники не «домовились» з фабрикою про ліцензію. Вони не бояться відповідальності, бо певні, що у випадку загрози для себе зможуть полетіти за кордон. Проте наше завдання нагадати їм, що є обставини, за яких вони можуть просто не встигнути доїхати до летовища в Борисполі.
Ігор Лильо.
Фото: torange.ru
