Виїхати. Просто виїхати подалі. Мешканка Бердянська – героїня цієї історії. Її рішення не було простим, адже попереду чекали невідомість та невизначеність.
ДОРОГА ОДНА – ДО ДОМУ
Я прокинулась від гучних вибухів, які лунали десь поруч. Сіла в ліжку і нічого не могла зрозуміти. На підлозі стояла дорожня сумка, одяг акуратно складений на спинку стільця теж був недоторканий, але несподіваний грім вселяв сполох. До кімнати увійшов чоловік: "Ну, от і все, нікуди ти не їдеш".
Тільки тепер я згадала, що на 24 лютого у мене призначена консультація у лікаря в Запоріжжі, який рекомендував провести операцію. Але все. Поїздка скасовується. Почалась війна.
Було вже не до сну. Батько розповів, що перші вибухи були у районі річки Берда, де був розташований підрозділ ППО. По ньому і вдарили першими залпами. Отже, війна стала реальністю і з нею з’явились нові реальні проблеми. А саме – чи виїжджати одразу, чи українські Збройні Сили все ж виженуть ворога? Як бути з будинком якщо росіяни розвинуть успіх? Як бути з батьками похилого віку, які не можуть виїхати з міста через стан здоров’я? Як бути з дітьми?
Ці проблеми накопичувались як лавина, вже 26 лютого до Бердянська зайшли окупанти. В місті почалась паніка, відбувались заворушення. Багато хто ще не зрозумів каральної суті так званої "спецоперації" і вийшли на мітинги протесту. Спочатку такі мітинги відбувались на набережній, а потім були перенесені до будинку міської ради та адміністрації. Люди, обурені появою озброєних російських вояків, висловлювали протести й діяли так, як вони б діяли при українській владі, тобто вимагали дотримання прав людини та міжнародного права з безумовним виводом військ з окупованої території. Але вони не могли збагнути того, що то вже була не Україна. То вже прийшла Росія зі своїми законами та своїми методами боротьби з інодумцями.
У мене й досі стоять перед очима найбільш активні протестувальники. Це були немолодий вже чоловік і дуже активна літня жінка. Запам’ятала прізвище цієї мужньої жінки – Тетяна Типакова. Вони звертались до уряду Путіна з вимогами припинити агресію і вивести свої війська з території незалежної України. Але незабаром почались жорсткі розгроми мітингарів і арешти активістів. На жаль пані Тетяну й іншого активіста заарештували. Їх взяли у першу чергу. Доля чоловіка мені невідома, а от жінку після катувань, змусили записати на телекамеру звернення, в якому вона визнавала, що зробила невірні висновки та просила пробачення у "нової влади". На екрані я бачила вкрай виснажену жінку і відчувала з яким болем і розпачем давалось їй кожне слово примусового тексту. "Влада" після цього великодушно їй "пробачила", навіть дозволила виїхати до Запоріжжя. І тільки тоді ми з телевізійних передач українського телебачення дізнались, якими тортурами вибивалось це "вибачення", як били літню жінку, як мордували її електричним струмом.
А тим часом в місті продовжувався хаос. З прилавків зник цукор, в декілька разів подорожчали продукти, стало дефіцитом пальне. 17 тисяч гривень, які ми відкладали на лікування, проїли менше ніж за 2 місяці. Єдиною світлою новиною була звістка, що у Бердянському порту українськими військами потоплений російський корабель. Ми у той день навіть з сусідами організували щось на кшталт святкування. Над акваторією порту літали гелікоптери, гуділи сирени машин швидкої допомоги, а ми спостерігали за всім цим з якоюсь невимовною, мстивою радістю. Ми розуміли, що там гинуть люди, але для нас то були не люди, а вороги, окупанти, що вдерлися у наше життя.
Звісно, були й інші, ті, котрі не могли собі уявити, що таку силу-силенну можна зупинити. У цих одразу ж спрацьовував інстинкт раба і з’являлись високі й люб’язні почуття до пришельців. Нічого дивного в тому, що першими, хто відкрив свої обійми для росіян, були працівники торгівлі. Тільки одні були більш стриманими та мовчки торгували, бо кому війна, а кому – мати рідна. А інші рвались на телебачення для того, щоб "особисто засвідчити" і при цьому лили такий бруд на Україну, що навіть окупанти сміялись з радощів, що хоч хтось про них каже добре слово.
Два місяці пролетіли як у кошмарному сні: вдень бридкі триколори та переповнені російськими військовими вулиці, вночі - мародери. Мій чоловік працював на одному невеличкому підприємстві. Так от одного разу вночі, під виглядом "полювання на шпигунів" туди вдерлися росіяни. Шпигунів, звісно, не знайшли, але після них і власники не знайшли інструментів, грошей, та спиртних напоїв. Як сказав власник підприємства: "Операція зі знищення диверсійної групи пройшла блискуче з одноразовою зачисткою потрібного їм майна та товарів".
Найголовніше питання, яке мене турбувало, це була доля дітей. Я не бажала, щоб моїх дітей спіткала доля луганських школярів, які стали м’ясом для російської військової машини, зазомбованими на Радянський Союз. До того ж в місті більше не було роботи.
ТА КОМУ ТИ ПОТРІБНА?
В дорогу збиралась близько трьох тижнів. Знайомі відмовляли: "Та кому ти там потрібна? Тут же дім, тут родина, тут усі й усе знайоме".
Відчувала біль від того, що свекруха була хвора і не могла їхати. Тож чоловік залишився з матір’ю, а я з дітьми вирушила в дорогу після Вербної Неділі. Автобус до Запоріжжя від’їжджав щопонеділка, щосереди і щоп'ятниці. Але коли ми вже зібрались, то довідались, що їх перестали пропускати. Прийшлось шукати інший транспорт і тут нам пощастило. Знайшлись люди, які забрали нас з собою зовсім безкоштовно (квиток на автобус був 1000 гривень з людини незалежно від того грудна це дитина, чи пенсіонер). З ними рушили в дорогу і проїхали не менше 8 блокпостів. На кожному гидливий огляд з загляданням в сумки та перевіркою телефонів. На виїзд з міста сформувалась величезна колона, яка за містом швиденько розсмокталась. А ми мчали по трасі й бачили розбиті машини, об’їжджали глибокі вирви від снарядів, чули вибухи мін і снарядів десь зовсім недалеко і відчували якусь нереальність, якусь "кіношність" того, що бачили. Ніби це не реальність, а якісь величезні декорації. Та, на жаль, все було не так. Тому, коли перед нами замайорів жовто-блакитний прапор і підійшли хлопці з відзнаками ЗСУ я заплакала.
З Запоріжжя ми їхали прямо у Львів. На ті гроші, що залишились, я придбала квитки в плацкарт і вже в поїзді ми добряче виспались. Потім почали "обживати" Львів. Два тижні в хостелі, потім до вересня в "Урбан-кемпі", що був організований волонтерами в приміщенні ДЮСШ. Взагалі, я дуже вдячна волонтерам Львова за ту увагу, любов і терпіння з якими вони ставились до нас. Дівчинку, на ім'я Наталя я буду завжди згадувати добрим словом і молитимуся за її здоров’я. Потім, коли розпочався навчальний період, ми виїхали за школи та знайшли квартиру. Але плата за житло у Львові достатньо висока і ми були раді, що отримали житло в модульному містечку.
Які плани на майбутнє? Вони пов’язані напряму з тим, як розгортаються події на фронті. Все частіше думаю над тим, щоб прийняти запрошення від своєї подруги, яка проживає зараз у Польщі. Вона гарантує житло і роботу для всієї моєї родини, тож чому би не поїхати, не подивитись на світ. А коли Бердянськ звільнять то, звісно, дорога буде одна – до дому.
Записав спеціально для Гал-інфо Володимир Мартинов.
