Україну нерідко порівнюють із країнами Балтії та Центрально-Східної Європи, і порівняння, на жаль, змушує українців замислюватися про згаяний час. На відміну від західних сусідів, які спромоглися здійснити швидкі політичні та економічні перетворення й стати повноправними членами ЄС та НАТО, Україна заборсалася й забуксувала. Стараючись скинути «луску Радянської України», вона вимушена була пройти не лише Оксамитову революцію – Революцію на граніті (1990), але й Помаранчеву революцію (2004), Євромайдан (2013-14) та війну із Росією (2014-15). Утім, певності, що всі випробування позаду, немає досі.
Однією з причин швидких змін в Польщі, Чехії й країнах Балтії стала цілеспрямована політика національної пам’яті, котра мала на меті відновити історичну пам’ять народів, подолати завдані тоталітарним режимом суспільні травми та мінімізувати їхні наслідки. Україна вдалася до аналогічної терапії з запізненням – лише навесні 2014 року, коли на чолі Українського інституту національної пам’яті став історик та громадський діяч Володимир В’ятрович. Відновивши статус УІНП як центрального органу виконавчої влади, а також оновивши його колектив та структуру, він спромігся в короткі терміни зробити його міцним інструментом для подолання російсько-радянських історичних міфів (передусім, пов’язаних з Другою світовою війною), а також рушієм декомунізації.
«Гал-інфо» поспілкувалося з директором Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем про те, що українці робили у сфері пам’яті впродовж останніх 25 років, як проходить декомунізація нині й які завдання вирішуватиме УІНП найближчим часом.
Свого часу чеський історик Мирослав Грох зазначав, що одна з ключових ролей в процесі національного відродження належить історикам, які формулюють національну візію минулого, котра згодом лягає в основу державної політики. В Україні власну візію історії було сформульовано понад сто років тому, проте тільки зараз дійшло до формування на її основі політики національної пам’яті. Це один з найдовших шляхів у Східній Європі, чи не так?
Один з найдовших і один з найдраматичніших. Українці подібні хіба на білорусів, в яких історія, може, ще більш драматична, ніж в українців. Річ в тому, що природні процеси визрівання нації, про які писав Грох, в Україні були штучно перервані зовнішнім втручанням. Тоталітарний режим завдав непоправних втрат прошарку еліти, яка винищувалась протягом всього ХХ ст.; завдав серйозних втрат середньому класу, який почав формуватися в ХХ ст. Мова йде про заможних селян, які могли стати основою нації й яких в 1932-33-му роках було ліквідовано внаслідок Голодомору та депортацій.
Насправді ці втрати помітні й досі. Нам досі бракує кадрів та сил, аби скористатись можливостями. Так, 1991 року незалежність було проголошено, але наповнити її конкретним змістом не стало сил – й це насправді цілком зрозуміло. Адже хто тоді рушив зміни в суспільстві? – Дисиденти та політв’язні, які пройшли табори й мали підірване здоров’я. Колись була цікава дискусія: чому Україна не мала свого Вацлава Гавела. Чому наприкінці 1980-х в нас не з’явився моральний авторитет, який був би готовий взяти на себе політичну відповідальність й стати президентом? Я тоді виступив з парадоксальною, можливо, тезою, що українського Вацлава Гавела просто вбили, бо тоталітарний режим в Україні був значно жорстокіший за чехословацький.
Хто міг ним стати?
Можна хіба припустити. Спадає на думку, до прикладу, Іван Світличний. Теж поет і драматург. Теж абсолютно авторитетна в колі шістдесятників і дисидентів людина. Але, на відміну від Гавела, який вийшов з в’язниці після восьми років ув’язнення ще готовим до політичної діяльності, Світличний вийшов із таборів інвалідом першої групи. Режим в Україні фактично позбавив це покоління можливості стати політичною елітою, чим скористалися комуністи й різного роду кримінальні елементи, які утворили так звану посткомуністичну еліту. Відтак, для подолання цих травм знадобилися іще дві революції: Помаранчева, якою ми знову ж таки не змогли скористатися, й Євромайдан, яким ми, сподіваюся, скористаємося значно краще. Але чого постійно не вистачає – це досвіду власної держави й співпраці з своєю владою. Для українців влада завжди була чужою. Через це ми чудові революціонери, підпільники, дисиденти, але не спроможні користуватися інструментами влади. Короткий помаранчевий період – яскравий приклад того, як можна було проґавити всі можливості, які так важко виборювалися.
Це стосується і гуманітарної сфери?
І гуманітарної теж. Мені здається, «помаранчеві» політики не розуміли, що не мають безмежного часу, що реформи потребують швидких і рішучих кроків. Я пам’ятаю, як одразу після Помаранчевої революції зустрічався з людьми, які мали різного роду посади в уряді Тимошенко та наступних помаранчевих урядах. Більшість із них були впевнені, що прийшли у владу назавжди. Вони казали: «Куди ви поспішаєте? Ми все встигнемо». Насправді золотий час, який вони мали впродовж кількох місяців для ефективних реформ, було згаяно на безглузді піар-речі типу проїзду в метро. Підкреслена публічність замість незворотних речей. Те, що сталося в вересні 2005 року, стало для багатьох з них повною несподіванкою; вони були дезорієнтовані й нездатні мислити на кілька кроків вперед.
Саме тому ви поспішали з декомунізацією?
Ми просто діяли вчасно. Декомунізація назріла за 20 років, і головні бачення, як має здійснюватися політика, були сформовані в численних дискусіях, досвід інших країн вивчено, деякі із законів писалися ще попередніми роками — як-от закон про доступ до архівів КГБ. Сьогодні вікно можливостей для ухвалення декомунізаційних законів уже зачинилося, тому дуже добре, що ми закрили дане питання весною. Власні амбіції наших політиків часто заступають політичну доцільність. Те, що зараз відбувається з виходом Радикальної партії із коаліції, з заявами про зраду в контексті змін до Конституції, є свідченням бажання страшенно драматизувати ситуацію й на тлі цієї драматизації отримувати політичні дивіденди. Знову чути голоси навіть притомних людей, що при владі всі зрадники, чути заклики до боротьби з владою. Я вважаю, що говорити про перевибори є абсолютно безвідповідально. Цей парламент, попри всі його хиби, значно кращий за попередній і має працювати. Якщо деякі народні депутати не отямляться й далі загострюватимуть протистояння, парламент може перестати бути ефективним. Сподіваюся, що розуму все-таки вистачить і ми не отримаємо паралізовану Верховну Раду тільки тому, що хтось хотів би отримати більше мандатів.
Залишається менше місяця до 21 листопада, коли завершується перший етап із декомунізації. Як ви оцінюєте перебіг цього процесу? Наскільки легко українці прощаються з радянським минулим?
Російська агресія дуже активізувала процеси націєтворення в Україні. Понад те, російська агресія значною мірою скомпрометувала багато історичних міфів, зокрема, пов’язаних із Другою світовою війною, завдяки чому в українців з’являється певний імунітет. Й процеси декомунізації, які ми законодавчо оформили в квітні цього року, є, власне, тільки оформленням процесів, які й так існували, активізовані Майданом. Українці готові позбуватися тоталітарної спадщини, й наше завдання – дати їм легітимні інструменти для цього. Я бачу, що реалізація цих законів просувається ефективно та швидко – навіть на тлі місцевих виборів, під час яких з’явилося чимало популістських політичних проектів, які поширювали думки, що декомунізація – це дуже дорого, й краще залишити все, як є, й купити на зекономлені гроші гречку.
Віктор Ющенко свого часу став першим президентом, який започаткував процес ментального прощання з імперією. Вочевидь, маючи на меті показати (геть не дружню) роль Росії в українській історії, він зосередився переважно на її віктимних сторінках, зокрема, на Голодоморі. В чому, на ваш погляд, політика національної пам’яті Ющенка досягла успіхів і в чому була слабкою?
Думаю, що формування ставлення суспільства до Голодомору й є найбільшим успіхом політики національної пам’яті часів Ющенка. Сьогодні це одна з тем в історії ХХ ст., яка найбільше об’єднує українців. Тому я не поділяю думку окремих колег, які заявляють, що не можна об’єднувати націю довкола трагедій. Можна і довкола трагедій, якщо це трагедія, яка має великий вплив на сучасність. Зрештою, маємо приклад держави Ізраїль, чия ідентичність будується в першу чергу на одній із найбільших трагедій єврейського народу – Голокості.
Чого забракло політиці пам’яті Ющенка? Мені здається, забракло відваги переосмислити Другу світову війну. Хитання почалися доволі швидко. Вже 9 травня 2005 року Ющенко взяв участь у параді в Москві, чим засвідчив підтримку концепції Великої Вітчизняної війни, яка тоді вже використовувалася Російською Федерацією як зброя проти України. Більш того – не знаю, хто з дорадників Ющенка йому це порадив, – але буквально перед завершенням його каденції в 2009 році він підписав Указ про відзначення Дня визволення України (28 жовтня 1944 року – день вигнання німецьких окупантів з України. – Гал-інфо), який, знову ж таки, відновлював радянські міфологеми. Разом із тим, саме завдяки Ющенку почали публічно говорити про УПА, було присуджено звання Героїв України Степану Бандері й Роману Шухевичу. Отже, це була якась внутрішня суперечність, котра й є найбільшою хибою цього періоду.
Ви очолюєте УІНП вже більше ніж півтора роки. Що вважаєте основним своїм здобутком?
Найважливіше, що вдалося створити Інститут національної пам’яті. В березні 2014 року його фактично ліквідували, перетворили на науково-дослідну установу при Кабінеті Міністрів, яка займалася виключно теоретичними питаннями функціонування національної пам'яті. Жодного бажання зробити Інститут інструментом політики національної пам’яті керівництво не мало. Припускаю, що УІНП готували до повної ліквідації, не продовжили оренду приміщень. Тому надзвичайно важливо було відновити попередній статус Інституту як центрального органу виконавчої влади, вибудувати нову структуру, сформулювати нові завдання. Все це вдалося.
По-друге, одним із найбільших здобутків стало переосмислення Другої світової війни та запровадження нових комеморативних практик (формату вшанування). Мова йде про відзначення 8 травня як Дня пам’яті і примирення, про відмову від радянської патетики. Мені здається, що нам вдалося навчити українців шанувати героїв і жертви цієї війни по-українськи.
Під вашою орудою Інститут зосереджений передусім на переосмисленні Другої світової війни, що, поза сумнівом, є важливим процесом. Втім, наша історична пам'ять спотворена й низкою інших стереотипів – зокрема, про українців, як селянську націю, котра не мала впродовж сторіч власної еліти. УІНП планує братися за цей аспект?
У нашому фокусі в першу чергу все-таки буде ХХ ст. – як століття, коли формувався тоталітарний режим, адже подолання його наслідків й є, власне кажучи, нашою ціллю. Проте, я думаю, що ми будемо зачіпати питання й древнішої історії, намагатися їх популяризувати. Зокрема, цього року ми вже працювали над питанням тисячоліття смерті князя Володимира. Однак, ми не хочемо заміняти собою поважні наукові інституції – Інститут історії, Інститут археографії, – які мають спеціалістів із древньої історії. Якщо ми зможемо чимось їм допомогти в популяризації їхніх досліджень, то саме це – наша функція.
Які найближчі завдання Інституту?
Найперше – це ухвалення закону про Інститут національної пам’яті, який мав би перетворити його на незалежний від політичних впливів та коливань орган влади в Україні. Нині він функціонує, спираючись виключно на Положення, які затверджуються Кабінетом Міністрів. Я сподіваюся, що найближчим часом такий закон може бути ухвалено.
Наступне завдання – створити й запустити Галузевий державний архів Інституту національної пам’яті. Згідно з законом про доступ до архівів репресивних органів, до цього архіву мають бути перевезені всі документи з теперішніх архівів СБУ, МВС, Служби зовнішньої розвідки, які стосуються радянської доби. Це надзвичайно важке навіть із логістичної точки зору завдання, проте коли ми його виконаємо, то відкриємо повний і зручний доступ до комуністичного минулого й унеможливимо його приховування в майбутньому, політичні впливи на ці документи. Важливо підкреслити, що вже від травня кожен громадянин має право і можливість ознайомлюватися із цими історичними матеріалами — достатньо написати запит до відповідного архіву.
Ще одна дуже конкретна ціль – це реалізація проекту зі створення Національного пантеону в Києві. Мова йде про місце, де мали би бути поховані найвизначніші діячі української історії – як військової, так і культурної, наукової тощо. Якщо ці речі вдасться зробити, я вважатиму, що виконав своє завдання, й зможу повернутися до творчої діяльності й займатися тим, що мені до вподоби найбільше, – писати книжки.
Я знаю, що Інститут розробляє й концепцію Музею Майдану.
Євромайдан став моїм другим революційним досвідом. Я був активним учасником подій Помаранчевої революції, одним із засновників та активістів громадянської кампанії «Пора!». Й мені було дуже боляче, що досвід Помаранчевої революції залишився фактично невідрефлектований українцями. Дотепер не з’явилося жодного серйозного дослідження про те, чим була Помаранчева революція, не з’явилося місць пам’яті, пов’язаних з нею. Гадаю, що це почасти призвело до того, що ми були змушені проводити нову революцію, яка вийшла жорсткішою, кривавішою. Я думаю, нам неймовірно важливо зафіксувати цей досвід. Він стане нам у великій пригоді саме тепер, коли починає наростати втома, розчарування, коли сподівання на те, що ми швидко мобілізуємося й за рік переможемо Росію, починають зникати. Нам буде потрібне джерело натхнення – щось, що нагадуватиме, що ми були здатні об’єднатися й перемогти.
Ви знаєте, я з великою цікавістю прочитав книжку Соні Кошкіної про Майдан, але я там побачив зовсім інший Майдан. Я там побачив Майдан кулуарний, Майдан політиків вищого ешелону, світ, в якому питання "рішаються" через "тьорки", зустрічі, ресторани й так далі. Майдан, який ми маємо зафіксувати, зокрема, й через записи усної історії Майдану, зовсім інший. Він набагато щиріший, набагато динамічніший. І саме він, мені здається, дає зрозуміти, чому ми перемогли. Чому Янукович, який, здавалося б, мав за собою Путіна і значно більше сил, врешті-решт програв.
Власне, з цих міркувань ми реалізуємо проект “Усна історія Майдану”, а також міркуємо над створенням Музею Майдану / Музею Свободи. Більше того, ми хочемо говорити не тільки про Майдан 2013-14 років, але також про Майдан 2004 року та перший Майдан 1990 року – Революцію на граніті. Ширше – про боротьбу українців за свободу. Мені здається, що свобода – це той ключовий концепт, який робить нас українцями. Це те, що дуже відрізняє нас від, до прикладу, росіян, які є набагато більш покірними владі. Українці значно волелюбніші. Часом це, звичайно, переростає в анархію, у небажання підкорятись нікому, але це та визначальна риса українського характеру, яка робить нас тими, ким ми є. Через те хотілося б, щоб цей музей фокусувався на Майдані як одному з інструментів здобуття свободи.
Часто говорять, що українська візія історії деконструює російські історичні міфи. Проте не тільки російське суспільство, але й російська історична наука дотепер перебуває в полоні цих міфів.
Напевно, у тому й полягає найбільша загроза для росіян, що українці починають по-інакшому дивитися на історію, пояснювати ті чи інші історичні події. Панівна російська імперська версія історії є надзвичайно архаїчною. На конференції «Уроки Другої світової війни» у Белграді (відбулась на початку вересня. – Гал-інфо) так звані російські експерти, представляючи свої уявлення, виглядали як доповідачі з другої половини сімдесятих років. Це був пустопорожній патріотичний совєтський пафос, часом заправлений пафосом православного розливу (це єдина новація, яку я почув, – про духовні скрепи та роль православної церкви в перемозі над нацизмом). Саме тому й настільки важливо для Росії, щоб міф про Велику вітчизняну війну утримувався в Україні. Так звана Велика вітчизняна війна, так звана Велика перемога стали основою російської національної ідеології, тому вони агресивно захищають усе, що з цим пов’язано.
Це зумовлено тим, що в Росії немає нічого іншого героїчного. В історії ХХ ст. — це єдина війна, яку Росія виграла. Завдяки їй Росія поширилася на величезну частину світу і стала найвпливовішою країною. Тож якщо для Росії й досі важливо демонструвати себе як силу, яка панувала й може запанувати знову, то вона не обійдеться без міфу про Велику вітчизняну війну.
Якби Росія врешті стала готовою подолати імперські комплекси й стати на шлях нормальної демократичної держави, то, очевидно, мусила би в першу чергу позбутися міфів, пов’язаних з Другою світовою війною. Але я не знаю, коли це станеться у Росії. Бо, як свідчать події останніх двох років, проблема, на жаль, не лише в Путіні. Все суспільство заражене імперіалізмом. Нещодавно телеканал «Дождь» проводив опитування на вулицях Москви та запитував у перехожих, які наступні території Росія мала би приєднати. Питання провокаційне, та цілком притомні люди – абсолютна більшість – міркували: можливо, Аджарію, може, Осетію, може, ще якусь територію. Здається, тільки в одного чи двох респондентів виникло запитання: а чому, власне, ми маємо взагалі говорити про приєднання?
Ми починали розмову із того, що історики формулюють візію минулого, яка згодом спроможна лягати в основу політики. Так звана «днр» – якою би ефемерною не була – в історичному розрізі вбачає своєю попередницею так звану Донецько-криворізьку республіку, що існувала майже 100 років тому. Ідею цієї республіки на поч. нульових актуалізував сумнозвісний Корнілов, який написав монографію про ДКР і в такий спосіб створив відповідний міф. Чи може, на ваш погляд, цей міф стати основою для окремішньої ідентичності з далекосяжними наслідками?
Я не думаю, що може бути сформована якась днрівська чи лнрівська ідентичність – у першу чергу тому, що елементи, на які вона спирається, є дуже архаїчними. «днр» чи «лнр» себе позиціонують виключно як якісь осколки радянського минулого. Там практично немає чогось особливого, що виходило би за межі радянських міфів. А відродити Радянський Союз на частині Луганської і Донецької областей не вдасться. Тому що СРСР – це великий амбітний імперський проект – і в тому, власне, основа його ідентичності. Натомість те, що зараз робиться в «днр/лнр», нагадує, якби на якомусь острові Папуа-Нової Гвінеї заявили про відродження Британської імперії й оголосили, що вони є нащадками Вікторіанської Англії. Це проекти реконструкції минулого, й я не бачу там жодної проекції на майбутнє. Через це, як на мене, ці проекти приречені й стоять лише за рахунок підживлення з боку Росії, яка також намагається говорити про реконструкцію радянського минулого.
Розмову вів Сергій Стуканов.
