Живий класик української літератури, «батько українського белетристичного роману» Василь Шкляр навідався на Форум видавців до Львова. Ведучий програми «Момент істини» в ефірі радіо «Львівська хвиля» Влодко Лучишин скористався нагодою, щоб поговорити з класиком про його новий роман і творчі плани на майбутнє.
- Пане Василю, Ви вже якось освоїлись в тому, що Ви класик, що Ви «батько»?
- То все умовні речі, то такі терміни критиків і шанувальників моїх, а я собі просто чоловік, який пише книжки.
- Скромний чоловік, який пише книжки, які розходяться величезними накладами. Як Ви загалом оцінюєте сьогоднішній Форум видавців?
- Та як завше. Це така круговерть, в якій важко навіть зорієнтуватися. Але найприємніше враження від того, що Львів лишається столицею української книжки, і саме тут найбільше шанувальників українського слова. Це і зрозуміло, бо де найпатріотичніший нарід живе, там і найбільша шана до слова.
- Мені чомусь завжди здавалося, що для літераторів такі дійства як Форум видавців - це така величезна повинність, і вони мали б себе там некомфортно почувати.
- Це справді напруга. Мене запитують, що Ви тут вже встигли придбати, що бачили. Настільки щільний графік, навіть ефіри наклалися, від телевізії побіг до вас. І не встигаєш всього, звісно, осягнути, але сам огром цього форуму, звичайно, тішить.
- Видавці зазвичай цього свята чекають. І це зрозуміло, у них свої зв’язки. А Ви як літератор, як письменник, з радістю їдете на запрошення?
- Я їду охоче, тому що я тут відчуваю особливу прихильність. Зараз почнеться автографсесія, то мого стола виносять на вулицю, бо поверх не поміщає чергу. І це надихає, це гріє.
- Тобто, це справді для письменника мотивація?
- Звичайно, звичайно. Тому що письменнику необхідний контакт із читачем. Ти дивишся в очі людям, які тебе люблять. Це є одним із джерел творчості.
- Цьогорічний ваш роман «Троща» з комерційної точки зору вже показує себе успішним?
- Звісно. Це роман, якого чекали. Я свого часу, презентуючи роман «Чорний ворон», саме в Галичині на зустрічах чув не тільки прохання, а вимогу - напишіть роман про УПА.
Це був той випадок, коли бажання читача збіглося з моїм внутрішнім прагненням. І я написав такий роман, «Троща», про бандерівське підпілля. Про той час, коли УПА вже припинила широкі бойові дії і відійшла у збройне підпілля. Це 1947 рік. Я довго шукав таку особливу універсальну історію, драму. І я її знайшов на Тернопільщині. Там, на межі Теребовлянського і Козівського районів, де переховувалися підпільники, вони перебували у трощі, у очеретах. Там їх оточили червонопогонники через зраду і відбулася драма, описана в романі. Мені здається, сама назва мені вдалася, бо троща - це і місце події, очерети, і водночас це слово означає катастрофу, бійню і трощення людських життів, характерів, доль.
Я думаю, що він припаде до смаку моїм читачам. Зрештою, маю дуже багато відгуків. Дехто каже, що це навіть сильніше, ніж «Чорний ворон».
Але їх не можна порівнювати, це зовсім різні романи. Я відчув, що тут є якась інша якість. Власне, письменник так і мусить працювати, мої книжки всі не схожі одна на одну. Їх важко порівнювати і не варто це робити. Коли я дописав цей роман, я поставив крапку і так трішечки здригнувся.
- Засумували?
- Ні, я сказав собі: «Молодець, що ти це зробив». Тепер я відчуваю, що читачі чекали від мене, і думаю, що вони не будуть розчаровані.
- Як Ви зможете пояснити таку спрагу до цієї теми? Начебто достатньо відповідної інформації, начебто популяризується вона активно, особливо тут, на заході України. Люди згрубша орієнтуються в темі, і все одно є захват від вашої книжки…
- По-перше, український читач спраглий історичного роману. Ми впродовж тривалого часу не знали своєї достеменної історії. Її писали бандити, які називали нас бандитами, наших героїв так вони хрестили. Через те до історичного роману особливе зацікавлення.
Стосовно теми війни. У час, коли у нас триває та сама війна, вона є продовженням того, що було в Холодному Яру і потім повторилося в боротьбі Української повстанської армії. Те, що відбувається сьогодні – це ланки однієї боротьби з одвічним ворогом, московським окупантом.
І всі ті події, чи то визвольна боротьба 17-20 років ,чи 40-50, чи сучасні події - вони дуже перегукуються між собою. Вони мають багато аналогів від тієї ж героїки і аж до зради.
Саме тема зради у мене одна з головних ліній, головних тем. Бо, як я кажу, зраду не можна виправдати ніколи, але часом її можна зрозуміти. Уявіть собі людей, які не мають вже надії на перемогу, на визволення, йде надзвичайна втома фізична, моральна. Провідники, які відходили за кордон, казали: «Хлопці, тримайтеся, ми повернемося». Не повернувся ніхто. Казали «Хлопці, тримайтеся, буде великий удар між англоамериканцями і совітами, тоді ми здобудемо незалежність». Тієї війни теж не дочекалися.
З останніх сил люди борються. Уявіть собі: коли була вкорінена маса агентури, ця підступна енкаведистська машина, яка вже мала величезний досвід боротьби з повстанцями, починаючи від холодноярських часів. Вони могли з героя зробити зрадника, передаючи якісь фальшиві документи, щоб вони потрапили в руки нашій СБ. СБ була, ми признаємо, надзвичайно жорстока, але в тих умовах інакше теж не можна було бути.
Звичайно, заломлювалися морально навіть найсильніші відомі провідники. В тій же СБ було багато зрад. І кожен сьогодні може судити, що от той така падлюка, але ніхто не скаже, як би він повівся у тій ситуації. Коли беруть твою дружину, дітей ставлять до розстрілу, кажуть: «А якщо ти розв’яжеш язика, то будуть жити, й ти будеш жити і будеш жити в славі грошах». Звичайно, дехто, було таке, надломлювався.
І через те роман в мене починається з того, що один бандерівець, який відсидів свої стандартні 25 років, потрапляє у одне східне місто на Дніпрі. Їм забороняли повертатися в рідні краї. І ось він блукає, ще безпритульний, потрапляє на цвинтар і раптом бачить могилу свого товариша, який загинув у 47 році. А тут є його ім’я, прізвище і портрет у френчі савєцкого офіцера, і з орденом червоного чи бойового прапора на грудях, і похований він два роки усього.
Розумієте, усе це повертає в його душі всі ці колишні події, ставить з ніг на голову. Знову в ньому війна оживає, триває, переосмислюється. Бо справжній бандерівець воює до останнього подиху навіть в умовах мирного життя.
- Я дивлюся, з якими переживаннями Ви зараз розповідаєте про свою книгу, про свій роман. Довго тримає твір автора, довго Ви ще з ним живете?
- Тримає. Тримає. І через те в мене після кожного твору настає перерва. Я не можу працювати, на конвеєр поставити, через тиждень починати новий твір. Я ще цим живу довго і їжджу в ті краї, щось мене не відпускає.
Ще одна дивовижна річ була, коли збирав матеріали. Слава Богу, саме про ці події залишилися документальні матеріали, а саме допити службою безпеки ОУН зрадників, з розкішними деталями. Знаєте, цей роман у мене також написаний на документальній основі. Він чисто художній, але за кожною подією стоїть його величність факт. І коли я тими селами, де відбулись оті всі події, оті Купчинці, Ішків, Багатківці, коли я ними мандрував, розпитував людей, раптом у Багатківцях я натрапив на хату. Стару хату священика, в якій, виявляється, Горліс-Горський дописував свій роман «Холодний Яр».
Я раптом зрозумів, що «Холодний Яр» мене не відпускає і тут, привів мене сюди. А за кілька кілометрів від тих місць лежить село Ладичів, де народився ще один герой мого роману «Маруся», сотник Галицької армії Станимір. Як коло замкнулося. Я зрозумів, що волею провидіння потрапив саме у цю місцину, у це середовище.
- Всі ці випадки - не випадковість?
- Так, і через це між усіма цими історичними романами про російсько-українську війну є тісний зв’язок. Вони, власне, виходять наче цикл про нашу вічну боротьбу з московським загарбником.
- Ви говорили, що тривалий час не можете починати нову роботу, оскільки ще переживаєте те, про що писали в попередньому романі. Але ну хоч якісь ідеї щодо наступного є? Відкрийте, поділіться…
- Ідеї завжди є, але я ніколи конкретно не називаю, що буде наступне. Хіба трошки згодом, коли я вже ввійду в роботу, відчую, що це вже є, це буде. В мене завжди кілька задумів є, і вони борються між собою. І той задум, який переможе решту, він висмокче все із решти.
- Ще немає фаворита?
- Це буде теж історичний роман, але вже з іншої епохи. До мене багато (людей – ред.) на Галичині, на Волині підходять і кажуть: «А ви напишіть от про те, що в нас було». Тому що кожне село має свою історію, своїх героїв, свою трагедію, і я це розумію. Але ж я не можу писати серіали, зрозумійте. Я знаходжу якусь універсальну історію. Щось відбулося, скажімо, на Тернопіллі, але щось подібне за духом, за логікою подій було, я впевнений, і на Коломийщині, і на Снятинщині
До речі, мені страшенно поталанило. Одна пані подзвонила і сказала: «Приїдьте в Червоноград, я вам дам татів архів». До мене часто так звертаються. Буває, людина щось відоме, не таке важливе пропонує. Я в далекі краї так відразу не вириваюся, але тут приїхав у Червоноград. Еліна Паєвська дала мені архів знаменитого повстанця, наймолодшого, до речі. Він пішов у підпілля уже в 50 році. Коли всі шукали виходу звідти, а він 14-річним хлопчиною пішов до лісу. Це Юрій Паєвський, його псевдо було Жук, він молоденьким був, його Жучком називали. І вона віддала мені його архів, який становить особливу цінність. Навіть музей на Лонцького попросив скопіювати. Мама хлопчика, знаменита Орися, зв’язкова. Вона, власне, забрала його до лісу, і їх через зраду, зраду, до речі керівника СБ, взяли. Маму розстріляли, а його як молодого хлопця запроторили туди, на білі ведмеді. Він собі присягнувся, що, як вийде на волю, то знайде цього зрадника і допитає, як все було. І справді, він його потім уже, у перші роки незалежності, знайшов його в Києві, де той жив в комфорті, працював на добрій посаді. Він знайшов його, він проник до нього в хату. Я не знаю, якими хитрощами. І допитує його, розпитує, а як те було, а те було. Це 6 касет допиту, я його все переслухав неодноразово і це теж прислужилося для написання книжки.
- Це колосальна робота, насправді. Всім здається - сів та й пишеш собі роман. Але це колосальна робота, це поїздки, це мандрівки, це робота в архівах, робота з документами, спілкування з величезною кількістю людей. Це величезна ментальна робота, щоб все це через себе пропустити і в результаті вийшов твір.
До чого я веду: мені цікаво, як живеться письменникам, знаним, відомим письменникам, в Україні. Ні для кого не секрет, що на Заході письменники вашого рівня – мільйонери, мають величезні гроші, вони можуть займатися творчістю, мають великий штат людей які їм допомагають, і їх нічого не обходить. Вони собі сидять та й пишуть, працюють. А як в Україні, як видавництво в Україні може утримати такого письменника як Василь Шкляр?
- Це, звичайно, не те, що на Заході. Але, слава Богу, я не сподівався навіть, що у ці часи розрухи буде книжка така запитувана і можна буде отримувати якісь гонорари, шукати спонсорів. Я, до речі, жодного разу в житті не скористався спонсорською допомогою. Я не взяв жодної нагороди від держави. Це для мене принципово, я собі самотній вовк і даю собі раду. І слава Богу, завдяки отим читачам, яких я люблю, і які відплачують мені тією ж монетою, я можу дозволити собі займатися улюбленою справою. Завдяки великим накладам моїх романів, які приносять прибуток і видавцеві, і автору.
- Як Ви вибираєте видавництво? Чи Ви не вибираєте?
- Я вибираю видавництво за одним критерієм, - за його спроможністю поширювати книжку. Тому що є дуже авторитетні видавництва, а от коли доходить справа до того, щоб донести книжку в кожен магазин, то не всім це вдається. Харківський «Клуб сімейного дозвілля» якраз вміє поширювати книжку. Вони можуть за місяць продати десятки тисяч моїх книжок. І я пам’ятаю, як ще вийшов «Чорний ворон», то всі тішилися, як ця книжка продавалась навіть у ятках на розі з повидлом, халвою та цукром.
- Чи є конкуренція між видавництвами? Ви маєте пропозицію від іншого, з іншим гонораром чи ще якимись речами?
- Так, є. Є така конкуренція. Коли я дописував цей роман, були пропозиції на зразок «ми вам підвищимо і гонорар» тощо. Було багато таких солодких обіцянок. Але я тут теж принциповий: якщо я працюю з людьми, я їх не зраджую.
- Ви не уявляєте собі, з якою радістю я це чую. Що цей книговидавничий ринок в Україні реально працює.
- Зворушений також. Це приємно, тому що донедавна ми про це навіть не мріяли. І львівський Форум видавців - ще один приклад цьому, ще одне свідчення.
- Я дякую, що знайшли трохи часу і завітали на «Львівську хвилю».
- Я дякую вам, я бажаю нашим слухачам добра, здоров’я і глибокої віри в наше світле прийдешнє з перемогою над комуно-фашистською Москвою.
Влодко Лучишин, «Момент істини»
