«Народний ТОП: Найвидатніші українці усіх часів», який було оприлюднено соціологічною групою «Рейтинг», викликав жваве обговорення у суспільстві.
Хто насправді є найвидатнішим українцем? За що конкретний діяч може вважатися найвидатнішим? І чи статус найвидатнішого рівняється з поняттям найвідоміший?
Не тільки українці люблять складати рейтинги. Їх складають у всьому світі: є рейтинги найпопулярніших, рейтинги найбагатших, рейтинги найвпливовіших… А є пантеон націєтворців. У США – це батьки-засновники Америки, у Польщі – Пантеон великих поляків, в Україні – поки різні версії ТОПів, які складаються за різними методиками і мають різну мету. І якщо у США та Польщі персоналії, які входять у ТОП, не викликають суперечок, то в Україні – постійно. Кожна публікація нового ТОПу – це жваве обговорення в суспільстві. Цього разу не втримався і я. Якщо б найсвіжіший «Народний ТОП: Найвидатніші українці усіх часів» називався «найпопулярніші українці», то можна було б закрити очі на список і пояснити таке ранжування рівнем присутності тієї чи іншої постаті в сучасному інформаційному просторі. Він формувався респондентами, які називали три прізвища, котрі часто чують з екранів ТБ або вчили у школі чи інституті. Проте опублікований список, за версією організаторів, – це найвидатніші українці! І це міняє оцінку названих персоналій у списку.
Чергова спроба створити рейтинг найвидатніших українців демонструє фундаментальні проблеми нашого осмислення знакових постатей минулого і сучасного та їхнього оцінювання. Я б їх поділив на чотири основні групи:
1. Оцінювання і ранжування є емоційним і абсолютно не містить раціонального аналізу внеску конкретної особи в націєтворенні, культурній чи політичній діяльності. Для прикладу, що видатного зробив для України Янукович, який увійшов у ТОП 100 найвидатніших українців за версією «Рейтинг»?
2. Ми намагаємося звести в один список різні постаті з різних часів і з різними здобутками. Як наслідок, сучасні спортсмени, музиканти і політики, які часто не володіють державною мовою та є абсолютно аполітичними, завдячуючи індивідуальній професійній майстерності та тимчасовій популярності, постають поряд з руськими князя, і з державотворцями, мислителями та військовими, які свідомо закликали, десятиліттями пропагували або воювали за Державність, поклали своє життя заради збереження української культури, історії та ідеї створення Держави Україна.
3. Ми намагаємося включити в «українство» князів Русі та Великого Литовського князівства позбавляючи їх руської ідентичності (не плутати з російською!). Таким чином, ми уступаємо колективну руську ідентичність Х-ХVIIІ століття загарбникам, які обізвалися росією лише з XVIII століття. Як на мене, не треба боятися називати знакових постатей Х-ХVІІІ століття руськими, бо вони самі себе так називали. А русичі – це предки сучасних українців, і це треба пояснювати як в Україні, так і за кордоном!
4. Ми намагаємося віддати право вибору громадянам, які в більшості своїй навіть не мають елементарних знань з біографії персони, яку називають найвидатнішою. В результаті найпопулярнішими стають постаті, які були «розкручені» у радянські часи і пам’ятаються зі школи-інституту. Це так званий радянський канон, а присутність серед переліку «найвидатніших» літературного персонажа Тараса Бульби тільки підтверджує це.
Що робити і як з цим жити?
На мою думку, створення переліку найвидатніших, великих чи славетних українців є архіважливим для формування ідентичності нації. Особливо для юнацтва, яке потребує кумирів і хоче бути такими, як кумир. І тут важливо, щоб кумирами ставали «цілісні» постаті, які мають реальні заслуги, а не винесені хвилею популярності діячі, «експерти», блогери, тік-токери чи сформовані радянською пропагандою герої та антигерої, які під час вивчення постають абсолютно іншими, ніж ми собі уявляли. Такий підхід руйнує кумира або ж формує у людини антиукраїнські погляди, подібні до поглядів кумира.
Для формування переліку найвидатніших українців чи великих українців насамперед слід оцінювати роль і місце конкретної постаті в історії, а не принцип чув-не чув, знаю-не знаю. Для цього слід прописати конкретні критерії оцінювання знакових постатей. Це ж, звісно, рівень експертного оцінювання, проте, якщо уже хочеться залучати громадян до опитування, то варто хоча б поставити питання-уточнення щодо кожної названої респондентом особистості. Наприклад: що зробив цей діяч для державотворення чи розвитку Української Держави, щоб назвати його найвидатнішим українцем? Забив 100 голів у футболі? Чи, може, заспівав гарну пісню..?! О, може, переміг у конкурсі «Україна має талант»? Напевно, цього мало! До речі, 27 серпня 2022 року в Дрогобичі відбувалася панельна дискусія, де серед іншого розглядалися і ці проблеми. З висновками і пропозиціями можна познайомитися за посиланням.
Для того щоб коректно поєднати історію сучасних українських земель із середньовіччям через історичні постаті, я б створив ТОП Великих русичів, які правили, розвивали території і формували єдність релігії, культури та писемності на території сучасної України до XVIIІ століття, коли поняття «українець» стає повсякденним. Сюди, поза сумнівом, мали б увійти: князь Ігор (877-944 рр.), княгиня Ольга (880-920 рр.), князь Святослав Хоробрий (938-972 рр.), Ярослав Мудрий (983-1054 рр.), Володимир Мономах (1053-1125 рр.), Нестор Літописець (1056-1114 рр.), Данило Галицький (1201-1264 рр.), Свидригайло Ольгердович (1370-1452 рр.), Костянтин Острозький (1460-1530 рр.) та Петро Могила (1596-1646 рр.)
А тепер можна поговорити і про ТОП найвидатніших українців. Це постаті, які зробили фундаментальний внесок в розвиток українського державотворення. Вони ідентифікували себе українцями і свідомо боролися за українську ідею. Звичайно, українська історія має багато знакових і видатних діячів, але найвидатнішими (великими чи славетними), на мою думку, є:
Богдан Хмельницький (1596-1657 рр.), козацький гетьман, який вперше після розпаду Русі у XVII столітті зумів відновити державу на переважній частині етнічних українських земель з усіма атрибутами політичної та економічної влади. Перший гетьман Української козацької держави зі столицею на території сучасної України.
Іван Мазепа (1639-1709 рр.), гетьман, який попри тривале служіння московському цареві розвивав українську культуру, писемність та архітектуру, кинув виклик імперії і став символом боротьби проти московії за незалежність українських земель.
Іван Котляревський (1769-1838 рр.), письменник, який зробив найвагоміший внесок у становлення сучасної української літературної мови. У кінці XVIII століття він видає твори новою українською мовою, яка, на противагу церковній мові, заснована на розмовній мові українців.
Тарас Шевченко (1814-1861 рр.) своєю творчістю, в умовах чисельних заборон російським царатом української культури та писемності, відновлює велич козацької доби та возвеличує ідею боротьби за незалежність України у XIX столітті. Його «Заповіт» досі є гімном боротьби українців проти поневолювачів.
Іван Франко (1856-1916 рр.) – актуалізує і просуває ідеї Шевченка на західноукраїнських землях, на межі ХІХ - ХХ століть закликає до єдності українських земель і веде просвітницьку роботу серед мешканців Галичини і Буковини. Інтегрує українську наукову думку в європейську. Франка називають «духовним батьком» Українських січових стрільців, які створили Західноукраїнську Народну Республіку у Львові після розпаду австро-угорської імперії. Франковий твір «Не пора, не пора…» стає гімном УСС.
Євген Чикаленко (1861-1929 рр.) на початку ХХ століття є видавцем у Києві єдиної україномовної щоденної газети «Рада» (1906-1919 рр.), спонсорує український культурний рух столиці та у березні 1917 року ініціює створення Української Центральної Ради.
Симон Петлюра (1979-1926), організатор українських збройних сил у 1917- 1920 р.р.), головний отаман українських військ та голова Директорії Української Народної Республіки. Петлюра один із небагатьох керівників Української держави на початку ХХ століття бачив реальну небезпеку з боку росії і більшовиків, організовував збройний захист українських земель.
Євген Коновалець (1891-1938 рр.), командир Січових стрільців. Після втрати УНР державності Коновалець разом з однодумцями у 1920 році створює Українську військову організацію (УВО), а в 1929 році засновує Організацію українських націоналістів (ОУН), яка протягом десятиліть бореться за незалежність України.
Степан Бандера (1909-1959 рр.) – ім’я-символ антирадянської боротьби і звільнення України від радянської (російської) окупації ХХ століття. Бандера є співавтором Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 року.
В’ячеслав Чорновіл (1937-1999 рр.), багаторічний борець проти СРСР, разом з однодумцями створює РУХ, який об’єднує мільйони українців у боротьбі проти СРСР. Завдячуючи активній діяльності Чорновола і РУХу в кінці 80-х років ХХ століття, Верховна Рада УРСР приймає два ключові документи для відновлення Української державності: Декларацію про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт проголошення незалежності України (1991 рік).
Як ви думаєте, ці постаті заслужили бути в ТОП найвидатніших українців? Чи, може, варто серед них поставити Брєжнєва і Щербицького, які нищили українську Україну?
А щодо діючого Президента України Володимира Зеленського, то, на мою думку, він уже вписав своє ім’я серед найвидатніших українців! Та для об’єктивної оцінки його заслуг потрібно дочекатися результатів завершення війни!
Ігор Курус
Директор Міжнародного фонду Івана Франка
