Коли не встигає держава, на допомогу приходить громадянське суспільство. 28 вересня представники міської влади та активісти із України й Німеччини зібрались у львівській книгарні «Є», щоб обговорити роль волонтерів у допомозі вимушеним переселенцям. З’ясувалося, що у важкій ситуації можна побачити й переваги (шанси) для українського суспільства. Втім, головний висновок полягає у тому, що без системної роботи держави діяльність може бути лише спорадичною.
Неповоротка держава
Зайве казати, що ситуація із ВПО (внутрішньо переміщеними особами) торік заскочила українську державу зненацька. Внаслідок чуйного п’ятирічного управління «сім’ї» ця держава в принципі слабко нагадувала державу й проявила нездатність до ефективного розв’язання переважної більшості із завдань, із якими стикнулася. Окрім того, в умовах гарячої фази війни та зруйнованої економіки уряд мав довгу низку нагальніших труднощів до розв’язання, що постійно відволікали від стратегічного рішення проблем ВПО.
«Рік тому, коли ми звертались до урядовців щодо вирішення проблем ВПО, нам казали, що до стратегії не готові. Не мають бачення й рішення. Тому ми занурились в «тактику», в оперативне реагування. Втім, проблема ВПО виявилась не тимчасовою, тому варто почати говорити про стратегію», – зазначив під час обговорення засновник львівської волонтерської організації «Крим.SOS» Алім Алієв.
На момент окупації Криму він впродовж п’яти років мешкав у Львові й став одним з перших, хто заходився допомагати прибулим з півострова втікачам влаштувати свій побут – у той час, як держава воліла обмежитися «глибоким занепокоєнням». За великим рахунком, минуло фактично півроку, допоки держава, навально стикнувшись із масовим виходом з окупованого Донбасу, врешті спробувала заворушитися. Автор даних рядків, що належить до вказаної категорії й поїхав з Донецька у липні, одержав перший транш допомоги від уряду (в розмірі 442 гривень) у грудні. Згідно із постановою Кабінету Міністрів, дану суму було адресовано переселенцям (які, нагадаю, полишили власні домівки і переїхали без роботи й житла в іншу область) на оплату комунальних послуг. Сума мала надходити впродовж шести місяців, бо тоді ще лишалась надія на незабарне повернення. Коли півроку спливли, допомогу було подовжено.
Утім, справа не в грошах, і навіть – хоч як це не дивно – не в їхній кількості. Гроші – це, послуговуючись бородатою метафорою, лише рибина. ВПО потребували (і потребують) не риби, а вудочки.
Позбутися патерналізму
«2014 рік став в Україні роком волонтерів. Це був справжній виклик патерналізму», – натхненно продовжував під час зустрічі Алім Алієв.
Він нагадав про допомогу з житлом, із продуктами харчування, із культурною інтеграцією, яку надавали переселенцям численні організації упродовж цього року.
Його думку розвинув Михайло Банах – українець, що працює у Штутгартському Інституті міжнародних відносин (IFA), котрий опікується біженцями із Сирії (і не лише), що шукають притулку в Німеччині.
З точки зору Михайла Банаха, труднощі, із якими стикнулося українське суспільство, є надзвичайно складними, а проте вони відкривають й цілком певні можливості – шанси, скориставшись якими, суспільство здатне стати сильнішим та здоровішим. Він побачив три позитивні моменти, на яких варто акцентувати увагу громадам, що прийняли в свій дім співвітчизників з окупованих регіонів.
Перше – це діалог.
Чи не уперше мешканці України, які, будьмо відвертими, в більшості не мандрували й надто мало знали одне про одного, живучи засвоєними від батьків та дідів стереотипами, одержали змогу побачити Іншого.
«Створюймо щонайбільше майданчиків для спілкування та інтеграції, вчімося сприймати різні точки зору та співпрацювати. Це наш великий шанс», – закликав Михайло Банах.
Друге – це соціальна відповідальність та активізм.
Неможливо навчитися плавати, не потрапивши в воду. Неможливо навчитися створювати капітал, коли тільки очікуєш на подачку держави.
«Ситуація, котра склалася, спонукає нас відмовлятися від патерналізму та вчитися самостійно давати раду із труднощами, співпрацювати та допомагати одне одному», – зазначив активіст.
Урешті, третє – спільна робота держави й суспільства.
Вочевидь, це є наслідком бездержавного стану – катастрофічне невміння українців користуватися інституціями держави. Українці спроможні організуватися й повалити злочинний режим, але надто натужно використовують інструменти держави для облаштування життя. Покласти край цій традиції й налагодити співробітництво між громадянським суспільством й державою – третій шанс, який нам надають переселенці.
Потрібна стратегія
Власне кажучи, результатом такої співпраці має стати стратегія, котра поєднає можливості держави й креатив волонтерів, що розвинули низку форм допомоги ВПО.
Це стосується і житла (програми кредитування), й зайнятості переселенців, й навчання. Скажімо, ті самі 442 гривні на місяць не дадуть змоги прожити й тиждень. А от фахові курси та консультації, тренінги, профорієнтації (переорієнтації), на яких би навчили переселенців почати свій бізнес (і створили майданчик для спілкування й співпраці) – стали б у великій пригоді.
Про реалізацію однієї з таких можливостей – в найближчих публікаціях на «Гал-інфо».
Словом, ідеї є. Потрібна системна робота.
Сергій Стуканов.
