Нещодавно журналістам Гал-інфо випала чудова нагода поспілкувались з зіркою радянського кінематографа, актрисою фільмів "Назар Стодоля" та "За двома зайцями", героїнею безлічі театральних вистав та просто чарівною жінкою Таїсією Литвиненко.
Важливо навчитись бачити прекрасне у дрібницях
Я дуже люблю сонце, не зимове, не літнє, а таке осінньо-веснянне. Ось, наприклад, вчора я відкрила вікно і відчула подих весни. Теплі промені сонця щосили пробивались в кімнату. Я щаслива, що зима потрохи відступає, поступаючись місцем весні. Хоча знаю, що в березні нас зненацька можуть застати морози. Тепер погода підносить таких сюрпризів, що не знаєш, чого й чекати.
Упродовж усього свого життя я мала нагоду пересвідчитись у тому, що є речі, які супроводжують нас протягом всього життя. Якийсь Божий знак, що підказує напрямок руху.
Я народилась на Десні — вісімнадцять кілометрів від Києва. Пам’ятаю, коли ще не було Київської ГЕС, то наші села Троєщина і Вигурівщина заливало водою. Така повінь утворювалась щороку на Пасху. Опісля того, як вода відходила, то залишила по собі неймовірної родючості землі. Особливо родила капуста, помідори, огірки. Після збору врожай возили на драбадайках на київський базар, що на Подолі.
І я не втрачала можливості побачити столицю. До того ж, я особливо полюбляла голландський сир, який продавали у Києві. Не знаю, звідки в мене така пристрасть до того сиру, але моїй мамі він теж смакував. Тому, користуючись нагодою, також сідала у ці сільські вантажні машини.
По приїзду до Києва мої односельчани йшли продавати чи то овочі, чи то фрукти. А тим часом я прямувала на виставу. Як зараз пам’ятаю, перша вистава, яку я побачила, це було “Житейське море" Івана Карпенко-Карого. Тоді на сцені грали Юра-Юрський, Барвінська, Ужвій.
Благородна дама, або дитячі спогади про прекрасних актрис
Згодом, після інституту, коли я прийшла в театр Івана Франка, я отримала роль Марусі, тої героїні, яку свого часу грала Барвінська — дружина Юра-Юрського. Саме ця актриса давала мені поради, як треба гримуватись, аби виглядати благородною дамою. А то і дійсно була така проблема, та й до сьогодні є, бо дівчата не знають, як правильно малюватися, як відповідно до свого кольору очей підмальовувати їх. Тобто, якщо ваші очі зелені, то фарбувати повіки зеленим — дурний тон. Візьміть краще коричневий, а ще краще бузковий. І тоді ви отримаєте, як казала Барвінська, присмерковий погляд.
У повсякденні, звісно ж, я трошки підмальовуюсь. А щодо сцени, то я не люблю зеленого кольору та його відтінків, бо перед світлом вони пропадають. Те саме стосується і одягу: зелена сукня ніяк не підкреслить аналогічного кольору очей. Більш того, це буде моветоном.
Також Барвінська пояснювала мені молодій і недосвідченій, як елегантно себе поводити, як гарно ходити, як треба повертати голову, як переводити та тримати погляд. Ось такі мої дитячі спогади про прекрасних актрис.
Усмішка огортає жінку сексуальністю
Та є дещо, що пасує та прикрашає будь-яку жінку у будь-якому віці — це безсумнівно усмішка. А що таке усмішка? Це наша душа. Коли жінка усміхається, то вона стає по-особливому сексуальною для чоловіка. А згадайте як сміються українки? Хо-хо, ха-ха, приклавши руку до обличчя. То чому ж наші жінки прикривають прояв сексуальності? Бо зуби криві та хворі. Тільки-но згадаймо, як усміхаються американки: від вуха до вуха. Тому і нашим жінкам необхідно слідкувати за своїм здоров’ям.
“Житейське море”
Ми з моїм чоловіком написали книжку “Житейське море”, куди вмістили усі наші спогади. Насправді ж, у кожного з нас є своє житейське море, проте не кожен може викласти його історію на папері. Та ми з чоловіком переконані у тому, що це людський обов’язок. Недаремно, колись вели щоденники. У такий спосіб можемо передавати свій досвід нащадкам, тримати нитку-пам’яті. І не сумнівайтесь, що свого часу ваші записи комусь знадобляться, особливо дітям, онукам, правнукам.
За своєю природою ми маємо потребу відчувати причетність до минулого, нам — людям важливо знати своїх предків. Уявіть собі, як я була приємно здивовано подарункові нашого кума — художника Євгена Безніско, здається, що це було десь років 30 тому, коли він нам запрезентував книжку “Родовід України”.
Перший гонорар витратила на малинове пальто та “Москвич”
Я знала, що подобаюсь хлопцям, що маю шанувальників. Проте до мене боялись підступити. Уявіть, собі я тільки вступила до театрального інституту і от мене вже взяли в масовку фільму "Назар Стодоля", а невдовзі, через тиждень, запропонували головну роль. Це був мій перший гонорар, отримала великі на той час гроші – 3 тисячі карбованців. Як зараз пам’ятаю, що частину з них витратила на те, щоб шикарно одягнутись. Пошила собі малинове пальто з чорнобурки. Та де там, дівчина виглядала, як нова копійка. До того ж, купила “Москвич” — це був просто шик.
Говорячи про зовнішній вигляд, то тут варто згадати мого любого батька. Він звертав особливу увагу на моє взуття, тому завжди купляв мені жіночне взуття — туфельки. Згадую собі, що були такі кремового кольору, червоні, замшеві зелені. Він казав: “Як це красиво, Тасічко”. Тому споконвіку я любила гарне дороге взуття.
На добрі справи завжди знайдеться час
За теперішнього способу життя ми не завжди маємо змогу формувати оточення. На жаль, буває і так, що я не можу допомогти своїм знайомим, яких я обожнюю як людей, для яких я радо відкриваю серце. Адже у моїх руках нема стільки влади, щоб покращити їх життя.
Та ось, наприклад, майбутні актори, які обрали школу Литвиненко. Хіба ви думаєте, що я для них просто керівник курсу, а вони для мене просто студенти. Аж ніяк. Окрім мистецького виховання, я також переймаюсь і їхніми життєвими долями. Знаю за їх стосунки з батьками, з ким зустрічаються, з ким планують пов'язати своє майбутнє, святкуємо разом з ними весілля. Для мене важливо, допомагати своїм близьким та знайомим розвиватись, ставати кращими. І хоч поза тим я маю власне життя та особисті справи, але знаєте, на добрі справи завжди знайдеться час.
Актриса в мені розвивалась паралельно з жінкою
Моє життя в театрі розвивалось одночасно з моїм побутом. Тобто у кожен період свого життя я грала різні ролі. Був час, коли я приміряла на себе ролі інженю-травісті. Це така молоденька героїня, яка мріє, жартує, танцює, співає, яка захоплюється красою цього світу. Наступний етап у розвитку актриси – це навчитись грати ролі трагіді-травісті. Тих героїнь, яких батьки віддають заміж, і не обов’язково за милого, тому вона плаче. Далі дружина, мати і так далі.
Час так швидко летить, та треба встигнути пожити. Зараз же у мене такий період, коли я не хочу грати великих ролей. Натомість відчуваю потяг до наставництва. Мені хочеться навчити своїх студентів усього, що я вмію.
Для актриси важливо вчасно вирости, відповідно до віку перейти до наступного сценічного етапу. Ну не може сорокарічна пані грати молоденьку студенточку і навпаки. Тому не потрібно боятись дорослішати на сцені, це природньо і це прекрасно.
Я – клоун
Взагалі-то, я за своєю натурою – клоун, тому комедійна стихія мені ближча, за інші. Напевно, що то мені від мами передалось. Вона була така добра-добра, і водночас настільки любила гратись у житті та розігрувати односельчан. Згадую одну кумедну історію, яку вона мені розповідала.
Якось на храмове свято мати накрила гарний стіл, а вдома ще нікого не було. У цей день водилось в гості кликати один одного та смачно пригощати. І побачила мати у вікні одного такого Федорка. І тут мама вирішила його розіграти. Тож, й закликали до себе в гості. А він, до речі, батька мого Йосипа боявся. Мати і каже Федоркові, що сама, і нікого більше вдома нема. Ну той, що .. той і зайшов. Мати його всадила за стіл, і давай-но пригощати: накладає, наливає. Той Федорок вже п’яний-п’яний, мати вже почав називати "Улічка". А що мама, а вона давай танцювати веселитись. І тут невдовзі в дверях з’являється батько. Той не роздумуючи Федорка через паркан перекинув, та й по всьому.
Люблю заміж виходити
Я така сама, як моя мама, теж люблю жартувати. Дотепна історія якось сталась зі мною у Мінську. Одного разу, повертаючись разом з подругами з театру в номер готелю, зустріла на вулиці одного відомого хокеїста. Так от познайомились, розговорились. І дійсно, він був не одружений, та й клюнув на мене. Сподобалась йому настільки сильно, що вже і за весілля домовились і все узгодили. Він щасливий, я усміхаюсь, дівчата сміються.
Як думаєте, чому я собі могла дозволити таку поведінку. Та тому, що позаду мене мій Стригун йшов. Інша справа, уявляєте, якби на моєму місці хокеїста розігрувала неодружена дівчина. Це би вже був не жарт, а непристойна поведінка. От так і живемо.
За двома зайцями
Певно через мою тяглість до комедії, мені далась роль Химки у фільмі "За двома зайцями". Мене назвали артисткою театру Комеді Франсез. За неї я отримала другу премію на Міжнародному кінофестивалі – 30 тисяч. Але тих грошей я так і не побачила. Бо за часів Радянського Союзу паспортів закордонних у мене не було, а премію необхідно було забрати упродовж півроку. Ось так моя винагорода пішла на Союз. Також за цю роль нагородили мене орденом Святої Варвари, який завжди зі мною.
Та все сталось так, як мало статись. Я й взагалі попала на знімальний майданчик за збігом обставин. Якось я приїхала із Запоріжжя до Києва, аби підлікувати свого старшого сина, якого покусав собака. На вулиці випадково зустріла Віктора Іванова, який якраз починав зйомки стрічки "За двома зайцями". Поговоривши зі мною, він одразу і запропонував мені роль. Я мала би грати головну, проте так склались обставини, що мусила доглядати за сином, то навіть фізично не могла надовго приходити на зйомки.
Жадібність – згубна, щедрість – благодатна
Було безліч ролей, які ще могла зіграти. Натомість я тактично поступалась на ними на користь молодих невідомих актрис, аби дати їм можливість театрально прорости. Та поза тим я дуже багато грала. Бувало і так, що одну граю, другу тільки читаю, третю розбираю, четверта на етапі мізансцени, а п’ята – переддень прем’єри. І по сім ролей бувало.
Тому я ніколи не забуваю сама та й іншим нагадую про те, що Бог благородний. Він дає нам акторам можливість грати. Та після того дивиться, чи ми часом не жадібні. І тоді все як у притчі про бідного та багатого брата.
Цікавість людей до вистав не згасла
Де тепер ті радіовистави, які культурно збагачували всіх: від дитини до старого? Тепер це диковина. А що натомість сьогодні пропонують нам ті, хто формують інформаційний простір? Чуємо розповідь про світське життя коханок футболістів, про ДТП та вбивства, про держзради та хабарництво. Слава Богу, що наше суспільство остаточно не деморалізоване і здатне просіювати.
Навіть більше того скажу, що цікавість людей до вистав не згасла. Так, беззаперечно, що у кожного театру, у кожної вистави та концерту свій глядач. Та й тут ховається проблема. А проблема у тому, що є такі українці, які, ніколи не буваючи у театрі за сто гривень, віддають останні свої та батьківські гроші, аби почути улюблену іноземну групу за три тисячі гривень. Це все виховання, під час якого закладаються життєві цінності.
Дивитися і бачити, слухати і чути, зробити крок і піти
Фундаментом для кожної навчальної системи є буквар. Кожен актор, аби стати успішним, мусить вивчити таку театральну абетку. Має навчитись дивитися і бачити, слухати і чути, навчитися думати і відповідати, має вміти зробити крок і піти, сідати на стілець і сісти, бо це ж можна і промазати.
Увесь світ вчиться за системою Станіславського. Як відомо, він був аристократом, олігархом, мав заводи зерна, розводив арабських скакунів, мав кілька ресторанів у Москві. Його актори були заможними, актриси були розкішними жінками. А якщо вона не мала дуже таланту, то за гроші могли влаштовували туди, куди вона хотіла. Все повторюється. Та я не про це.
Станіславський вчив, що сцена – це четверта стіна. Проте я не визнаю цього бар’єру, бо я не глуха, я чую глядачів, я не сліпа, бо я їх бачу, в кінці кінців, я ж для них граю. Звісно ж, що недосвідченого актора сторонній звук у партері може збити, а через реакцію глядача актор взагалі може забути слова. Така історія сталась і зі мною.
".. а сексом ми займались прямо на землі"
Випадок стався під час гри у виставі "Візит літньої пані". Була така сцена, що приїжджає Клара, аби помститись своєму коханому, який вигнав її вагітну з села. І там на початку сцени стояла лавка на оркестровій ямі, і за сценарієм я мала заскочити на неї. А один з акторів взяв і відсунув її з місця, чим збив кріплення.
І тут стрибаю на неї, звісно ж не втримуюсь і лечу прямісінько у партер. Ніхто не сміявся, лише стривожено перехопило у всіх дихання. Тоді підняв мене Стригун, поправив перуку. А слова-то свого монологу від шоку я забула. Всі актори давай мені підказувати початок, а я не можу розібрати, що вони говорять. І тут я тільки чую свого Федора: "А картоплю ми з ним крали, щоб тільки поїсти". І тут пішов текст: ".. а сексом ми займались прямо на землі". Всяке буває на сцені.
А чому мені вдалось, як тягнучи за ниточку, згадати свої слова. А тому, що кожен з етапів підготовки я пропрацювала. Окрім вивчення сценарію важливо і розуміти логіку вистави, наче піднятись над нею, скласти у голові схему, і логічні ланцюжки розвитку подій у часі гри на сцені.
Життя свідчить про те, що не кожен здатен викрутитись, та й не кожного актора сприймає глядач. Часто буває і таке, що актрисі може не вистачити не так фізичної сили, як духовної, ну нема в ній того досвіду і життєвої мудрості, яка необхідна конкретно у цій ролі. А може й просто розуму не вистачити. Бо гра на сцені вимагає максимальної концентрації та повної віддачі.
