Сьогодні, 9 листопада, Архієпископ Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин відзначає пам’ятну дату у своєму житті – 60 літ з дня народження.
З нагоди Ювілею Департамент інформації Івано-Франківської Архиєпархії УГКЦ зняв короткометражний фільм «Так, Господи», в якому діляться своїми спогадами та думками про Митрополита Володимира Війтишина духовенство, родина та друзі.
Користуючись матеріалами зазначеного фільму, який можна буде переглянути на офіційному веб-ресурсі Івано-Франківської Архієпархії з 9 листопада (http://ugcc.if.ua), пропонуємо Вашій увазі також і текстовий матеріал, щоб ближче познайомити вас з життям та покликанням нашого Архієпископа і Митрополита Володимира.
Народився Володимир Війтишин у с. Демидівка на Вінниччині. Його молоді батьки Іван та Павліна виїхали на Східну Україну в ті часи, коли в Галичині були переслідування. Потім вони повернулися на батьківщину, до свого рідного гнізда, звідки походить увесь рід, – у с. Летяче Заліщицького району Тернопільської області. Це мальовниче місце біля берегів Дністра, яке з дитинства заворожувало кожну дитину. У родині Війтишиних народилось ще двоє дітей – Степан та Людмила.
Діти по-особливому любили свого дідуся по маминій лінії Михайла Гапина, бо саме він навчив їх молитися. У великих чорних окулярах, з молитвенником у шкіряній оправі щоранку та щовечора він молився. А онуки слухали та вчились від нього. Завжди читав «Часослов», це забирало в нього кілька годин на день. А після молитви дідусь розповідав онукам історію України та УГКЦ. Роз’яснював про священство, зазначаючи, яке це велике служіння. Казав, що хто обрав таку дорогу, то зраджувати не можна. Пояснював, що Церква має багато мучеників, починаючи від Ісуса Христа. А на Святвечір завжди мав якесь напутнє слово.
Дідусь Михайло Васильович показував онукам гори Карпати, які було видно в гарну погоду, а також Івано-Франківщину – з другої сторони Дністра. Мамин батько мав два млини на ріці, а радянська влада їх конфіскувала. Власне, тому молоде подружжя Війтишиних виїхало на Вінниччину, щоб їх не забрали у Сибір.
Дитинство Володимира Війтишина припало на часи Радянського союзу, де Церква була переслідувана. Юного школяра завжди цікавило, чому в їхній оселі та сусідських будинках були ікони, а вже у школі їх не було. На їхньому місці були портрети Леніна та Маркса.
Задумувався учень про подвійні стандарти вчителів. Вони з пошаною ставилися до святого храму, культурно віталися, коли були свята, та святкували, а в школі навчали атеїзму. Ці питання змалку роїлися в дитячій голові, і сам юнак шукав на них відповіді: чому така неправда, дволикість, чому не можна молитися відкрито, мати й читати Біблію?
У селі Летяче храм був зачинений, але люди приходили молитися, бо підробили ключі. Священника в селі не було, тільки дяк читав ті частини Літургії, які можна було служити. Проте у будинку Війтишиних завжди слухали Богослужіння з Ватикану по радіо. Батьки казали дітям, що вислухати Літургію по радіо – це так, ніби побувати в храмі. Її в ті часи служили тоді ще отці Софрон Мудрий, Мирослав Марусин та Мирослав Любачівський.
Родина була неблагонадійною за радянських часів. За ними дивились «очі». Співробітники КДБ викликали старшокласника Володимира Війтишина на виховні розмови, намагались залякати. Одного разу кадебісти прийшли до будинку, вилізли взутими на ліжко і познімали всі образи. Це робили серед білого дня, щоб сусіди бачили й боялись.
Для матері Павліни це було великим тягарем. Та вона не мовчала: «Чому забираєте ікони?». «Бо вони націоналістичні, мають сині й жовті кольори», – вигукнув кадебіст. «Тоді заберіть сонце з неба, бо воно жовте, і небо, бо воно синє, і веселку зніміть, бо й вона жовто-блакитна».
Мужня жінка подала скаргу в сільську раду й домоглась, щоб ікони повернули. Коли образи привезли, то Павліна Михайлівна несла їх додому, високо піднявши, щоб усі в Летячому бачили, що влада Бога не перемогла.
Коли у Володимира Війтишина був вибір – стати священником чи піти іншою дорогою, він бачив перед очима переслідувану Українську Греко-Католицьку Церкву, переслідуваного Христа і жив духовним життям. Тому не міг обрати іншого шляху. Богобоязливий юнак уявляв себе на Страшному суді, про який багато чув… Уявляв, що приходять люди і Господь кожного питає. Настає його черга і Господь запитує: «А ти, Володимире, чому відрікся Христа переслідуваного?». Юнак подумав і промовив: «Господи, я від Тебе не відречуся ніколи!»
Тому й не страшні були обшуки в домі, коли Володимир Війтишин уже став священником. Разом з підпільними єпископами та священниками прибув у Москву на Красну площу, щоб виборювати для Греко-Католицької Церкви свободу. Щоб домогтися свого, духовенство розпочало голодування.
Перша парафія о. Володимира Війтишина була в м. Тлумач на Івано-Франківщині. І дотепер Митрополит підтримує стосунки зі своїми першими парафіянами як греко-католицької, так і православної церков. Архієрей завжди каже священникам, що кожен батько-робітник рано встає і йде на працю аж до вечора, щоби утримати сім’ю. А духовні особи мають від ранку до вечора молитися за цих людей, щоби благословити їхню працю, їхні родини, щоб люди не відходили від Церкви. Тоді будуть здорові українські родини, буде здорова держава, буде здоровий народ.
Змінюються часи, змінюється світ, але Ісусове вчення вічне. І завдання, яке ставить перед собою Митрополит, – це освітити шлях для людей. Бо ж сказано: «Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного». Щоб кожен з нас у будь-якому часі міг промовити: «Ти завжди у моєму серці, Господи. Так, Господи!».
Тільки духовна людина може не зламатися і вистояти до кінця. Цього навчає Свята Церква. Бог одухотворює людей також духовними крилами, духовним баченням на відстані. Дає бачити те, чого не бачимо фізичними очима.
«Коли приходите до церкви – дивіться на ікони. Іконостас служить як Біблія. За іконостасом жертвується Христос, але це можуть побачити тільки ті, які бачать духовно. Ми маємо духовні крила, з якими живемо в земному житті. Вони дають нам сили прямувати до мети завтрашнього дня. І щодня промовляти: «Так, Господи!», – навчає Митрополит Володимир.
«Господня рука була на тому, щоби служити мені в Архієрейському чині. Я думав, що зробити в тій зруйнованій Церкві, яка так довго була переслідувана, знищена?.. Стільки зруйновано людських сердець. Як багато потрібно ще відкрити дверей для Бога, для людей…», – роздумує наш ювіляр.
* * *
Людмила Заяць (Війтишин), сестра Митрополита:
Мій старший на вісім років брат Володимир був найбільшим моїм захистом. Він був завжди щирим, добрим, врівноваженим.
З 1982 по 1984 роки я навчалась у Надвірнянському технікумі. Володимир мене, 17-річну, возив на навчання, і ми багато розмовляли дорогою. Непростий був час… Маму викликали в прокуратуру. Я одного разу кажу: «Брате, мені страшно за нас всіх, нам якось треба ховатися від цієї радянської влади». А він так впевнено тоді сказав: «Люся, не переживай. Радянський Союз розпадеться!». «Як таке може бути? – я не повірила. – Це ж така сила!». «Римська імперія також була сильна, але розпалася. Ось побачиш і союз впаде!» – відповів. І цими словами мене дуже заспокоїв. Це брат сказав ще за 10 років до проголошення незалежності нашої країни.
Найбільший вплив на нього мав борець за Україну, патріот, наша духовна велич і духовний батько підпільний єпископ Павло Василик. Він висвятив мого брата на свято Вознесіння Господнього 1982 року в рідному селі, в батьківській оселі. Це відбувалось таємно. Уся родина була присутня в нашій хаті. Володимира дуже любила с. Тихона з м. Бучач, вона теж була на свяченні. Батько часто возив мого брата в підпільну оселю до сестер-монахинь, де вони спільно молилися.
Запам’ятався мені Володимир, коли йшов у армію. Його повезли вантажною машиною. Він попросив зупинитися біля храму. Вийшов, вклякнув, помолився, попросив Бога, щоб благословив його.
Згадував мій брат зі сльозами на очах, що в часи підпілля їх постійно гонили. А він думав: «Господи, скільки є на землі місця, а ми не маємо де помолитися, мусимо ховатися по лісах, у Зарваниці».
А тепер уже Церква вільна, храми відчинені. Владика Володимир дбає, щоб було багато храмів, щоб усім вистачало місця.
Владика Василь Івасюк, Правлячий Архієрей Коломийської єпархії:
Архієпископ Володимир Війтишин – це людина, яка завжди всіх вислуховує. Він любить порадити, допомогти, багато робить для Церкви, багато допомагає Главі УГКЦ Святославу Шевчуку. Івано-Франківську Архієпархію піднімає на дуже високий рівень. Успіху йому в цьому і Божого благословення.
о. Степан Балагура, судовий вікарій Архієпархії:
Наш Владика – особлива людина для всього Прикарпаття. Молодим хлопцем він пожертвував усе своє життя для Бога. Багато працював для підпілля. Перенесення осідку Глави УГКЦ в Київ – також велика його заслуга. Розбудова Івано-Франківської Архієпархії (всіх підрозділів) також постійно в його думках і планах.
о. Олег Каськів, синкел у справах духовенства і священиччих родин:
Часто буваю з Митрополитом на молитві в його приватній каплиці. Бачу, як він щиро молиться. В такі хвилини є тільки Владика і Господь Бог. Наш Владика Володимир керується трьома речами: мудрістю, второпністю та любов’ю.
Підготувала Юлія БОЄЧКО
