«Не робіть нічого для нас без нас» - основне правило, яке слід пам’ятати під час створення умов доступності та безбар’єрності в місті, та якого не завжди дотримуються.
Паркувальні місця на вулиці Степана Бандери без місця аби пересісти на крісло колісне, відшліфована бруківка на площі Ринок та антипаркувальні стовпчики – у Львові все частіше говорять про доступність та безбар’єрність, проте зовсім не зважають на те, чи справді запроваджені зміни допоможуть людям з інвалідністю.
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україні зросла чисельність людей з інвалідністю на 300 тисяч, сягнувши загальної кількості у понад 3 млн осіб. Війна не спричинила проблему доступності у містах та селах України, а загострила її, адже вона існувала ще до початку війни з росією у 2014 році. Виплата матеріальних допомог, субсидій від служб соціального захисту – це важливий спосіб підтримки людей з інвалідністю. Проте не менш цінною є також доступність у місті, як от у навчальних закладах, громадському транспорті, на вулицях, у закладах харчування тощо.
Різниця між безбар’єрністю та доступністю, попри те, що їх часто уподібнюють, існує. Ігор Дякович, головний спеціаліст відділу гуманітарної політики та міжнародного співробітництва Львівської обласної ради, пояснює: «Безбар’єрність – це коли людина на кріслі колісному, із вадами зору тощо може добратися з точки А до точки Б. Натомість доступність – це трохи глибше поняття. Це доступність послуг, доступність транспорту, доступність навчання».
Ігор наводить приклад, що доступність у транспорті – це можливість для людини, яка має порушення зору, ідентифікувати перед собою контролера та надати, припустимо, Леокарт. Для цього на документі, який засвідчують особу контролера, та на електронному квитку повинні бути надписи шрифтом Брайля.
Несистемність запровадження доступності у місті є основною проблемою. Ігор Дякович зазначає, що питання інклюзивності повинно бути протягнене через усі сфери діяльності міста: «Тобто будь-яка сфера, яку ми не візьмемо, навіть найбільш неочевидна, вона теж має мати цю складову доступності. І наразі цього немає. Але хаотично, точково, і, я би сказав, досить непогано воно є. Просто немає системності».
Ігор Дякович пояснює, що в місті є районні адміністрації, які мають контакт з усіма ОСББ та іншими управлінськими компаніями. Для систематизації інформації, визначення реальних потреб населення необхідна тісна співпраця з локальними установами та організаціями, які подаватимуть інформацію про те, чи є в них люди з певним видом інвалідності, які запити у них є. Експерт зазначає, що слід завжди пам’ятати основне правило роботи з громадянами: «Не робіть нічого для нас без нас».
Серед проблем із запровадження складових доступності у місті слід зважати на труднощі з проведенням будівельних робіт у центрі міста. Адже він є історичною спадщиною та його основна частина – це старі будинки, які не підлягають змінам у спорудженні. Окрім цього, сьогодні перед державними установами постає фінансова проблема, яку часто готові вирішувати приватні підприємства.
Дякович зазначає, що бізнес дуже орієнтований на такі речі і радо готовий допомагати. Депутати часто співпрацюють із підприємцями під час пошуку експертів, які готові надати фахову оцінку щодо створення інклюзивних умов у конкретних закладах, міських локаціях, щодо запровадження безбар’єрності в окремо визначених ситуаціях.
Водночас Ігор Дякович зазначає: «Те, що є «Unbroken», - це добре. Те, що є «Superhumans», - це добре. Те, що є «Без обмежень», - це теж добре. І те, що вони між собою десь конкурують – теж. Але не забувайте, що там є люди, які пішли туди протезуватися, навчитися заново ходити, а не брати участь у політичних кампаніях».
