Чинна влада на чолі з новообраним президентом Порошенком боїться політично чутливого "мовного питання" як чорт ладану, - написав блогер Валерій Степаненко.
"Після ганебної втечі більше року тому колишнього президента Януковича, який, поступово узурпувавши всю повноту влади в Україні, розпочав наступ на українську мову - вже хоча б тому, що україномовні українці за нього практично не голосували - ситуація з українською мовою в країні не лише не поліпшилася, а навіть погіршилася.
Чинна влада на чолі з новообраним президентом Порошенком боїться політично чутливого "мовного питання" як чорт ладану і уникає будь-яких рішучих кроків для реального утвердження позицій української мови, яка згідно Ст.10 Конституції є єдиною державною.
Попри запевнення Порошенка, що українська залишатиметься єдиною державною мовою в країні, її позиції за останній рік лише послабилися.
Особливо негативним чинником погіршення стану української мови є призначення президентом Порошенком на високі посади наближених до себе чиновників, які не володіють у достатній мірі українською мовою. У підрадянській Польщі такий підхід до призначень підлеглих називали "BMW": bierny, mierny ale wierny (пасивний, посередній, але відданий). Прикладів таких призначень високопоставлених державних чиновників в Україні, на жаль, досить багато, вони не поодинокі. А добрими намірами, якими буцімто керується президент, часто вимощена дорога до пекла. Здається Карл Маркс казав, що мовою народу, серед якого живуть, не володіють лише гості, окупанти та ідіоти. Атож, кого саме з названих щойно президент Порошенко призначає на відповідальні державні посади? Складається враження, що кадрова політика чинного президента спрямована не на зміцнення української держави, а на цементування особистої влади.
З одного боку, Порошенко декларує, що мова титульної нації є і буде єдиною державною мовою в Україні, вимогою чинного законодавства є володіння державними службовцями українською мовою. З іншого боку, президент порушує чинне законодавство призначаючи на державні посади осіб, які не володіють державною мовою. Як тоді він може вимагати дотримання законів від державних чиновників? І не лише коли йдеться про мову... Адже, висловлюючись фігурально, і той, хто вкрав одну курку у сусіда, і той, хто вкрав вагон курячих тушок, є злодіями. Dura lex sed lex (закон суворий, але це закон), як казали древні. Якщо законів не дотримуються, то або закони треба міняти, або тих, хто їх порушує. І якщо закони порушує президент, який є найвищою посадовою особою в державі, то такий президент має бути усунутий з посади. Що власне і сталося з попередником чинного президента.
Новообраний столичний мер Кличко, у свою чергу, також призначає на посади начальників департаментів КМДА своїх людей, які українською не володіють. Що вже тоді казати про інші регіони, адже там беруть приклад зі столичного Києва.
Звісно, війна на Південному Сході країни вносить свої корективи в державну політику, в т.ч. і мовну. Тим більше, що війну розв’язала колишня метрополія, яка впродовж декількох століть піддавала українців жорстокому національному гнітові, фактично заборонивши їх мову та культуру. І якщо біла московська імперія асимілювала лише українську інтелігенцію, а українське село продовжувало жити своїм патріархальним життям, то червона московська імперія - за підтримки місцевих безбатченків на кшталт щербицьких та маланчуків - за короткий проміжок часу знищила українську мову і на селі: на зміну солов’їній, калиновій мові прийшов примітивний імбецильний "суржик". Причиною цього стало, в першу чергу, широке розповсюдженя телебачення в умовах фактичної заборони в УССР української мови в усіх сферах державного та громадського життя, в першу чергу в освіті та на телебаченні.
Чинна влада має все ж надіслати всім громадянам України чіткий месидж щодо того, яку Україну ми будуємо: співучу українську Україну чи недорікувату Малорорсію. Звісно в українській Україні мають забезпечуватися мовні права всіх більш-менш численних національних меншин, які разом з українцями складають політичну українську націю. З іншого боку, в Україні не може бути громадян, які не володіють державною українською мовою, у т.ч. і розмовною. Принаймні їх на перших порах - і це на 24-у році незалежності? - не має бути там, де необхідне особисте спілкування.
Особисто мені потрібна лише така Україна, а не територія, на якій українцям постійно відмовляють в обслуговуванні українською в державних органах та у сфері обслуговування навіть у столичному місті. І не тому, що не володію мовою колишньої метрополії, а радше тому, що володію нею не гірше, ніж 8 з 10 москвичів ("кієвлянє" відпочивають). До речі, англійську опанував достатньо добре ще за "совка". Коли на мою українську в Києві постійно кидали "скажітє по-рускі" чи щось подібне, то переходив на англійську, після чого у більшості випадків мою українську принаймні розуміли. Пристойно володію також польською. Працювава навіть упродовж декількох сезонів гідом-перекладачем з польськими туристами. Як це не дивно - думаю багато хто з українських патріотів мене зрозуміє - найменш комфортно почуваюся в Києві. Навіть менше, ніж у Москві, Варшаві чи Вашингтоні, адже спілкування відповідно російською, польською та англійською у названих вище містах не викликає в мене якогось внутрішнього несприйняття, чого не можу сказати про ситуацію в Києві, коли на моє офіційне звернення українською відповідають мовою колишньої метрополії. Чому з мене, освіченого (дві елітні вищі освіти) україномовного українця, який пристойно володіє чотирма мовами, недорікуваті продавчині та недолугі чиновники "роблять" внутрішнього емігранта у столиці власної держави, де мешкаю вже майже пів століття? До того ж народився і виріс під Києвом, де проживає практично вся моя рідня (в Києві чи в радіусі 70 км від нього). Чому не можна запровадити принаймні адміністративну відповідальність за порушення права українців послуговуватися мовою своїх предків на даній їм Богом землі?
Хіба такою є людська чи й Божа справедливість?
Як на мене, то започаткована після агресії колишньої метрополії псевдоукраїнською інтелігенцією ініціатива "Єдина країна/Единая страна" є контрпродуктивною з точки зору розбудови української держави. Вже тому, що вона не правильно розставляє акценти, надаючи перевагу лише одній з 18 наразі офіційно визнаних мов національних меншин.
Ніхто не заперечує, що в зоні АТО воюють і віддають життя за Україну і ті, хто розмовляє мовою колишньої метрополії. До того ж таких багато. Хоч переконаний, що абсолютна більшість таких бійців воюють саме за українську Україну, чітко усвідомлюючи собі, що їхні діти розмовлятимуть вже українською. Адже тоді неофашистському хану колишньої метрополії Путіну чи його наступникам вже не буде кого в Україні "захищати".
Саме українська мова може і має стати цементуючим розчином для створення української політичної нації. Адже якщо такої політичної нації не буде створено, то українська держава постійно перебуватиме під загрозою агресії з боку неадекватних авторитарних ханів колишньої метрополії під надуманим приводом захисту "язика" і тих, хто ним послуговується. Та й провідні західні країни - ті ж Франція та Німеччина - фактично відмовилися від створення мультикультурних держав.
Всі громадяни України мають це чітко собі усвідомлювати, а ті, хто не згоден, має залишити Україну.
Слава Україні!", - Валерій Степаненко, магістр ділового адміністрування.
