«Я не боюсь сказати». Свого часу саме під цим хештегом у соцмережах українці ділилися своїми страшними спогадами про сексуальне насильство. Жінка, яка розпочала цей флешмоб ,– журналістка, громадська активістка, блогер та письменниця Настя Мельниченко.
Цього року світ побачила її найвідвертіша книжка для підлітків. Про сексуальне насильство, про те, коли варто говорити з дітьми на «незручні» теми, Гал-інфо поспілкувалося із письменницею.
Чому саме тоді написали пост про #я_не_боюся_сказати?
Саме тоді цей пост був емоційною реакцією. Я гортала стрічну на Фейсбуці і натрапила на пост якогось хлопця, який описав випадок, коли він знайшов зґвалтовану жінку у парку. Він надав їй допомогу. Наприкінці він написав, мовляв, дівчата, не треба ходити ввечері в парку самотою і тоді з вами такого не станеться. Мене якось перемкнуло, охопила лють.
Я маю подруг і знайомих жінок, з якими траплялися подібні речі. Це було не в парку і не вночі. Як тоді пояснити випадок з моєю знайомою, коли тут у Львові серед білого дня її схопили за руки і тягнули у підворіття. Вона кричала,але ніхто не звертав на її крик уваги. Як це пояснити? То що, жінці взагалі не виходити? Може єдиний спосіб просто не народжуватися жінкою? Я була дуже розлючена і написала свій пост, в якому описала випадки зі свого життя. У мене не було зґвалтування, але це було сексуальне насильство, яке буває дуже різним.
Зґвалтування як таке, коли йде проникнення, це крайня форма. Однак є дуже багато інших форм насильства, зокрема сексуального. Я описала скільки мені було років і як це відбувалося. Я закликала жінок поділитися своїми історіями, щоб вони розповіли про це і показали тим людям, які у всьому намагаються звинуватити жінку, мовляв, вона не так була вдягнена чи не тоді гуляла, що зґвалтування трапляється незалежно ні від чого?
Чи сподівалися ви на таку масову реакцію у соцмережах?
Я очікувала реакції на цей пост, але не очікувала, що вона буде така масова. Це викликано тим, що це така тема, про яку жінки до того не могли говорити, а тут їм дали привід.
Можливо ви знаєте, скільки людей розповіло свої історії під цим хештегом?
Я не рахувала, бо це дуже важко, але, здається,порахувала гендерна дослідниця Тамара Марцинюк, під хештегомбуло більше як тисячі історій. Охоплення ж було понад 16 мільйонів користувачів.
Скільки в Україні жінок потерпає від насильства?
Є міжнародна статистика. Вона свідчить, що кожна третя жінка у світі зазнавала або насильства, або спроби сексуального насильства. Насправді це вражаюча статистика. В Україні у нас, на жаль, в усіх сферах дуже погана статистика. Хоч яку тему візьми, наприклад, який відсоток воїнів АТО переживає ПТСР? Цього теж не знайти. В Україні просто нема статистики по суті. Але є світова, якою ми і послуговуємося. Я не думаю, що в Україні стан справ кращий чи гірший. Я думаю, що у нас також насильства зазнає кожна третя жінка.
Зрозуміло, що це явище не побороти і воно завжди буде, але як запобігати цьому?
Так, на жаль, це явище не побороти. Однак із самого дитинства треба пояснювати про особисті кордони, про те, наскільки важлива відмова. Звісно ж,потрібно боротися з гендерними стереотипами. Хлопчику пояснюють, що «ні» – це означає «ні». Але коли він виростає в культурі, де, власне, жартують про те, що коли жінка каже «ні» – це означає «повпрошуй мене ще» чи «можливо», чи «так, але пізніше»… Якщо чоловік виростає в оточенні цих гендерних стереотипів, то як він може однозначно сприймати слово «ні» як «ні»? Тому це дуже комплексна робота. Тут важливою єсекспросвіта, розповідати дітям про те, що таке секс.
Треба розказувати, що секс – це має бути приємно. Коли ж дівчинка виростає з уявленням, що секс – це щось страшне, бо дорослі червоніють і соромляться говорити про це. В школі їй розказали, що від сексу буває страшна вагітність та страшні болячки. Дівчинка буде асоціювати секс із чимось страшним та сороміцьким. Далі у неї починається сексуальне життя. Наприклад, їй не приємно під час сексу, але вона терпить цей біль, але вона не знає, що так не має бути, бо вона виросла з усвідомленням, що секс – це щось страшне. Терпи, бо ти маєш терпіти, щоб чоловік отримав задоволення, а потім ти маєш народити. Треба, щоб дівчинка виростала з усвідомленням того, що секс – це не помучитись, а потім народити, а це щось приємне. Треба навчитися означувати свої кордони і не боятися казати чоловіками, коли неприємно чи боляче.
Ваша книга орієнтована на підлітків. Коли варто починати говорити з дитиною про секс, про стосунки чоловіка і жінки, про сексуальне задоволення чи сексуальне насильство?
Як тільки дитина почне ставити такі питання. Ми не можемо посадити дитину п’яти років на стільчик і сказати: «Нумо я тобі зараз розкажу про секс». Якщо дитина не ставить питання, то не варто про це заводити розмову. Якщо дитина ж запитує, то відповіді мають корелюватися з її віком. Якщо вона у п’ять років питає, звідки беруться діти, то не потрібно розповідати дуже складні речі. Достатньо пояснити їй на простому рівні, що коли чоловік та жінка люблять один одного, то вони займаються сексом, але все це треба пояснювати у дуже простій формі.
Якщо дитина в подальшому не ставить такі питання, то не варто їй нав’язувати цю інформацію. Відповідати лише на її питання,згідно з її віком. Коли ж дитина таки ставить ці питання, то не втікати від них, не червоніти, не соромитись і не гніватись, бо це виключно ваші психостатеві проблеми, що ви не можете спокійно говорити про секс.
У підлітків розмови про секс часто викликають привід для жартів чи викликають сором. Як говорити з ними?
У підлітків у шістнадцять років вже є статеве життя, але багато з них нічого не знають про контрацепцію чи будову статевих органів. Часто вони не знають, що робити з презервативом. Насправді, це дуже жахлива невідповідність. Нам хочеться вірити в те, що діти будуть після шлюбу, після вінчання, після першої шлюбної ночі з єдиним чоловіком чи з єдиною жінкою, але це не так. Як би нам не хотілося б закрити на це очі і сказати, що у підлітків немає сексу, це не так. І до того часу, поки вони не почнуть між собою якось неконтрольовано взаємодіяти,їм потрібно про це розповісти. Чому відбуваються ось ці «ужимки» та «жартульки»? Бо з дітьми про це ніхто прямо не говорить. Якби ми говорили з дітьми з самого дитинства, тоді б вони ставились до цього відповідально, як до природного процесу.
В Україні у школах нема як такого сексуального виховання. Про це не говорять вчителі, а на уроках анатомії часто навіть воліють пропускати незручні теми. Як бути із цим?
Змінити систему освіти дуже і дуже складно, це тривалий процес. Коли хтось намагається прийти з сексуальним вихованням у школу, то самі батьки дуже часто миттєво це відштовхують. Проблема навіть не у школах, а це комплексна проблема, що у нас дуже пуританське, затиснуте суспільство.
Однак поки не буде статевого виховання у школах, будуть прикрі ситуації в житті підлітків.
Так, але я не можу впливати на систему освіти. Я можу лише писати книжки. Я написала ось цю одну книжку про насильство. Нині до друку готується друга книжка, і там буде йтися про ранню вагітність, про асексуальність, яку майже ніхто не обговорює, про нетрадиційну орієнтацію, про тілесність, про анорексію, про розлади харчової поведінки. Це такі довкола сексу теми, але не в лоб, як то кажуть.
У нас взагалі проблема з книжками. От, наприклад, переглядала книжку для дітей про тіло, то там статеві органи взагалі неозначені ніяк. Там є все: серце, печінка, легені і навіть кишківник, а от статевих органів немає. І що з цим робити? Що це за моє тіло? Я що, янгол якийсь? Але все змінюється і думаю, що з часом стане краще. Наприклад, видавництво «Видавництво» вже випустило книжку в якій розповідається як змінюється тіло дівчинки, про місячні, про переживання дитини у цей період тощо. Про це варто говорити.
А як щодо книжки «Майя і її мами», яка наробила багато галасу у Львові?
Це абсолютно позитивна і дуже правильна, книжка. Розумію, що назва була спеціально провокативна. Я розумію хід думок видавця, бо він хоче книжку продати. Відповідно, він хоче, щоб був галас довкола неї. У цій книзі 17 історій про різні типи родин. У когось батьки на заробітках, у когось – переселенці, когось виховують дідусь та бабуся. Книга про те, що хай яка була б сім’я – головне, щоб у ній панувала любов, довіра, повага і тоді все буде добре. Тоді дитина буде щасливою і здоровою. І тут одна історія з 17, на кілька речень, про дівчинку, у якої дві мами. Якби це не було винесено у заголовок, то ніхто так і не помітив. Написано нейтрально і без пропаганди. У мене діти прочитали цю книгу, я не пропонувала її їм, вона просто є у нашій домашній бібліотеці. Вони цю книжку сприйняли, як звичайну книжку, яка навіть не викликала питань. Якщо на чомусь не акцентувати, то вони саме так її сприймуть.
Коли ви почали говорити зі своїми дітьми на теми сексу?
Десь років із шести, коли мій старший син Ярослав почав взаємодіяти з дівчатами. Я почала запитувати, чи дівчинка давала згоду на те, щоб він її поцілував? Тепер він знає, що не можна просто так увірватися у простір дівчинки і почати її цьомати. Спершу треба запитати у неї, чи вона не проти.
Чи надходили вам погрози щодо флешмобу чи книги?
Під час самої акції «я не боюся сказати» були, але саму книжку, таке враження, що не читали. Були звинувачення, що я наживаюся на чужому горі і мала би віддати гонорар на шелтер для жінок. Але аби ті люди дізналися про розмір гонорару за два місяці роботи, вони б, певне, самі позамовкали б.
Про що вона?
Книга написана про насильство. Де розглянуті різні види насильства: емоційне, сексуальне, фізичне, економічне, репродуктивне. Всі ці види розписані. Там розказано про те, що таке секс, що таке кордони, що таке згода, які є міфи про секс. Розказано, що переживає людина, з якою сталося насильство, як реагує її психіка, пояснено, що це нормальна реакція здорової психіки на ненормальні події, як можна вийти з цього стану, що треба робити. Розписаний алгоритм дій що робити у випадку насильства. Історії використані лише для ілюстрацій. Ці історії взяті не з самої акції. Я збирала їх окремо, просила людей поділитися саме підлітковими історіями.
Яка з історій вас найбільше шокувала?
Умене є дуже близька подруга. Я знала, що у неї щось відбувалося вдома. Я здогадувалася, що це насильство. Вона весь час жила у подруг і не хотіла повертатися додому. І ось тільки тепер, на мій заклик, вона надіслала велику історію про те, як її регулярно ґвалтував рідний батько. Вона розповідає про те, як вона навчилася спати стоячи, бо боялася спати вночі. Він завжди чіплявся до неї, коли вона спала.
Це все відбувалося з людиною, і вона мовчала про це. Наважилася говорити, коли нам стало за тридцять. Мене це дуже шокувало. Тоді це пояснило багато, пояснило її поведінку, чому вона втікала здому, і чому вона так насторожено ставилась до чоловіків. Ми дружимо з нею з підліткового віку. Дуже важко сприймати, коли це близька людина.
Друга історія – це історія чоловіка, який в дитинстві зазнав сексуального насильства від іншого чоловіка. Він написав детальну розповідь на сім сторінок. Він описав, як він це переживав. Ця історія була для мене цінна, бо він виклав свої внутрішні переживання. Він описав, як він переживав допити у поліції. Він був чи не єдиним з усіх, хто одразу звернувся до поліції і цього ґвалтівника посадили.
Ще одна історія – це вижимки із поліцейських звітів. Коли п’ятирічну дівчинку ґвалтував батько. Вона пожалілася мамі, а та набила її ременем за те, що вона бреше. Ця історія вміщена у розділі для батьків. На жаль, дітей не сприймають серйозно. Коли дитина наважується розповісти щось батькам, не факт, що їй повірять. Але ж у першу чергу дитина розраховує на підтримку батьків.
Що б ви хотіли сказати читачам своєї книги?
Немає нічого, що могло б виправдати насильника. Жертва завжди невинна. Немає умов, за яких хтось може когось зґвалтувати. У нас чомусь у суспільстві вважається, що є якісь умови, які можуть виправдати насильника. Наприклад, коротка спідниця, випивка чи червоні губи. Насправді, це не так! Жертва ніколи не винна у тому, що сталося і не потрібно боятися говорити про це.
