Охоронна фірма «ТзОВ Служба охорони «Під Куполом» працює у Львові менше як рік. Однак за короткий час вона здобула добру репутацію. Одна з причин цього – особистісна: її заснували колишні учасники АТО. Ризик і взаємна довіра – це їхня стихія.
Однак щоб започаткувати бізнес в Україні, треба бути готовим, що вся система «заточена» проти тебе. Про перемоги на «мирному» фронті розмова із директором, екс-бійцем 72-ї бригади Олександром Джунківським.
Ви служили в АТО у перші найтяжчі роки. Згодом доля закинула до Львова. Заробляючи на хліб, попробували свої сили в кількох професіях. І раптом стаєте директором охоронної фірми. Як так сталось?
Я родом з Білої Церкви. Потрапивши до Львова, пройшов, так би мовити подвійну акліматизацію. До іншого міста і до мирного життя. Було складно, але Львів не без добрих людей, познайомився з бойовими побратимами, які також воювали та виконували бойові завдання на різних ділянках фронту у різних військових формуваннях. Війна зробила нас братами.
Саме під час наших частих і довгих розмов зринула ідея почати охоронний бізнес. Хлопці не хотіли працювати вантажниками чи барменами. Подумали, а чому б нам не використати у цивільному житті здобуті бойовий досвід, навички несення служби на постах та ведення розвідки, вміння передбачати загрози. Чому, власне, не пристосувати воєнний фах до мирних умов.
До того ж з’ясувалось, що для учасників АТО важливий і психологічний фактор. Бракує почуття якоїсь небезпеки, ризику і несподіванки, просто так жити сумно.
Адже хто бере на себе перший удар – охорона. Чи спроба крадіжки, чи напад на якесь приміщення, чи рейдери «завітали». Хлопці готові протидіяти таким атакам, як наче на фронті – без паніки, без страху і з граничною відповідальність за довірений об’єкт. Отримуючи задоволення від роботи та заробіток на прожиття.
Відкриття того чи іншого бізнесу передбачає попереднє вивчення відповідного ринку. Ви щось таке робили чи діяли суто інтуїтивно?
Насправді особисто я приблизно рік витратив на вивчення нормативно-правової бази і ринкової ситуації . Тільки після цього ми подали документи на отримання ліцензії, адже, як відомо, ліцензування охоронних фірм обов’язкове і стосується трьох основних видів цього бізнесу: охорони особистого майна громадян, майна юридичних осіб і охорони особи.
Щодо ринкової ніші, то на нашу оцінку, тут непочатий край роботи. Самі бачите, що кримінальна ситуація в країні, зокрема у Львівській області, доволі складна. За даними статистики, в області продовжує зростати число тяжких та особливо тяжких злочинів. При цьому, якщо не помиляюсь, у загальній структурі злочинів більше як дві третини припадає саме на злочини проти власності. А випадки рейдерства в сільському господарстві. Ти виростив урожай і за це тобі «низький уклін» від рейдерів. Навіть в Кабміні створили антирейдеську структуру. Прикро, але така реальність.
Власне , спілкуючись із замовниками, я усвідомив, що багато хто з них вважає, що охорона – це найнижча ланка в бізнесі. Я з цим категорично не погоджують. Це його фундамент. Кожен бізнес – малий, середній, великий – потребує захисту, інша річ, як її організувати, щоб було по кишені і надійно, не забуваючи при цьому, що скупий платить двічі.
Якщо конкретно, скільки у Львові, в області працює охоронних фірм?
Ми намагались полічити, але це виявилось непростим завданням. Насамперед тому, що ринок цих послуг залишається доволі закритим та специфічним. По-друге, в регіонах працюють представництва київських фірм. По-третє, з’являється багато фірм-одноденок.
Якщо проаналізувати дані рекламних сайтів, то виходить що у Львові та області працює до трьох десятків охоронних фірм. Звісно, це приблизна цифра. Але таких фірм, які представлені на ринку більше як 10 років, не набереться й з десяток. Також часто підприємства отримують ліцензію і відкривають охоронні підрозділи.
Коли ж говорити глобально, то, по суті, монопольне становище у сфері охоронних послуг в Україні посідає Поліція охорони. Це колишня Державна служба охорони, яка в 2016 році, за даними ЗМІ, охороняла близько 166 тисяч об’єктів нерухомості з допомогою 50 тисяч фахівців і 750 груп реагування. Поліція охорони входить у структуру Національної поліції.
Плюс чотири чи п’ять великих компаній, типу «Охоронний холдинг» (серед іншого, працює з підприємствами промислової групи СКМ). Але це вища ліга. На їхньому тлі ми скромний старт-ап. Однак, ми також амбітні та рішучі. Тому впевнені, що сформуємо їм гідну альтернативу.
Як би ви оцінили умови для відкриття такого бізнесу. Наскільки це складно?
Щойно з’явилась ця ідея, мене одразу попередили, що це буде вельми не просто. Так воно десь і сталось. Але ми рухались крок за кроком. Ставили перед собою чергове питання і шукали на нього відповідь у нормативній базі. Також спілкувались з людьми, які мають досвід роботи на відповідальних посадах в охоронних органах.
Найважче, як згодом з’ясувалось, було одержати ліцензію на охоронну діяльність. Дуже багато вимог. Їх дотримання перевіряє Київ, тобто МВС.
Що це за умови?
Найважливіша з них, яка впливає на отримання ліцензії на охоронну діяльність, така: у структурі охоронної компанії повинен бути фахівець, що має вищу освіту і стаж роботи не менше як 3 роки на командирських (офіцерських) посадах у правоохоронних органах, армійських формуваннях чи охоронних компаніях.
Чи не тому охоронний бізнес і досі вважається сферою діяльності відставних міліцейських генералів і полковників?
Десь так, але час буремних дев’яностих і нульових років, на які припав бум «генеральського» охоронного бізнесу, на мою думку, вже минув. Як було колись? Через відносно низький якісний бар’єр входження на ринок охоронних послуг міліцейські й армійські відставники наплодили безліку охоронних фірми, якими керували за допомогою телефону. Буквально не виходячи з хати. При цьому використовували старі зв’язки, щоб залучати клієнтів. Тепер ринок змінився, бізнесмени вимагають якості і гарантій. Особливо після того, як не один підприємець обпікся, маючи справу з «диванною» охоронною. Власне, для нас репутація і добре ім’я - це дуже важливі речі.
Маєте офіс?
Так, орендуємо приміщення. Є у нас і тренувальний зал. Обладнуємо кімнату для групи оперативного реагування. У планах перейти в основному на пультовий режим роботи. Це коли є системи відеоспостереження та технічні засоби контролю і диспетчер, який отримує сигнал на пульт. Але це додаткові витрати. Працюємо над цим. Ще один перспективний напрям – це особиста охорона, що потребує доброго вишколу охоронців. Також тримаємо на оці детективну справу. Словом, хочемо опанувати весь спектр охоронних послух.
Скільки часу минуло від задуму створити охоронний бізнес до моменту, коли ви почали надавати відповідні послуги?
Приблизно минув рік. Як вже казав, саме стільки часу ми витратили на вивчення законодавства та на отримання ліцензії, задля чого пройшли цілу низку перевірок. На ліцензію чекали два місяці…
Все ж таки, за 10-бальною шкалою, як би ви оцінили сприятливість бізнес-середовища?
Чесно кажучи, часто виникало бажання все кинути, бракувало нервів, хотілося від усього відмовитись. Скажімо, приходиш у податкову, а там тебе від вікна до вікна ганяють. Та власне, йдеться не тільки про податкову. Куди б ти не прийшов, усюди до тебе байдуже ставлення.
Тому коли ви говорите про 10-бальну шкалу, то сприятливість бізнесу в Україні, з огляду на свій досвід, я б оцінив оцінкою 4. Високу оцінку точно не поставив би.
У вас працюють, як правило, колишні АТО-вці. Це ускладнює роботу чи полегшує? Як до цього ставляться ваші клієнти?
Як на мене, на це сильно уваги не звертають. З одного боку, до цього ставляться добре, є якась довіра до хлопців, до їхнього бойового досвіду. Але з другого погляду, нині ситуація в країні така, що у багатьох наших клієнтів чи то родичі, чи то близькі знайомі були чи є на фронті. Тобто, веду до того, що ставлення нормальне. Бізнес є бізнес. Якщо ти виконуєш умови контракту, то все гаразд.
Ви самі укладаєте угоди зі своїми клієнтами?
Ми залучаємо юристів, фахівців з договірного права.
Коли набираєте на роботу АТО-вців, проблем у спілкуванні не виникає?
Жодних проблем. Навпаки, коли хлопці гуртуються разом і бачать, що їх оточують такі самі побратими, є спільні теми, взаємна підтримка, тоді інтегруватись у мирне життя набагато легше. Така підтримка допомагає, навіть коли йдеться про сімейні труднощі. Ми – братство, а тому завжди допомагаємо один одному у вирішенні будь-яких проблем у будь-яку годину дня чи ночі.
Окрім бажання, що ще потрібно, щоб стати охоронником?
Насамперед потрібно пройти низку обстежень і отримати довідки, що ти фізично і психічно здоровий і не страждаєш ні на яку залежність. Також обов’язкова довідка про несудимість. Потім слід відбути навчання і скласти іспит, щоб отримати свідоцтво охоронника. Це, зокрема, психологічна, фізична, тактична підготовка і, навіть, базові знання медицини. Курс навчання триває протягом трьох місяців. Право їх проводити мають ліцензовані структури. Як правило, це Державна служба охорони, або ж приватні охоронні фірми, які вже доволі довго працюють на ринку.
А які вимоги до майбутніх охоронників ставити ви особисто?
У нас є свій психолог. Кандидат проходить співбесіду і два тести. Один – на 17 рис характеру і другий – психологічний. Якщо людина складає ці тести, то в принципі ми готові з нею співпрацювати.
Багато разів доводилось відмовляти?
Трапляються і такі випадки. Якщо людина приходить на співбесіду, і від неї відгонить перегаром, то ми припиняємо розмову.
Що ви можете сказати про психологічний синдром учасника АТО?
Можу сказати одне: хлопці всі врівноважені. У всіх є розуміння , що робота є роботою і треба якось вливатися у мирне життя. Скажімо, у нас є об’єкти, де охоронникам доводиться щоденно і безпосередньо спілкуватися з людьми. Головна умова – ввічливість. І це всі розуміють. Навіть без інструктажів, які ми однаково регулярно проводимо.
Все ж таки, дехто вважає, що жодного поствоєнного синдрому нема, особливо якщо створити колишнім бійцями нормальні умови життя та праці?
Мені складно однозначно відповісти на це запитання. На мою думку, є певний відсоток АТО-вців, яким складно без психологічної допомоги адаптуватися до цивільного життя. Але якщо брати загалом, то коли суспільство проявляє увагу до таких людей, не забуває про них, допомагає їм облаштувати побут та знайти роботу, навіть якщо доведеться поміняти їх з десяток – то жодної проблем бути не повинно. Водночас я не сприймаю позиції, що ось я АТО-вець і до мене мають прийти і дати мені все, що я захочу. Так в реальному житті не буває. Потрібно розраховувати і на власні сили, потрібно щось змінювати в собі. Потрібно підтримувати зв'язок з побратимами і друзями, а не замикатися у собі.
Часто в ЗМІ з’являється інформацію, що АТО-вців залучають до рейдерських атак?
Це не до нас. Ми діємо суто в межах чинного законодавства.
І на завершення розмови. Чи доводилось вже вашим охоронникам застосовувати бойовий досвід в охоронній практиці.
Цього літа ми мали один проблемний об’єкт. Під час роботи охоронникам доводилося чути погрози та залякування. Насправді, після того, що кожен із нас пережив на фронті, в цивільному житті нас вже не так просто злякати. Хлопці дуже коректно себе повели і продемонстрували неабияку стійкість. Усе вирішили мирно без застосування сили чи спецзасобів. Вистачило психологічної стійкості.
Дякую за інтерв’ю.
Розмову вів Віктор Шаповал.
Олександр Джунківський з моменту анексії Криму та початку агресії Росії на Донбасі вирішив добровільно стати до лав ЗСУ. У березні 2014 року, під час першої хвилі мобілізації, був розподілений до складу 2-го батальйону артилерійського дивізіону 72-ї ОМБр. Відтак, разом із іншими мобілізованими його відправили на бойове злагодження військ та проходження навчання. Після цього бригада вирушила у зону АТО.
На Донбасі бригада виконувала завдання зі звільнення захоплених сепаратистами та російськими найманцями територій. Олександр Джунківський брав участь у звільненні Маріуполя, Сніжного та інших населених пунктів, у боях за Савур-Могилу. Після того, як ЗСУ отримали команду закрити доступ російським найманцям до українсько-російського кордону військові вели бої за прикордонні території: Дяково, Зеленопілля, Ізварине, Червонопартизанськ, Краснодон.
Разом із іншими військовослужбовцями опинився в оточенні на кордоні (Ізваринський котел), де наші війська перебували майже місяць, піддаючись масованим обстрілам як з боку Російської Федерації, так і з боку сепаратистів. Був у складі ударної групи, яка у серпні 2014 році здійснила прорив кільця оточення під командуванням майора Михайла Драпатого та вийшли на з’єднання з іншими військовими частинами ЗСУ.
Після лікування та реабілітації повернувся на фронт. З грудня 2014 до березня 2015 року служив на першій лінії розмежування в районі с. Гранітне (Волноваський р-н, Донецької обл.).
Демобілізований у березні 2015 року.
