Пообіддя неділі, маршрутка Турка - Львів. В Самборі люди поволі заповнюють весь простір мікроавтобусу, готуються вирушати. Раптом до салону заходить середнього віку чоловік, в камуфляжі і починає свою «пісню»:
- Я 5 місяців і 3 дні стояв на Майдані. Був поранений. Навіть орденом мене нагородили, номерним орденом. От фото, як мене нагороджували. І тепер звертаюся до вас - подайте, хто скільки може, довідку треба зробити. Бо буду групу оформлювати, всі довідки зібрав, треба ще одну.
Хтось передає пару гривень, той дякує, виходить. Старша пані, навздогін прохачу:
- А я не даю таким... Я пенсіонерка, та вже 6 тисяч віддала на армію, а таким не дам - не вірю…
Хворі дітки, жертви потопу, учасники Майдану, ветерани АТО… Стільки потребуючих навколо, та чи всім можна вірити? І чи потрібне знання, що людина 100% потребує, для того, щоб поділитися? Останнім часом якось так парадоксально склалося – ми віддаємо більше, ніж будь-коли, але хочемо бути впевнені, що ці гроші підуть на реальну справу. Відшуковуємо серед друзів тих, хто справді допомагає, ділимося контактами, номерами карток, списками закупів… У нас змінилася система координат: я все частіше помічаю, що перекодовую суми витрат на те, скільки спальників, берців, касок можна на це купити. Замість купівлі чогось, часом навіть і дітям, вже вивчила на пам’ять розташування всіх навколишніх терміналів одного з банків і кілька номерів рахунків. Багато хто називав Майдан революцією гідності. Може, то гідність в нас прокидається? Гідність і відчуття, що навіть ти, маленька мурашка, можеш спричинитись до премоги свого мурашника? Гідність і усвідомлення, що треба просто зробити, а не просити і не чекати допомоги від доброго дяді?
Маршрутка поволі рушила. Ветеран Майдану сидів за пластиковим столиком біля магазину з пляшчиною пива і чекав на наступний рейс. Він збиратиме по гривні, щоб, можливо, купити собі довідку. 5 місяців і 3 дні не можуть перемогти «систему» в людині.
