Нещодавно у Львові в книгарні Є зібралися журналісти і і всі охочі, щоб обговорити важливу тему – про що ж мовчать українські журналісти. З’ясувалося, що багато важливих тем реально замовчуються. А втім, чимало важливих питань «заговорені» вже до такого стану, що сприймаються як банальності. Мовчання журналістів - зло чи профілактика?
«Хто мовченний, той спасенний» - неодноразово повторила ці слова модератор зустрічі, заступник редактора ІА ZIK Тетяна Вергелес. Ця фраза, як на мене, має багато відтінків: не пиши про щось – не матимеш клопоту з владою або сотнею тих, хто намагається вирішити подібну проблему; не порушуй серйозні теми – не будеш нести за них відповідальності; не говори правди про те, що твої колеги вчиняють непрофесійно – не будеш мати ворогів у тусовці…
«Ми мовчимо про те, що наші колеги говорять неправильні речі», - зізнався головний редактор «Ратуші» Микола Савєльєв і згадав про один з останніх ефірів львівського журналіста Остапа Дроздова. Розмова про мобілізацію, вірніше про її шкідливість та недоцільність, вкотре нагадала – об’єктивність ніщо, сенсаційність все. Побільше перекручень, акцентів, гостя до пари і можна насолоджуватися результатом. «Ефір-провокація» примусить триматися на плаву, зробить так, щоб про тебе не забували. На жаль, для багатьох молодих людей це достатня причина ставати журналістами. Чимало студентів журфаків мріють опинитися в «телевізорі», стати впізнаваним і відомим. Значно менше замислюються про те, що професійний обов’язок журналіста не торгувати собою, а доносити інформацію, незаангажовано і в повному обсязі.
З огляду на кількість неперевіреної інформації, «фейків», копіпейстів, джинси, матеріалів в стилі «відбулася подія», виринає в голові думка: «Іноді краще жувати, ніж говорити…» Журналістові, що не може і не хоче працювати професійно, іноді треба помовчати.
Фото Lexie Lannom.
А тим, хто відчуває свою відповідальність, працює професійно, не варто мовчати. І тим часом легітимізувати псевдо-журналістів, що прикриваючись посвідченнями і знайомствами, вирішують свої справи, брехливих політиків та хворе суспільство. Шкідливо мовчати там, де слово може стати якщо не вирішальним, то важливим.
«Треба працювати на аудиторію, яка психічно здорова», - сказав Савєльєв. Тут хочеться додати, що і журналіст мав би бути психічно здоровим, максимально відчувати етичну межу, при перетині якої новина перетворюється на потурання інстинктам та масовій істерії. І чи потрібен якийсь нагляд чи ціле міністерство, щоб вмикати здоровий глузд?
