Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Слухай онлайн
Cуспільство

Саморегуляція медіаспільноти: бути чи не бути?

Міністерство інформації наступає по всіх фронтах. Утворення, що на думку Президента, має реалізовувати єдину програму інформаційної безпеки і протистояти Росії у інформаційні війні. Ми можемо жартувати з цього утворення, навіть глузувати, переконуючи себе, що Юрій Стець на прес-конференціях сидить, понуривши голову саме через наш громадський тиск. Це все самозаспокоєння, дорогі колеги. Ситуацію могла би врятувати єдина узгоджена позиція. А її нема. І не буде. Бо саморегуляція в українській журналістиці – це космос: прекрасний і, на жаль, недосяжний.

На школі громадської активності, яку нещодавно проводила Школа журналістики УКУ, прозвучала твереза думка медіаюристки Тетяни Котюжинської- від впливу держави, такого собі «слона в посудній лавці», журналістську спільноту може врятувати тільки саморегуляція. Що мається на увазі? Встановлюються певні стандарти роботи і ті журналісти, які злісно порушують ці стандарти, екскомунікуються з журналістського середовища. Звучить, ніби, просто. Але одразу постає питання про механізми такої саморегуляції. Згадувана вже Тетяна Котюжинська говорить про велику вагу Комісії з журналістської етики.

Поглянемо на Комісію прицільніше. Вона була створена 2001 року, остаточно оформилась 2002 року – тобто, якраз в часи найбільшого закручування гайок і поширення темників. Механізм дії доволі простий – будь-хто може поскаржитися на те чи інші ЗМІ чи конкретного журналіста, аргументувавши в чому власне порушені стандарти і Комісія приймає рішення. Покарання на диво страшне – «попередження» або «громадський осуд». Жодних юридичних наслідків рішення інституції не несе, її діяльність носить виключно рекомендаційний характер.

Крім того, якщо ви захочете подивитись на сайті Комісії архів рішень – у вас навряд чи вийде. Виходить, що сама Комісія розуміє всю їх декларативність і мінімальний вплив на медіаспільноту? Тоді що це, самозаспокоєння? Імітація бурхливої діяльності?

Правду кажучи, Комісія з журналістської етики це не той фактор, що стримуватиме журналіста від брехні чи порушення стандартів. На згадуваній вже дискусії, журналіст 5 каналу Азад Сафаров на питання про те, чи він боїться «громадського осуду» від Комісії жартома відповів: «Оскільки немає юридичних наслідків, найстрашніше – втратити повагу колег і читачів. Але якщо комісія скаже щось про мене, я відповім: расисти, чого ви на мене нападаєте?» Чимало журналістів навіть не знають про її існування, що вже їм ці рішення, якщо вони не мають жодних наслідків? Ті, хто в курсі про діяльність Комісії сходяться на тому, що люди там поважні, маститі, але реальних впливів вона не має. Заяви, рішення? Чудово, дуже вчасно і доречно, але без жодних реальних наслідків.

Подібне можна сказати і про діяльність інших інституцій: медіапрофспілки, союзу журналістів… Бути їх членом – радше забаганка, а не професійно важливий чинник.

Обговорюючи з колегами шляхи вирішення проблеми порушень етики та стандартів, зокрема активне джинсування перед виборами і поза ними, дійшли розуміння, що тільки суворі рішення саме журналістської спільноти здатні вирішити проблему. Тільки як цього добитися в Україні? В багатьох європейських країнах, у Франції, наприклад, ти не можеш працювати журналістом якщо не маєш прес-карти, є дуже серйозне ставлення до дотримання стандартів,а у нас що? Хочу вступаю в профспілку, хочу не вступаю, хочу дотримуюся етичного кодексу, хочу – роблю вигляд, що не знаю про його існування.

Щоб працювати як єдиний організм і могти протистояти серйозним викликам, журналісти мають приймати правила гри, єдиний кодекс, єдині стандарти, а не ділитися на угрупування навколо різних інституцій. А приймати єдині правила гри це означає відмовитись від порушення стандартів в першу чергу самому. Ну бо ненормальною є ситуація, коли своїм – все, а ворогам – закон.

Чи готова медіаспільнота так саморегулюватися? Не навколо Комісії з журналістської етики, НСЖУ, НМПУ, інших організацій, а навколо єдиного розуміння того, на яких засадах мають працювати журналісти? Не хочеться «накаркати», але перспектива виглядає сумнівною. Навіть той факт, що журналісти не можуть дійти спільної мови у справі «суспільного мовлення», якого так довго чекали, прагнули і закликали і яке зараз намагаєтьсяне без жертв впровадити керівник Першого національного Зураб Аласанія, свідчить про те, що ніхто не готовий поступатися. Ані нагрітими місцями з таким-сяким прибутком, ані принципами чи переконаннями.

На початку 2000-х, в часи поширення темників, багато журналістів з огидою чи без, виконували настанови керівництва. Вже зараз багато хто з них визнає, що робилося це зі страху за долю підлеглих, побоювання, що не буде чим годувати родини. Вони не без пафосу говорять: це зараз ви такі розумні, а от опинились би на нашому місці… Ну що, це побажання майже здійснилося. Будемо спостерігати за парадом журналістів, які виступають на підтримку Міністерства інформації. Відсутність єдиної позиції може дорого обійтися медіаспільноті.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ