Міністерство інформації наступає по всіх фронтах. Утворення, що на думку Президента, має реалізовувати єдину програму інформаційної безпеки і протистояти Росії у інформаційні війні. Ми можемо жартувати з цього утворення, навіть глузувати, переконуючи себе, що Юрій Стець на прес-конференціях сидить, понуривши голову саме через наш громадський тиск. Це все самозаспокоєння, дорогі колеги. Ситуацію могла би врятувати єдина узгоджена позиція. А її нема. І не буде. Бо саморегуляція в українській журналістиці – це космос: прекрасний і, на жаль, недосяжний.
На школі громадської активності, яку нещодавно проводила Школа журналістики УКУ, прозвучала твереза думка медіаюристки Тетяни Котюжинської- від впливу держави, такого собі «слона в посудній лавці», журналістську спільноту може врятувати тільки саморегуляція. Що мається на увазі? Встановлюються певні стандарти роботи і ті журналісти, які злісно порушують ці стандарти, екскомунікуються з журналістського середовища. Звучить, ніби, просто. Але одразу постає питання про механізми такої саморегуляції. Згадувана вже Тетяна Котюжинська говорить про велику вагу Комісії з журналістської етики.
Поглянемо на Комісію прицільніше. Вона була створена 2001 року, остаточно оформилась 2002 року – тобто, якраз в часи найбільшого закручування гайок і поширення темників. Механізм дії доволі простий – будь-хто може поскаржитися на те чи інші ЗМІ чи конкретного журналіста, аргументувавши в чому власне порушені стандарти і Комісія приймає рішення. Покарання на диво страшне – «попередження» або «громадський осуд». Жодних юридичних наслідків рішення інституції не несе, її діяльність носить виключно рекомендаційний характер.
Крім того, якщо ви захочете подивитись на сайті Комісії архів рішень – у вас навряд чи вийде. Виходить, що сама Комісія розуміє всю їх декларативність і мінімальний вплив на медіаспільноту? Тоді що це, самозаспокоєння? Імітація бурхливої діяльності?
Правду кажучи, Комісія з журналістської етики це не той фактор, що стримуватиме журналіста від брехні чи порушення стандартів. На згадуваній вже дискусії, журналіст 5 каналу Азад Сафаров на питання про те, чи він боїться «громадського осуду» від Комісії жартома відповів: «Оскільки немає юридичних наслідків, найстрашніше – втратити повагу колег і читачів. Але якщо комісія скаже щось про мене, я відповім: расисти, чого ви на мене нападаєте?» Чимало журналістів навіть не знають про її існування, що вже їм ці рішення, якщо вони не мають жодних наслідків? Ті, хто в курсі про діяльність Комісії сходяться на тому, що люди там поважні, маститі, але реальних впливів вона не має. Заяви, рішення? Чудово, дуже вчасно і доречно, але без жодних реальних наслідків.
Подібне можна сказати і про діяльність інших інституцій: медіапрофспілки, союзу журналістів… Бути їх членом – радше забаганка, а не професійно важливий чинник.
Обговорюючи з колегами шляхи вирішення проблеми порушень етики та стандартів, зокрема активне джинсування перед виборами і поза ними, дійшли розуміння, що тільки суворі рішення саме журналістської спільноти здатні вирішити проблему. Тільки як цього добитися в Україні? В багатьох європейських країнах, у Франції, наприклад, ти не можеш працювати журналістом якщо не маєш прес-карти, є дуже серйозне ставлення до дотримання стандартів,а у нас що? Хочу вступаю в профспілку, хочу не вступаю, хочу дотримуюся етичного кодексу, хочу – роблю вигляд, що не знаю про його існування.
Щоб працювати як єдиний організм і могти протистояти серйозним викликам, журналісти мають приймати правила гри, єдиний кодекс, єдині стандарти, а не ділитися на угрупування навколо різних інституцій. А приймати єдині правила гри це означає відмовитись від порушення стандартів в першу чергу самому. Ну бо ненормальною є ситуація, коли своїм – все, а ворогам – закон.
Чи готова медіаспільнота так саморегулюватися? Не навколо Комісії з журналістської етики, НСЖУ, НМПУ, інших організацій, а навколо єдиного розуміння того, на яких засадах мають працювати журналісти? Не хочеться «накаркати», але перспектива виглядає сумнівною. Навіть той факт, що журналісти не можуть дійти спільної мови у справі «суспільного мовлення», якого так довго чекали, прагнули і закликали і яке зараз намагаєтьсяне без жертв впровадити керівник Першого національного Зураб Аласанія, свідчить про те, що ніхто не готовий поступатися. Ані нагрітими місцями з таким-сяким прибутком, ані принципами чи переконаннями.
На початку 2000-х, в часи поширення темників, багато журналістів з огидою чи без, виконували настанови керівництва. Вже зараз багато хто з них визнає, що робилося це зі страху за долю підлеглих, побоювання, що не буде чим годувати родини. Вони не без пафосу говорять: це зараз ви такі розумні, а от опинились би на нашому місці… Ну що, це побажання майже здійснилося. Будемо спостерігати за парадом журналістів, які виступають на підтримку Міністерства інформації. Відсутність єдиної позиції може дорого обійтися медіаспільноті.
