На цій давній світлині мій рідній дід - батько мого батька Семен Михайлович Рудюк 1919 р. н. Загинув у Колтівському прориві, в боях за Львів 27 липня 1944 р.
Через декілька днів 5 серпня 1944 р. народився мій батько Микола Семенович Рудюк. Мобілізований до лав Червоної армії після звільнення села Криворудка, Антонінського р-ну, Кам’янець-Подільської обл. (тепер Красилівський р-н, Хмельницької обл.) 15 березня 1944 р. Пережив страшні бої під Тернополем. Там загинуло чимало наших односельчан. Тяжка і трагічна доля цих молодих хлопців. Адже йому тоді було всього 25 років. Років 10 тому, вивчаючи у Галузевому державному архіві Служби Безпеки України так звану "справу чотирьох" репресованого священика нашого села протоієрея Володимира Рогальського, я натрапив на такі свідчення про мого діда. Рудюк Семен Михайлович був учителем української мови і літератури місцевої школи. Наприкінці 30-х років перед війною закінчив Кременецьке учительське училище. Коли розпочався навчальний рік восени 1941 р., то йому довелося разом з директором школи Петром Осіп’юком активно підтримувати нову владу, яку встановлювали на окупованій німцями території так звані рої Організації Українських Націоналістів. Зокрема, це виявилось в організації вчасного початку навчального 1941/42 року. У справі було вказано на те, що директор школи Петро Осіп’юк разом з Семеном Рудюком розвішували портрети Євгена Коновальця та Степана Бандери, одночасно знімаючи та знищуючи портрети Лєніна та Сталіна... Читати це, повірте, було цікаво і водночас бентежилась моя душа. Колишній директор школи Петро Осіп’юк воював, пройшов останній рік війни і повернувся додому в рідне село з орденом Червоної Зірки, а весною 1946 року був репресований МДБ і засуджений до 10 років радянських концтаборів. Я довго роздумував, що було б з моїм дідом, якби він вижив? Напевно те ж саме... Ось така доля пересічного українця років Другої Світової війни. Родина, особливо мій батько, довго шукали місця вічного спочинку діда. Всі були впевнені, що він загинув у боях за Тернопіль. Але ж, як виявилось, ні. Його останки спочивають у братській могилі в м. Золочеві. Я неодноразово бував на цій могилі, приїжджав раніше вже як керуючий Львівською єпархією. Догадуюсь, що наші українські хлопці могли воювати один проти одного, перебувати в різних окопах в боях за Львів. Адже так зв. Бродівський котел - це була військова операція, після якої радянські війська вступили до Львова. Вічна їм пам’ять, пересічним борцям і звитяжникам, які свою душу поклали за друзів своїх... і водночас не відступили від любови до своєї Батьківщини, навіть якщо їм довелося побувати по обидва боки барикад.
P.S. Також вирішив поділитися цього дня ще однією фотографією. Це пам‘ятник загиблим воїнам у моєму рідному селі. Після того, як с. Криворудку було звільнено від німців, а це сталося 4 березня 1944 р., вже 15 березня радянськими органами було проведено мобілізацію до лав Червоної армії. За спогадами старожилів і тих, хто повернувся з війни, мобілізація проходила так: всіх без винятку брали до війська, зброю давали через одного. Ті, хто був без гвинтівки, мали її здобути на полі бою. На мобілізованих радянські командири дивились, як на неблагонадійних, бо всі вони були під окупацією. 142 жителі села, переважно до 30 років, не повернулися до своїх рідних домівок і переважно загинули в боях під Тернополем. Я згадую роки дитинства, коли біля таких пам‘ятників, раніше на цьому місці стояв обеліск, а пам‘ятник з‘явився у 1985 р., збиралися всі, щоб пом‘янути односельчан. Алеєю від сільського клубу ми йшли в жалобі до того пам‘ятника, в цей час звучала музика пісні «Степом...». Потім був мітинг і я, будучи ще дитиною, вдивлявся в очі вдів, яких було в нашому селі чимало. На їх обличчях була така скорбота, що моя душа від побаченого просто тремтіла. Я не міг дивитися на їх сльози, адже хтось втратив чоловіка, а хтось сина - найріднішу дитину. Пам‘ятаю завжди моя прабабця Мотря Дмитрівна, яка прожила 97 років, чекала аж до самої смерті (+1.08.1977) свого сина Миколу з війни. Вона інколи так голосила за ним, що я, маючи тоді 5-6 років, йшов з хати, бо не міг слухати цього всього материнського болю за сином.
Тому, переживаючи всі ці спогади дитинства, я переношу їх на сьогодення, і розумію, молитовно співстраждаю всіх тим матерям, які втратили своїх синів, найдорожчий скарб свого життя, на війні за Україну. Нехай ніколи не буде війни! А тим, хто на нас напав і хоче звоювати нас, нехай Господь пошле ангела скорботи і страху, який випровадить отих ненависників України з лиця української землі!
