З Іваном Петровичем Савчиним я познайомився у 2013 році. Саме цього року в США померла його рідна сестра Марія, більш відома як «Марічка» - підпільниця ОУН та автор знаменитих спогадів «Тисяча доріг».
Цю книгу, щоразу із новим захопленням, я прочитав уже кілька разів.
Отже усе почалось у Задвір’ї – великому селі, якихось тридцять кілометрів на схід від Львова.
«Найпершим світом, який пізнала, було село Задвір'я на Львівщині, - згадує «Марічка». «... Босоніж, дрібненькими кроками біжу на роздоріжжя, що недалечко від нашої хати. Переходжу дорогу, перескакую рів та вилажу на горбок під самий кам'яний хрест Свободи…». [М. Савчин. Тисяча доріг, Літопис УПА, Т. 28].
Власне майже на цьому самому місці стоїть і досі помешкання Савчинів.
На початку сорокових років XX століття Марія Савчин стала на шлях боротьби за Україну в лавах ОУН й залишалась на ньому аж до своєї смерті. На цьому шляху, а точніше на тисячах його відгалужень пережила вона чимало. Була тут і «радість боротьби», любов й, навіть наперекір усьому, хоч і крихке - сімейне щастя в підпіллі. Рівно ж було багато утрат - товаришів по боротьбі, тих, котрим солодше було «у бою умирати, ніж жити в муках, мов німі раби», як знову ідеться про це у відомому марші ОУН. Але найважливішою утратою підпільниці, більше того – матері, була розлука із власними дітьми.
Мабуть найбільшим «злочином» «Марічки» було одруження із високопоставленим функціонером ОУН Василем Галасою – «Орланом», котрий протягом 40-50 рр. був одним із керівників українського визвольного руху спочатку на т.зв. Закерзонні, тобто українських етнічних землях під Польщею, а потім і на Волині. Разом з ним, після їхнього одруження, вона пройшла увесь складний підпільний шлях, де, знову ж, було усе вище сказане і не сказане.
Другим подвигом «Марічки», як розповідав про це сам В. Галаса, було власне написання книги спогадів «Тисяча доріг». Той хто не читав цієї книги, на мою думку, багато втратив, оскільки це не просто книга чи спогади, є це щось набагато більшим. І це більше видається настільки реальним і близьким, наскільки можна поєднати власну долю із долею своєї нації та країни. До слова, В. Галаса теж написав книгу спогадів «Наше життя і боротьба». Тому після прочитання спогадів М. Савчин варто пройтися і його, власне майже цілком тими самими, але від цього не менш захоплюючими, стежками у підпіллі.
Книга брата «Марічки» – Івана Савчина «Ясир» є продовженням цієї родинної і водночас частинки національної історії. Точніше, висвітлення її за лаштунками дій героїчної сестри, між котрими чітко простежується причинно-наслідковий зв'язок. Багатодітна сім’я Савчинів була надійним тилом для воюючої сестри. За що, зрештою, і поплатилась роками поневірянь по концтаборах та спец поселеннях «в отдаленных областях СССР».
У 1949 році Іван Петрович поступив на навчання до Львівського університету. Однак чекісти, котрі продовжували шукати за невловимими «Марічкою» та «Орланом», у кабінеті ректора запропонували йому «співпрацю». Така мала б полягати у тому аби «переконати» сестру та її чоловіка, «що подальша боротьба з радянською владою не може мати ніяких перспектив», мовляв, «нехай добровільно вийдуть з підпілля, зголосяться до нас, ну й дечим допоможуть нам». А за це їм обіцялось, ні, навіть гарантувалось не тільки «життя», а й «добра робота і квартира у Львові чи будь-якому іншому місті яке собі виберуть». Самому ж братові – «навчання в університеті», і «нікого з сім’ї вашої не будемо рухати».
Зрозуміло, що Іван Петрович відмовився від такої «співпраці», точніше заявив, що родина немає жодного зв’язку із сестрою.
Під час цієї «бесіди» у кабінеті ректора на столі лежали стоси фотографій з убитими повстанцями – очевидно, друзями із «тисяч доріг» та «їхньої боротьби» «Марічки» й «Орлана».
«Дивись, дивись… це ж чекає і на сестру твою Марійку та її Василя. І то в скорому часі, якщо ти не допоможеш їм повернутися до нормального життя. А твоя відмова від співпраці з нами засвідчить і про твоє націоналістичне нутро. Ворожі нам елементи не мають права навчатися в радянському вузі. Ти, звичайно, вилетиш з університету. Так, бо ми не будемо вчити, як нас бити».
І він таки «вилетів». А слідом за ним і ціла сім’я – у Сибір.
«Розбудив мене якийсь сильний грюкіт. Спросоння чую, як дзеленчить шибка у вікні, хтось гупає в двері. Грюкіт почався, напевно, раніше, ніж я прокинувся, бо я в нічних сутінках бачу тата в білизні вже посеред хати і чую голос матері з ванькира: «Не світи наперед, Петре, а спитай, хто там». Підступивши до вікна батько питає.
-Свої. Відчиняй! – озивається хтось знадвору.
-Так, так, свої. З сільради. Відчини, Петре, - упізнаю я навіть голос голови сільради. Але він не один, гамір, що долинає знадвору, свідчить, що на подвір’ї багато людей. Дивно тільки, що не лає на них собака (згодом автор роману побачив його у калюжі крові, - П.Г.).
-А що сталося? – допитується батько, не поспішаючи відмикати двері.
-В хаті скажу, відчиняй, Петре, швидше! – наполягав Голубчик (вуличне прізвисько голови сільради Колтуна, - П.Г.)
Батько засвітив лапму і подався до сіней. Клацнув замок і в сіни врізався пучок світла з кишенькового ліхтаря. Я глянув на годинник. Стрілки його показували другу годину. Був уже вівторок третього жовтня тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року.
В дверях замість Голубчика появився військовий з наганом у руці й планшеткою на ремені через плече...».
Так в деталях починалась сибірська епопея родини «Марічки». Батько Петро Іванович Савчин, 1888 року народження, мати Анастасія Яківна, 1900 року народження, сестри Ольга Петрівна, 1927 року народження, Стефанія Петрівна, 1929 року народження, Олександра Петрівна, 1930 року народження, Надія Петрівна, 1940 року народження, брати Іван Петрович, 1934 року народження, Богдан Петрович, 1942 року народження, Зеновій Петрович, 1945 року народження. Майже усі цієї ночі, а точніше уже на світанку, були вивезені до Львова – в тюрму на Лонцького. Сестра ж Леся була затримана напередодні.
Як знову ж в деталях пригадує Іван Петрович:
«В кузов заскочило п’ятеро солдат і розсілися на єдиній лавці біля кабіни, поклавши автомати собі на коліна, ніби маючи супроводжувати хтозна-яких злочинців. По приставленій драбині вилізли Богдан і Надя. Мати допомогла п’ятирічному Зеникові також вилізти наверх, сама швидко повернулась до сінешніх дверей, опустилася перед ними на коліна і поцілувала поріг.
Здається, що навіть бувалі чекісти, які вивозили, мабуть, не одну сім’ю, на мить заціпеніли, вздрівши таку зворушливу картину прощання матері з рідним порогом. Я думав, що вона довше не втримається і зараз розридається. Та мама лиш міцно стиснула губи, а очі залишилися сухими.
І нараз один з червоно погонних ординців, вирішивши, мабуть, розвеселити решту своїх поплічників-людоловів, ляпнув:
-Непорядок, мамаша. Ето не всьо. Іщо плакать положено, - і він заржав по-диявольськи.
Мати, що вже подалася до машини, зупинилась коло цього нелюда і з глибоким докором в голосі відчеканила:
-Не я, а ти чоловіче, маєш плакати, що випала тобі каїнова робота».
Коли вона, а за нею й батько залізли в кузов, машина рушила з подвір’я».
Цікаво також, що в архівному документі на виселення родини Савчинів перелічуються затвердженні до виселення названі вище члени сім’ї, однак відносно голови родини – батька зазначено, що його «в момент выселения семьи не оказалось», так як був «арестован отделом 2-Н УМГБ по Львовской области и содержится под стражей» [Архів ГУНП Львівської області, Спр. Р-15855]. Документ датується, очевидно заднім числом - 23 жовтня 1950 року.
Справа у тім, що, не усі члени родини були репресовані однаково. Так, батько – Савчин Петро Іванович, сестри Олександра та Стефанія були репресовані у кримінальному порядку, тобто засуджені до позбавлення волі у виправно-трудових таборах, а решта членів родини в адміністративному – виселенні на спец поселення.
У постанові на арешт сестер від 4 жовтня (Олександри) та 12 жовтня (Стефанії) 1950 року ідеться:
«САВЧИН Александра Петровна с 1948 года является участницей организации украинских националистов, имеет организационный псевдоним «ЛЮБА». Являясь участницей ОУН исполняла обязаности личной связной краевого проводника ОУН – «ЗЕНОНА» он же «ОРЛАН» по заданию которого в 1948 году дважды из Ровенской области в гор. Львов доставляла оуновские грипсы, которые вручала связной центрального провода ОУН. В 1948 году с «ЗЕНОНОМ» встречалась в его бункере, с которым поддрерживала письменную связь. Кроме того на протяжении лета 1949 года не однократно встречалась в гор. Львове с связной «ЗЕНОНА» - «МАРИЧКОЙ».
«САВЧИН Стефания Петровна является родной сестрой жены краевого проводника ОУН «ОРЛАНА» он же «ЗЕНОН» - САВЧИН Марии, организационная кличка «МАРИЧКА» с которой в 1948 году вступила в преступные связи и неоднократно выезжала к ней на организационные связи в гор. Львов. В конце января 1949 года САВЧИН С. вместе с участницей ОУН САВЧИН А., псевдоним «ЛЮБА» перепрятывала сына краевого проводника ОУН «ОРЛАНА», затем вместе у частницей ОУН «МАРИЧКОЙ» отвозила его в Тернопольскую область, где и определила на нелегальное воспитание. Кроме того, САВЧИН С. поддерживала преступные связи с другими участниками ОУН, проживающих не нелегальном положении». [Архів УСБУ у Львівській області, Спр. П-25920].
Очевидно, вони понесли більш тяжче покарання за безпосередній зв'язок із «Марічкою» та «Орланом». З їхніх спогадів знаємо, що вони справді зустрічались із ними в підпіллі.
Крім цього, як видно з архівних даних, усі троє «арестованные САВЧИН Петр Иванович, Савчин Александра Петровна и САВЧИН Стефания Петровна нами подвергались оперативной разработке «ЛП».
Очевидно, ідеться тут про провокативні методи емгебістів, про що згадує й І. Савчин у книзі «Ясир». Після арешту батько та сестри під час одного з епатувань були начебто відбиті оунівцями, а потім назад емгебістами. Це відома провокативна практика, котра, втім, цього разу для них закінчилась нічим.
Також під час слідства, як розповідав мені сам Іван Петрович, очну ставку з батьком Петром Івановичем Савчиним відбув Т. Бурак, колишній учасник ОУН на псевдо «Явір» із сусіднього села Полоничі, котрий пішов на зраду й став агентом обласного управління МГБ. У 1949 році він був арештований за кримінал й засуджений, але заразом із тим продовжував співпрацю з «органами» будучи «внутрикамерным агентом» й провокатором (детальніше про це ідеться у моїй книзі «Боївка «Чайки». Діяльність боївки Служби безпеки Глинянського районного проводу ОУН). Так от на цій очній ставці він заявляв, що коли був у підпіллі, то неодноразово мав прихисток у помешканні Савчинів в Задвір’ї, що не відповідало дійсності.
Отже Савчин П. І., Савчин О. П., Савчин С. П. були засуджені «особым совещанием» при МГБ на 10 років «исправительно-трудовых лагерей», а решту родини виселено в Іркутську область.
Після багатьох років поневірянь, зрештою, родина знову об’єдналась - на спец поселення з концентраційного табору прибув батько, а також на коротко сестри, котрі вже зажили окремим життям.
Усю епопею відбування в Сибіру і що з цього вийшло у деталях продовжує розповідати Іван Савчин у цьому романі «Ясир».
Наперед скажу, що родині пощастило повернутись на батьківщину й навіть викупити родинне обійстя, котре в ході репресій було конфісковано.
Сам автор роману Іван Петрович Савчин таки закінчив навчання у Львівському університеті й став згодом відомим журналістом, краєзнавцем та письменником. Був головним редактором часопису Буського району, головою районного осередку КУНу та депутатом районної ради. Член Національної спілки письменників України. Автор багатьох книг та відзначень.
Будучи у 2018 році в «зимовому рейді» на терені я вкотре завітав до Івана Петровича й власне отримав у подарунок один з останніх примірників роману «Ясир» (Львів, Сполом, 2009 р., 276 с.) із дарчим надписом «в знак вдячності за плідну працю в дослідженні нашого Героїчного минулого».
