10 червня 1961 року відійшла у вічність Катерина Білокур - українська художниця, майстриня декоративного розпису, живописець-самоук у стилі «наївного мистецтва», творчість якої належить до найкращих надбань української культури ХХ століття.
Народилася у с. Богданівка на Київщині у 1900 р.
Самотужки навчилася читати, малювала з ранніх літ, проте батьки забороняли цим займатись, вважаючи, що призначення дівчини вийти заміж.
У 1922 намагалась вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, проте не прийняли через відсутність документа про шкільну освіту, у 1928 з цієї ж причини відмовили від вступу до Київського театрального технікуму.
Побоюючись, що через сімейні клопоти не зможе малювати, відмовляла сватам, а у 34 роки через докори батьків вирішила втопитись – на щастя вчасно зупинила мати, проте крижана вода до кінця життя далась взнаки болями в ногах. Визнання прийшло коли мала уже за сорок.
У 1940 р., почувши по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко, написала їй листа до якого вклала малюнок калини на шматочку полотна. Завдяки співачці цього року у Полтаві відкрилась перша персональна виставка.
У 1944 р. Державний музей українського народного декоративного мистецтва закупив значну кількість її робіт, у 1949 р. стала членом Спілки художників України, у 1951-му – заслуженою діячкою мистецтв України, а у 1956-му – народною художницею України. Практично всі твори 1920-1930-х років загинули під час Другої світової війни.
У 1954 три картини в радянській експозиції на Міжнародній виставці у Парижі побачив Пабло Пікассо й захоплено вигукнув: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Авторка натюрмортів, пейзажів, портретів, від 1950-х графічних та акварельних робіт. Спочатку користувалась саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі, згодом ґрунтованим полотном та олійними фарбами. Пензлі виготовляла з шерсті котів, тхорів, корів, бляхи консервних банок та вишневих гілочок. Часом пензлі мали по кілька волосин, наче голка, проте лише такими могла тонко вимальовувати кожну деталь; над окремими творами могла працювати декілька років. Володіла винятковим чуттям кольору та форми, за натурою могла мандрувати десятки кілометрів, щоби в лісі чи на лузі побачити потрібну квітку.
Вона померла у Яготинській районній лікарні після операції на шлунку. Похована у с. Богданівка.
У червні 1989 постановою РМ УРСР засновано премію імені К. Білокур.
