6 лютого 1920 року в селі Старий Люблинець (сучасна Польща) народився Василь Левкович (псевдо «Вороний»), військовий діяч, полковник УПА.
Василь Левкович після Другої світової війни. Фото: istpravda.com.ua.
Звання полковника Василю Левовичу присвоїли посмертно – після захоплення гебістами 17 грудня 1946-го криївки, в якій він перебував, командування УПА вважало його загиблим.
Того дня тіло непритомного від отруєння димом командира витягли з криївки і відвезли в тюрму «на Лонцького» у Львові. Згодом була в’язниця МГБ у Києві, а слідство затягнулося майже на рік.
«До 24-го квітня, здається, мене не били. А тоді мені зв’язали руки, зв’язали ноги, – згадував Василь Михайлович в одному з телевізійних інтерв’ю. – Тоді, коли вже рішили, що будуть бити, вибрали день спеціально під неділю. І там мене били. Спочатку я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ні ходити, ні нічого. В камеру мене вже заволікли».
Батьки померли, коли Василю щойно виповнилося 4 роки. Згодом померла й бабуся Катерина, надалі виховувався в сім’ї хрещеного Костянтина Білого (брата матері).
У 1939-му приєднався до ОУН, про яку багато чув ще в школі.
Учасник похідної групи ОУН на Рівненщині. Для легалізації вступив у народну міліцію в Дубно. А після її розформування, виконуючи завдання ОУН, перебував у «Шуцманшафті» (відділ, що виконував функції поліції під керівництвом німецької жандармерії).
У березні 1943-го за наказом ОУН прийшов в УПА. Почалася відкрита боротьба з окупантами. Дві чоти, які очолив «Вороний», вже за кілька днів провели переможний бій проти німецького гарнізону Цумані.
«По короткій перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ, зовсім «смаркаті». Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандивного характеру, хто ми і за що боремося, відпустили в Цумань», – згадував Василь Левкович.
А далі були все нові й нові зіткнення – з нацистами, червоними, польськими партизанами. Отримав поранення в плече у бою з радянськими партизанами. За короткий час пройшов шлях від чотового до керівника воєнної округи «Буг», створеної навесні 1944-го. В лютому 1946-го отримав звання майора, був нагороджений Золотим хрестом Бойової заслуги 2-го класу (який йому вручили лише в 2008-му). А далі був той самий грудень…
«Вороного» спершу ламали морально, згодом – фізично. Він оголошував голодування, опирався.
«Коли привели мене на допит у кабінет полковника Івакіна, туди зайшов з другого кабінету капітан МГБ і помітив у мене на руці перстень, а коли побачив на перстені тризуб, то аж ахнув і кинувся зривати, так що мало з пальцем не вирвав, бо перстень досить туго знімався з пальця. Так цей перстень і остався десь в МГБ, але тут я побачив, як МГБістів дратує вигляд тризуба, вони аж тряслись у своїй ненависті до всього українського… Дальше в ході слідства Терентієв доказував мені, що, мовляв, ми даремно ведемо боротьбу, бо Україна є Радянська держава і недавно пройшли вибори до Верховної Ради СРСР (в лютому 1946 р.). Я тільки відповів, що добра мені Україна, якщо я в центрі західних земель України не можу по-українськи говорити. А скільки арештів, вивозів і тому подібне».
Зрештою засуджений Військовим трибуналом військ МВД Київської області на 25 років таборів у Воркуті.
«Тут слід сказати, що до суду я постійно був такої думки, що мене розстріляють, так що одне завдання я ставив перед собою: щоб якнайменше правдивої інформації їм подати, а якнайбільше дезінформувати. Про Указ від 26 травня 1947 р., яким у Радянському Союзі відмінено смертну кару та введено строк 25 років ув’язнення, я нічого не знав… В обвинувачення входило все, мало не те, що я на світ народився. А про те, що я з 1939 року був членом ОУН, то і говорити нема чого, хоч я ставив запитання: як бути з тим, що я вів проти німців ідеологічну, а відтак і збройну боротьбу? Вони відповіли, що їх це не цікавить. Вони у всьому бачили тільки антирадянщину».
Відбув увесь термін покарання, звільнений в грудні 1971-го. Під амністії 1956 та 1961 років не попав. Займався самоосвітою, мріяв вступити в університет, однак публічно «каятися» не збирався.
Єдиний просвіт – це коли на початку 1956-го майже всіх в’язнів вивели на поселення, з правом проживання поза зоною, в гуртожитку. «Я перейшов працювати у другий район Воркути, отримав однокімнатну квартиру. Зустрів я там дівчину – Романину Ярославу, яку знав з підпілля, а тепер вона була тут також на поселенні. І ми побралися».
Світлина з весілля Василя Левовича та Ярослави Романини. Воркута 17.02.1957. Фото: incognita.day.kyiv.ua.
Про «зустрів дівчину» окрема історія. Бо спершу дістав адресу, але двічі не заставав її вдома. «Врешті на третій прихід застав мене Левкович вдома, – згадувала Ярослава. – Був це хлопець середнього зросту, хороший з лиця, кучерявий, серйозний. При розмові зрозуміла я, що він доволі скромний, але не простий повстанець, бо знає дуже багато таких речей з підпілля, яких і я не знала. Хоч я порівняно знала багато».
Про що розмовляли на першому побаченні? Ярослава:
«Він цікавився відділами УПА, їхніми командирами, боями та ін. Після його відходу зробила я собі висновок і сказала Ростикові, що це, мабуть, командир Львівської ВО УПА «Буг» Вороний. Ростик відповів, що «Вороний» убитий, його немає. Проте я пригадала, що при якійсь нагоді слідчий сказав мені, що ще, може, і стрінеш «Вороного» в лагерях… Якийсь час ми ще стрічалися багато разів, а через деякий час Левкович мені освідчився».
Але в квітні 1958-го всіх повернули в зону, Василь Левкович змушений був полишити дружину з 4-місячною дитиною. Аби повернутися за довгих 13 років.
«Врешті настав грудень 1971 року. 17-го чоловік звільнився, так що ми чекали його коло 20-го. А діти тільки прокинуться і питають, де ж той тато? Я вже думала, що не приїде. Дітям нічого не говорила, а сама чекала телеграми зі Східної України, але 27-го він приїхав, коло 7-ї години ранку. Скільки було радості, сліз, обіймів, поцілунків. Діти не відходили, в школу не хотіли йти».
Вийшовши на волю, вимагав визнання себе військовополоненим, а не злочинцем. Мешкав у Червонограді на Львівщині, працював на виробництві. Не визнавав громадянства СРСР, лише із здобуттям Україною незалежності отримав український паспорт.
У 1997-му домігся реабілітації. Автор спогадів «Сторінки з пережитого комбатантом УПА». Почесний громадянин Червонограда (2007).
Останні роки мешкав у Львові, де й помер 13 грудня 2012-го.
