14 травня 1871 року народився видатний український письменник, громадський діяч і просвітник Василь Стефаник.
Народився майбутній письменник в селі Русів на Станіславщині (нині Снятинський район Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина Семена Стефаника.
Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім в польських гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та Дрогобичі (з 1891).
У Коломийській гімназії, звідки його погнали, потім у Дрогобицькій він познайомився з багатьма відомими українцями – Лесем Мартовичем, Левом Бачинським, Марком Черемшиною. Вже тоді почав писати. Після гімназійних років, з 1892 року, навчався у Кракові в Ягеллонському університеті на медичному факультеті, але Василь Стефаник зрозумів, що це не його фах.
Почав писати рано, в гімназійні роки, але під впливом Леся Мартовича (письменник, правник – ред.), який трішки був грубуватий і цинічний, трохи кепкував над ліричною, розчуленою манерою письма Стефаника.
У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем Вацлавом Морачевським. Цю подію він назвав найважливішою в його молодості.
Спілкування з Морачевськими, Краків, де панувала атмосфера модернізму в мистецтві, знайомство з європейськими митцями і сучасними течіями вплинули на Василя Стефаника. Він провадив богемне життя, любив гарно вдягатися, його костюми пошиті в знаних майстрів. Збірка з 15 новел «Синя книжечка», яка вийшла у Чернівцях у 1899 році, одразу стала помітним літературним явищем, і про неї писала тогочасна преса.
Більшість творів Василь Стефаник написав з 1897-го до 1901 року. Це був його дуже активний період творчості, коли він став відомим письменником. Але це не тішило батька, який хотів, щоб син став лікарем. Стефаник залишив університет, виїхав з Кракова, у 1900 році вийшла його збірка «Камінний хрест», що знову принесла йому визнання і славу.
Василь Стефаник у 1904 році одружився із донькою священника Кирила Гаморака – Ольгою, і протягом шести років молоде подружжя жило в селі Стеців, неподалік Русова. У 1908 році письменника обрали послом до Австрійського парламенту, де він працював десять років.
З 1910 року разом з дружиною й трьома синами (Семеном, Кирилом, Юрієм) переїхав до рідного села, у якому жив до кінця свого життя. З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) — депутат австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом.
У 1920-і роки київська інтелігенція намагалась з нього зробити символ «пролетарського письменника» на противагу Горькому у Росії. Від 2 жовтня 1928 року у Харкові влада радянської України призначила Василеві Стефанику персональну пенсію розміром 150 карбованців на місяць, до самої смерті. Однак до новеліста доходила інформація з Великої України про репресії, вбивства і арешти української еліти, знищення української культури. У 1929 році Василь Стефаник відкликав свою кандидатуру зі списку академіків Академії наук УРСР. Він знав про Голодомор і про це писав. Коли митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький дізнався, що УРСР позбавила письменника пенсії, то у 1932 році виділив йому допомогу. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.
Останні роки життя письменник тяжко хворів.
7 грудня 1936 року Василь Стефаник помер від серцевого нападу. Йому було 65 років.
